Поспіхом пройшла до каси, сказала в маленьке віконце:
— Мені до Армавіра. Будь ласка!
— Поїзд іде тільки вранці, — відповіла їй касирка. — О восьмій. Братимете?
— Тільки вранці? А як же Толик?
Приголомшена, вона мовчки стояла біля віконця.
— Братимете? — вже нетерпляче спитала касирка.
— Так я ж запізнюся! — простогнала їй Ольга. — Син там у мене. Його забирають до армії.
— Нічим не можу вам допомогти, — стенула плечима касирка. — Поїзд іде рівно о восьмій.
— Що ж мені робити? — ледь не плакала Ольга.
— Не знаю й сама, що вам порадити. — В касирки, вже літньої жінки, теж, мабуть, є діти. — Хіба от що... Спробуйте на таксі... З вокзалу як вийдете, то праворуч стоянка таксі... Спробуйте, може, домовитесь...
"Господи, хай би хоч машини були!.. Господи!.."
Вибігла з вокзалу (чемоданисько бив по ногах), повернула праворуч й одразу ж побачила зелені вогники, що світили привітно до неї.
"Хоч би хто не перехопив!.."
— Ви таксі?
— Ми шофери, мамашо. Таксі осьо поруч.
— Голубчики, мені до Армавіра...
— До Армавіра! — протягнув один з них. А другий тільки свиснув.
— До сина... Сина забирають до армії!
— Не можемо, мамашо. Нам на такі віддалі їздити заборонено. Це ж сто сімдесят кілометрів — триста сорок у два кінці.
— Я заплачу, — продовжувала вмовляти Ольга. Не відступиться, отут біля них і помре — не відступиться. — В обидва кінці заплачу. Поможіть же!.. Сина ж до армії забирають!
Одного наче вмовила. Відвів її набік, тихенько спитав:
— Сотню дасте?
— Сотню? — В Ольги не було уже сотні: п'ятнадцять заплатила за оте, будь воно й прокляте, таксі! Та квиток на літак, та три дні ходила в буфет, щоб зовсім не замерзнути, та сюди на автобусі — не було в Ольги сотні! — Туди ж всього сто сімдесят?
— А ризик? — пояснював їй водій. — Одберуть права, тоді й сотня не поможе.
Ольга вже й не торгувалася б. Але ж не було в неї сотні!
— Дивіться, я туди не рвуся, — сказав нарешті шофер. Та й відійшов до своїх напарників.
Ну що їй робити?! Що?! І треба ж було на таксі отім їхати!
Стоїть, лама руки від розпачу, і щось гладеньке, тверде весь час під пальці їй попадається.
Глянула: перстень! Золотий, що його чоловік подарував на заручини. "Не загуби, — пам'ятає, сказав. — Знаєш, скільки він коштує?"
Скільки б не коштував, це була найдорожча їй річ. Як надів, не скидала ще жодного разу.
Посмикала: перстень наче вріс у палець. Вчепився щосили, щоб вона його не зняла.
А що їй лишилося робити?! Що?!
Підійшла до шоферів, торкнула за лікоть того, що погоджувався.
— Надумались?
— Ось!
— Що це?
— Перстень. — І швидко, щоб не повернув їй, пояснила: — Не подумайте, що він простий. Він із золота.
— Та й навіщо він мені?
— Та вам же за нього добрі гроші дадуть! Бо в мене нема ста карбованців... Ну де я їх вам візьму?!
Шофер роздивлявся перстень і так і сяк, пішов навіть до світла. Ольга за ним. Не відстане, умовить, більше ж у неї немає можливості добратись до сина.
— Ладно, мамашо, де вже моє не пропадало — візьму. Двадцять п'ять ще накинете — і по руках. І то тільки тому, що вам треба до сина. А так — і за тисячу не поїхав би...
Боячись, що він може роздумати, дістала швиденько двадцять п'ять карбованців, подала.
— Сідайте в машину. Та не в цю, а в оту, бо це не моя.
Сіли, поїхали. І мов гора звалилася з Ольжиних плечей.
Про перстень намагалася не думати. І про те, що їй скаже Микола Ригорович, коли вона додому повернеться. То хай уже потім, нехай буде вже потім, не вижене ж із дому, не вб'є, не заріже, а поки що вона їде до сина...
Незчулася, як знову заснула. Мов пірнула у сон.
— Мамашо!.. Мамашо!..
Хтось гукає до неї, штурхує навіть легенько в плече, а вона все не може прокинутись...
— Га?.. Що?..
— Приїхали!
Виглянула: не в місті стоять — серед поля. Тільки ліворуч яскраво освітлена будка і кілька біля неї машин.
— Приїхали? — ще не могла нічого втямити. — Куди?
— На КП! — ще сердитіше. — Одібрали права. Казав же, що одберуть!.. Вертаюся назад.
— А я ж як?
— А то вже їх он питайте! — кивнув у бік будки. — А мені наказали вертати назад.
— Хто наказав?
— Хто ж іще як не міліція? Понаставляли чортів на дорогах — проїхати ніде! — Він люто вдарив ногою по колесу, обійшов машину, сів за кермо. — Тут вилізете чи поїдете зі мною назад?
Ольга розуміла: вийде з машини — до ранку буде біля цієї будки стовбичити. Бо хто ж її іще повезе в Армавір? Але й вертатися назад не було ніякого сенсу.
— Шофере, голубчику, почекайте трохи! Я спробую їх умовити.
— Кого, міліцію? Та легше оцей стовп телеграфний умовити, ніж отих паразитів!
Все ж погодився почекати десять хвилин.
— Але й хвилини не більше.
— Та я зараз, зараз... — бігла Ольга вже до будки.
Заскочила до середини: два міліціонери. Один сержант, другий лейтенант. Одірвались од карти, глянули пильно на неї.
— Вам, громадянко, чого?
— Синочки, голубчики, відпустіть мене до сина! Сина забирають до армії!
— То й їдьте. Чи ми вас тримаємо?
— Так ви ж машину затримали!
— А-а, машину. Машину затримали правильно. Не положено.
— А мені що робити?
— А цього вже, громадянко, ми не знаємо.
Ольга в сльози. Благає, вмовляє, матерями обох заклина — не помагає нічого:
— Та зрозумійте ж, громадянко, що не положено! Ми ж теж на службі, чи як?
І тут Ользі стало недобре. Чи то далося взнаки багатодобове безсоння, чи нерви не витримали, тільки їй раптом стало млосно в грудях, перед очима попливло-попливло, і вона важко осіла прямо на підлогу.
— Громадянко, ви що? — кинулись, дають їй щось нюхати, воду підносять, і, коли Ольга трохи очуняла, лейтенант сказав сержантові: — Скворцов, клич шофера!
Зайшов шофер, темний як ніч:
— Ну, чого?
— Одвезете громадянку в Армавір, — сказав лейтенант, на шофера не дивлячись.
— Не повезу. Щоб і машину забрали без прав!
— Скворцов, віддай йому права! Їдь, і щоб це було востаннє: ще раз піймаємо — під суд віддамо!..
— Бачили? — спитав шофер, вже машину заводячи. — Отак і працюємо: від Стьопи до Стьопи!
Хто такий Стьопа, Ольга вже й не допитувалася. Рада була, що їде.
"Хоча б нас іще де не затримали!" Бо не знала, чи й вистачить сил ще раз ублагати. Сиділа порожня, розбита, як ганчірка вся викручена. Жила однією лише думкою: "Господи, хоча б застати Толика!"
В Армавір добралися за північ. Довго петляли вулицями, поки знайшли потрібну адресу.
— Ну, мамашо, щоб ви були такі здорові!
Поїхав, не зачекавши навіть, поки вона зайде у двір, поїхав.
І лишилась Ольга посеред темної вулиці. В чужому, незнайомому місті.
"Це ж вони уже сплять". Бо у вікнах — жодного вогника.
Наважилася, постукала у хвіртку.
Довго не озивалися. Врешті одне вікно освітилося, в ньому гойднулася тінь. Клацнула клямка, хтось, кашляючи, вийшов надвір.
— Хто там? — запитав од порога.
— Це я, Толикова мама! — озвалася Ольга. — Він вдома?
— Який іще Толик?
— Та Толик, мій син!
— Ніякого Толика тут немає. Вам яка адреса потрібна?
Ольга, все ще надіючись, що син таки тут, назвала.
— Так ви ж не туди втрапили! Це на сусідній вулиці.
Підійшов, спасибі йому, розказав, як на ту вулицю втрапити:
— Отак прямо і йдіть, не звертайте нікуди, поки впретеся в іншу вулицю. Ото вона й буде. Вам який номер?
— Дев'ятий.
— Ага, тоді візьмете ліворуч... Ліворуч беріть, а не праворуч! — уже гукнув їй у спину.
Вулиці кінця-краю, здавалось, не буде: Ольга все частіше ставила на землю важкий чемоданисько, що обривав їй руки, перепочивала.
Дійшла нарешті, завернула ліворуч, одшукала дев'ятий номер. Такий же високий паркан і такі ж вікна за ним.
Тут озвались одразу, наче сиділи й чекали на неї: не встигла Ольга й стукнути, як засвітилося вікно і жіночий голос уже запитав од порога:
— Хто там?
— Толик удома?
— А ви хто така?
— Я його мати.
— Господи, та чого ж ви там стоїте? Та заходьте у двір! — І вже поспішала назустріч — не встигла Ольга і кроку ступити в дворі, як потрапила в обійми: — Свахонько ж наша дорога, як же ви до нас добралися? — Від свахи пахло м'якою постіллю, теплою ковдрою. — Ходімо, ходімо до хати, ви ж, певно, втомилися з дороги. — Вела її попід руку: на ганок, у сіни, в кімнату.
— Олю, Степане, вставайте: наша сваха приїхала!
З широкого ліжка, що стояло в цій же кімнаті, звелася розколошкана постать. Звелася й сказала до жінки: "А подай-но штани! Чи отак без штанів і стрічати?" А з кімнати сусідньої вискочило щось таке молоде, таке голоноге і юне, кому Ольга з першого погляду й п'ятнадцяти років не дала б. Тільки очі, точнісінько як на фото отому, так до неї і засяяли: "Це Толикова жінка! А де ж Толик?" — оглянулась Ольга.
— Де ж Толик? — розгублено запитала вона, все ще не вірячи, все ще надіючись, що ось-ось за невісткою зайде і Толик, і по їхніх враз посмутнілих обличчях зрозуміла усе...
За стіл посідали всі четверо, сваха наставила стільки, що вистачило б на двадцятьох. І печене, й варене — що лишилось од Толика, якого минулого ранку й провели: одного дня не вистачило — побачитись із сином!
III
Коли Ольга довідалася, що Толика повезли на збірний пункт у Краснодар, вона вирішила одразу ж іти на вокзал.
Як її не вмовляли свати, як не благали почекати хоча б до ранку (сваха навіть постіль їй послала), вона лишилася невблаганною. Навіть тоді, коли сват їй сказав: "Та де ж ви там його розшукаєте? Ось діждемося ранку, сходимо до військкомату та взнаємо адресу того збірного пункту, отоді вже й поїдете..." Навіть тоді, завагавшись, Ольга все ж відповіла, що чекати не буде. Їй уже здавалося, що, поки вона тут відлежуватиметься, ніжачись у м'якій постелі, поки сходить у військкомат, поки сяде потім на поїзд, поки добереться до Краснодара, Толика повезуть кудись далі.
— Ні, ні, й не вмовляйте!
Тоді свати в один голос сказали, що й вони підуть із нею, проведуть на вокзал, посадять у поїзд. Де ж це видано: одпустити одну серед ночі. Йти ж через усе майже місто!
Подякувавши, звелась із-за столу: думкою була вже в дорозі до сина. І лише зараз відчула, як вона втомилась. Як смертельно втомилася за оці кілька діб. Так утомилася, що навіть не хотілося спати. А просто упасти й лежати... упасти й не рухатись... упасти і навіть не дихати... На якусь мить гойднулася кімната, попливла кудись убік, огидно затремтіло в колінах. Вона ледь знову не сіла, і лише страх, що коли сяде, то вже й не зведеться, утримав її на ногах.
Ішли тепер утрьох: Оля лишилася вдома.