Жити треба. А то що ж буде потім, коли ви зараз, маючи двадцять чотири роки...
Жінка раптом дзвінко й довірливо зареготала:
– Заміж мені треба!
Обличчя приятелям пересмикнулися.
– А то ще єсть анекдот, – почули вони за хвилину голос безтурботного непмана. – Яка різниця між кіно, радіо та фінінспектором?
Невідомо звідки, з пекла виліз Дубинський:
– Крамаренко, дай карбованця. У мене тільки полтинник лишився.
– Щиро вітаю, – образився Крамаренко. – А решта?
– Хлопчикові... її синкові... – зашелестів Дубинський. – Шоколад купляв, те та се...
– Йолоп! Вона незаміжня.
– Що-о?..
– Петю, скоро купиш шоколаду? – простодушно спитав нетерплячий хлопчисько.
– Іди геть, чортеня, поки я тобі вуха не поодривав! – заверещав Дубинський. – Паршивець ти нещасний! Жере шоколад, як бегемот!
Хлопчик гірко кувікнув, засопів і засунув палець у ніс.
– Я про неї вірші написав, – інтимно звернувся Дубинський до приятелів.
І він задекламував могутнім голосом тріскучий вірш. Кінчався він так:
Хай грім,
Грім ери тебе укриє,
Моя далека
Блакитна мріє!
– Паршиві вірші, – серйозно сказав хлопчисько, бажаючи, очевидно, дошкулити кривднику.
Дубинський дав своєму недавньому приятелеві стусана; той заревів на цілий пароплав. За покривдженого оступилася дама й новий її знайомий, потім у справу встряла стороння публіка – і Дубинського прилюдно вилаяли "жорстоким, безсердечним катюгою".
Катюга довго хмурився, сопів і скреготів зубами.
– Я йду спати, – несподівано бовкнув він. – Завтра рано вставати.
І пішов.
♦
А Рухляк з Крамаренком об одинадцятій годині вечора спостерігали цікаву сценку: з каюти прекрасної дами виліз гладкий непман без комірця й похмуро пробурмотів:
– П'ятдесят або п'ятдесят п'ять... Ач яка! І оком не поведе...
– Стане вона для такого старого чорта ще й оком водити, – долинув із пітьми Крамаренків голос.
Непман присів і прилип до стінки.
VIII
Дубинський прокинувсь о шостій годині ранку, вдягся, сів на порозі біля каюти незнайомки і почав чекати.
– Не обдуриш! – злісно шкварчав він на адресу непмана. – Я перший з нею забалакаю. Я їй зніму полуду з очей. Я їй поясню, що ти за один!
♦
– Хр-р-р – пр-р-р... Хр-р-р – пр-р-р...
♦
Прокинувшись за дві години, він глянув угору і побачив навколо обурені фігури: незнайомки, непмана й тубільного буфетника.
– Очень даже стидно, – презирливо кинув йому навздогін буфетник. – Нап'ються, а потім тольки даму компліментірують.
Дама, втираючи сльози напаханою хустинкою, запевняла, що вона навіть не знайома "з цим юнаком".
Ранком непман знову щільно прилип до незнайомки, а Дубинський, виступаючи павичем, розчулено декламував:
Їж ананаси, рябчика жуй, –
День твій останній надходить, буржуй[10]
– А то ще є анекдот, – розійшовся непман. – Один чоловік зустрів на полюванні свого друга, зрадів і запропонував йому піти до себе на дачу пообідати. От і пішли вони. Хазяїн приготував гостеві ванну, а сам кудись пішов. Гість скупався, і тільки-но натягнув на голову сорочку, аж гульк! – чує чиїсь дрібненькі кроки. Він так і закам'янів з сорочкою на голові. Вбігає невідома прегарна молода дамочка, очевидно хазяїнова жінка, ляскає його ніжною ручкою нижче спини і починає щебетати:
"А я й не бачила, коли ти з полювання повернувся! А ти за ці три дні здорово поправився. Любий, я так за тобою скучила!"
І дамочка падає просто в його обійми, хо-хо-хо!..
– Слухайте, ви! – виріс із-під землі розгніваний Дубинський. – Ви, юначе! – Непман був удвоє старший за нього. – Коли ви ще раз насмілитесь образити женщину такими брудними анекдотами, то я вам!.. то я вас!..
Скандал був не дуже великий, але бучний.
– Мовчи, ідіот! – Рухляк затулив Дубинському рота й потаскав його в дальній куток палуби. – Крамаренко, держи його!
– Та я його!.. Та я йому!..
– Мовчи!
– Гарбуз! – чмихав Крамаренко. – Величезний гарбуз. Справжній скандал.
– А все через те, що романтик, – пояснив Рухляк. – Хочеш, я його провчу? Вилікую?
– Ану вилікуй, – попрохав Крамаренко.
– Хай трохи вгамується.
Цілий день Дубинський десь ховався, і тільки коли вже смеркло й навкруги спалахнули електричні лампки, Крамаренко зустрів Дубинського в коридорі, там, де були двері до каюти незнайомки.
– Дубинський, – гукнув Крамаренко. – Ти не бачив Рухляка?
– Відчепись, – безнадійно махнув рукою Дубинський.
Крамаренко співчутливо похитав головою:
– Незнайомку шукаєш?
Дубинський хрипко зітхнув:
– Її,
– Так ходім на палубу.
Дубинський звів очі до стелі й ледве чутно зашелестів:
Хай грім,
Грім ери тебе укриє,
Моя далека
Блакитна мріє!
В ту ж мить двері таємничої каюти незнайомки з гуркотом розкрилися, і звідти прожогом вилетів маленький Рухляк:
– Дай вісім карбованців. Моментально!
Зникаючи за дверима каюти, він устиг грайливо штурхнути Дубинського в бік.
– Яка мрія, ти казав? – єхидно звернувся Крамаренко до Дубинського. – Блакитна?
Той лежав долі труп трупом.
Крамаренко поцмокав, почухав потилицю, вхопив його на оберемок і поніс на палубу, на повітря.
IX
За пів години Рухляк вийшов на палубу і побачив там таку картину.
Дубинський сидів на скрученій линві й важким невидющим поглядом дивився вниз, на чорну воду. Крамаренко стояв поруч і ласкаво гудів:
– Не можна плакати. Висякай носа, дурню! Витри сльози.
Рухляк раптом увесь якось скорчився, ввійшов в себе і став маненький-маненький, боязкий-боязкий.
– Дубино, – сказав він тихо. – Ти не сердься на мене.
– Я не сердюсь, – відповів, сякаючись, Дубинський. – Мені тільки прикро, що я такий йолоп...
Тоді Рухляк ласкаво обняв його за талію і, мрійно дивлячись у голубу даль уквітчаного діамантами неба, зітхнув і віщо сказав:
– Слухай, Дубино! Ти не йолоп. Ти – мрійник. Оце тобі наука. Досадно дивитись, коли коштовний арабський кінь хоче перевернутись на водовозну шкапу.
– Дякую, – розчулено сказав Дубинський.
– Нема за що, – засоромився Рухляк. – Їжте на здоров'я.
Потім зненацька підвівся й несподівано поцілував Дубинського в те місце, де, на його думку, за п'ять років у художника засяє лисина.
У синім небі серед легеньких шовкових хмаринок безтурботно перевертався й викривлявся срібний місяць.
– Мандрівки поширюють світогляд людини і сприяють її розумовому розвиткові, – несподівано сказав Крамаренко і тут же загуркотів розкотистим реготом, мов віз зі старим залізом на поганому брукові.
Відразу стало легко, весело, шумно.
1923
Владивосток
__________________________
Помилка шофера Кучми
Я ще ніколи не бачив шофера Кучму в такому сумному настрої, як того вечора.
Він сидів у найдальшому куточку кав'ярні, палив цигарку за цигаркою, а коли в склянку з кавою упав з цигарки шматочок попелу, Кучма спробував піймати його пальцем, обпік палець і люто почав розмішувати каву ложечкою.
– Кучмо! – сказав я. – У вас щось негаразд. Ви або розчавили своїм таксі якусь бабу, або закохались без найменшої надії на відвітне почуття.
Кучмове обличчя пересмикнулось убивчим презирством:
– Я – закохався? Можете самі закохуватись, коли не вистачає глузду на щось більш корисне. Мені взагалі здається, що в вас голова тільки для того й стирчить на плечах, щоб час од часу "притискуватись до пружних грудей". На жодну іншу роботу вона навряд чи здатна.
Я встав:
– Не можу сказати, щоб ви буди зараз у доброму гуморі. До побачення, Кучмо. Поговоримо колись іншим разом. Я до вас зайду. Ви тепер де живете? Сподіваюсь, що ви вже переселились до вашого чудового помешкання в новому кооперативному будинкові "Червоний карбюратор", якого ви чекали три роки?
Кучма заскреготів зубами і зашкварчав гірко:
– Так. Уже переселивсь. Як же, як же! Не тільки переселився, а вже й виселився звідти.
– Що-о? Невже не заплатили пай?
– П'ятсот п'ятдесят п'ять, як одну копієчку.
– В чім же річ? Завалився будинок?
– Стоїть, як картиночка. .
– Тоді я нічого не розумію.
– Я також.
– Але – ваша адреса?
– Зараз – тут, у кав'ярні. Коли вийду на вулицю – на вулиці. Коли сяду на візника – на візникові моя адреса.
Тяжке зітхання роздерло його могутні груди.
– Та хто ж винен, нарешті? – енергійно запитав я.
– Вони, – середньовіковим шепотом прошелестів Кучма.
– Хто "вони"?
– Оля і Ляля. Брати їхні винні. Жінки братів винні, щоб чорт їх узяв з усіма бабусями разом.
– З якими бабусями?
– З бабусями жінок братів Олі і Лялі.
– Так розкажіть же!
– Скучно.
– Навпаки. Я передчуваю надзвичайно веселу історію.
– Як для кого.
***
Кучма вилив у широку горлянку рештки кави, запалив і почав голосом туберкульозника, для якого вже замовили труну, некролог і катафалк:
– Ви знаєте, як я чекав цього нового будинку? Мати не чекає так на первістка-сина, як я на ці три кімнати з кухнею. Бо ж знаєте, як я жив? І де я жив? По гаражах, часом в автомобілях, по редакціях з Серьожею Чутливим. А останній місяць я жив навіть у годиннику. Не вірите? Слово чести! Валявся у дворі якийсь старовинний розбитий годинник – як шафа завбільшки. Так я його встановив між двома будинками – тай дайош. Комфорт неабиякий, проте – як не кажіть – власне помешкання. Що? Незручно спати? Ясно: коли я спав, тіло моє нагадувало формою римську цифру V: невимовна частина – на підлозі, а вгорі, мов щогли загиблого корабля, стирчали ноги й голова.
Він кинув докурену цигарку й запалив нову.
– Ви часом питали в мене, чому я не одружуся. Тепер розумієте? Гарненька буда б картиночка, коли б просто з загсу я привів до годинника свою молоду дружину: "Оце, ластовенятко, наша маленька, але затишна квартирка. Отут, на циферблаті, спатиме наш майбутній Кімчик, а ось тут, де мотлявся маятник, ми влаштуємо нашу спальню..."
Він зітхнув так, що якийсь нервовий оселедцеподібний юнак поруч з переляку пересмикнувся і перекинув свою каву.
– Але шофер Кучма – матеріаліст, скептик і практик. Він знає, що одержує той, хто вміє довше чекати. Ну, нє? І я чекав... Хоч я людина й мовчазна, проте добрі друзі дізнались-таки про моє майбутнє помешкання. Зустрічаю одного разу Олю. Атож, та сама – одна з найкращих жінок України. Пийте каву.
– Кучмочко, – питає Оля, – у вас нова кватира?
– Вроді, – кажу.