Як будується оповідання

Щоправда, нервове піднесення, гра темпе­раменту потрібна і для прозаїка та — без майстерного підго­тування теми, воно матиме наслідком натхнення полову, в найкращім же випадкові — пляшку горілки.

Отже, треба вибрати собі тему для новели. За роман я сей час не говоритиму, роман написати і важче і легше, ніж опо­відання, це зовсім інакша справа.

Найкращі теми для новели — це ті події, що автор сам їх пережив або дуже гостро відчув. Саме через це і вигідно, щоб новеліст мав великий життьовий досвід. У статті про тургенівське оповідання "Касьян с Красивой Мечи" я подаю ко­ротко вказівки на кардинальні теми, ті, що їх читачі вважа­ють за серйозні та цікаві. Хоч і сказано було, що декан Джо­натан Свіфт спромігся б файно написати хоч і про "держак до щітки" (broomstick), та сказала це одна деканова коханка про другу деканову коханку. Отже, про око людське можна взяти й "держак до щітки" за тему, та тільки це буде або сим­вол, або облямівка, а не сама тема.

З тези "пережиті теми" виходить, що, бувши книжковим гробаком (bookworm), ніяк не можна братися за оповідання з робітничого життя, а приїхавши вчора з хутора, не варт розробляти міські теми.

Для українського новеліста справа ще утруднюється мовним моментом: реальне місто і фабрика, особливо на Лівобережжі, розмовляють не тою мовою, якою писав Бо­рис Грінченко, отже, перед прозаїком стоїть трудне й делі­катне завдання передати нюанси і характер цієї реальної мови, зостаючися по змозі у рамцях літературного язика, але й виходячи з них при потребі. Це добре умів робити Винниченко, колись один з найперших пролетарських пись­менників. За це ж саме його так не люблять історики літе­ратури і вчителі словесности, пускаючи поговір про його "погану" мову.

Вибираючи тему, треба вміти її розміряти. Є теми заве­ликі для оповідання, такі, що зробили б річ дуже сухою і схе­матичною, коли б їх утиснути в рамці однієї новели. Навпа­ки, деякі теми самі по собі ще не достатні для оповідання, не можуть становити сюжета новели. Одна молода письменни­ця розповідала мені, що має написати оповідання. На запит, чи вона вже виготувала сюжет, вона одповіла, що сюжет уже готовий і треба тільки взятися до писання.

Який же був той сюжет? Ось який: селянський хлопець хоче вступити до комсомолу, а батько не пускає.

Так от, це ще не сюжет. Це ще й не тема. Самої цієї ситуації не досить для новели. Щоб можна було вважати її за тему, треба її ще розробити конкретно. Навіть коли це не абстрактна думка, а спостережений автором чи на собі, чи на знайомих людях конкретний випадок — треба його розробити структурно. Щоб дати вражіння закінченосте, треба насамперед винайти кінець, розв'язку.

Розв'язка       

Найповніший, мабуть, спосіб забезпечити собі хорошу фа­булу, це наперед розробити кінець. Едгар По каже, що Дікенс у листі до нього звертав Поєву увагу на те, що Годвін, мов­ляв, написав свого "Калеба Вільямса" ззаду наперед, і далі Е. По каже, що хоч саме "Калеб Вільямс", на його думку, може, написаний і не зовсім так, але що кожний добрий май­стер бере цей спосіб за основу. Цитую По:

"Абсолютно ясно, що кожну фабулу (plot — власне, інтри­гу), варту опрацювання, треба розробити аж до розв'язки раніше, ніж братися до пера. Тільки ввесь час оглядаючись на розв'язку, ми можемо надати фабулі конечний для неї ви­гляд послідовности, чи причиновости, скеровуючи всі інци­денти, а головне тон, скрізь і всюди на те, щоб він гармонію­вав з розвитком задуму.

Я гадаю, що в звичному способові конструювати опові­дання (story) є корінна помилка. Або тезу дає історія — або якась сучасна подія — або принаймні автор сам береться до роботи, комбінуючи надзвичайні епізоди, щоб (отак) утво­рити лише основу свого оповідання — лагодячися взагалі заповнювати описами, діялогом чи авторським коментарем усі ті дірки поміж подіями чи дією, які можуть з'явитися на що-кожній сторінці.

Я, навпаки, волію починати з обмірковання ефектів. Ма­ючи оригінальність на увазі, бо самого себе дурить той, хто насмілився б нехтувати таким очевидним і приступним дже­релом цікавости — я передусім кажу сам собі: який саме ефект я виберу при цій нагоді з-посеред незчисленної сили ефектів, що їм підлягають серце, розум чи (загальніше кажучи) душа. Вибравши новелу спочатку, і яскравий ефект по-друге, я по­чинаю міркувати, чи можна дану річ зробити засобами при­год, а чи тону, себто, чи взяти банальні пригоди в ори­гінальному тоні, чи навпаки, а чи оригінальні пригоди в ори­гінальному ж тоні, я починаю шукати навколо себе (чи, може, радше в собі самому) таких комбінацій подій чи тону, котрі найкраще допомогли б мені сконструювати отой ефект". Отак винайшовши тему чи її розв'язку, як це радить один з найкращих щодо сили своєї оповідачів усесвітньої літера­тури, ми беремося розвивати фабулу. Нижче ми подамо один приклад розвивання фабули, а зараз укажемо на один спосіб знайти нову тему — спосіб, що ми його не дуже радимо нова­кові, — бо йому вигідніше, як указано вище, брати або пере­житий, або сильно відчутий матеріал з життя.

Гра в кубики й картки

Щоб, так сказати, сотворити тему з нічого чи вигадати підсобну тему для основної, що вже є, є багацько способів.

Чи не найзручніший з них такий: береться дерев'яні куби­ки, наклеюється на них сімейні фотографії чи, коли їх неохо­та різати, надписується прізвища та імення якихось осіб і їхня професія. Потім оті кубики змішується і кидається на стіл. Далі треба подивитися, в яку комбінацію склалися кубики з прізвищами і чи не дають вони натяку на якусь ситуацію чи якусь історію.

Щоправда, більшість письменників настільки соромлива, що замість кубиків з фотографіями уживає картки з написа­ми, але на це не треба зважати. Все одно й картки ті письмен­ник старанно ховає від публіки, стурбований тим, щоб не порушити фікції божественности мистецтва. Та по правді сказати, ніякого сорому в тім немає, так само як не сором нам уживати рахівниць, машинок для писання і таке інше.

Так чи інакше, але з того, хто не заведе собі карток з уся­кими словами, анекдотами, коротесенькими характеристи­ками, життьовими штрихами, назвами місцевостей та прізви­щами (я знав одного молодого, дуже доброго новеліста [11][11], що акуратно записував у книжечку всі назви хуторів, річок та заток, що доводилося йому повз них проїздити), хто, отже, не заведе собі таких карток, з того зроду-звіку не буде добро­го новеліста. І нехай не покладається на свою пам'ять; най­краща голова не зможе без такого зовнішнього імпульсу, як якийсь клаптик паперу з кількома словами, пригадати потрібні епізоди та деталі епізодів. І хоч, наприклад, назви дуже лег­ко вигадувати, та означений вище молодий новеліст повну мав рацію: справжня назва якось дуже вабить людину, вона ніби має свій якийсь запах. Нехай це цілковита ілюзія, але ж на ілюзії збудовано все образне мислення ^[12][12]^.. Нема чого силу­вати себе там, де, навпаки, треба віддаватися образній стихії.

Прізвища героїв

Отже, в згоді з даною вище порадою всамперед використо­вувати факти життя, радимо, пишучи новелу, надто ж розроб­люючи фабулу, полишати справжні прізвища тих осіб, що бра­ли участь у життьовій події, щоб легше було собі їх уявляти. Тільки зовсім написавши новелу, треба позамінювати прізви­ща на вигадані. Навіть Лев Толстой (що поруч з Достоєв-ським становлять інтернаціональний кадр у російській літера­турі, дуже відомі закордонному читачеві), щоб яскравіш уяв­ляти собі, під час творення, дієві особи роману "Війна і мир" полишав цим особам прізвища, тільки трохи відмінюючи їх. Болконський, Безухов, Курагин — це ж Волконський, Безбо-родько, Куракин, а імення автор їм позалишав справжні.

Ілюзія яскравости

Життьові матеріяли — надто те, що ми пережили самі, мають, одначе, тенденцію заводити нас у оману — ось по якій лінії. В силу тієї самої психологічної особливосте, в силу кот­рої ми здатні без кінця розповідати стороннім людям про себе, свої перемоги, свої любовні справи, свої діла, в силу цієї са­мої особливосте нам частенько видаються цікавими такі наші пригоди, що дуже мале вражіння справлять на нашого чита­ча. Ми охоче розглядаємо самих себе в дзеркалі й вивчаємо свою фотографію, та вже доведено, що ми бачимо в таких випадках сильно ідеалізовані образи й нездатні оцінити себе об'єктивно.

Та на інших людей пригоди нашого життя і риси нашого обличчя справлятимуть вражіння, лише постільки вони доб­ре сконструйовані. Пригоди й обличчя партацької роботи публіки не причарують. З другого боку, ясне діло, дуже рідко пригоди складаються якнайкраще — на це, власне, стільки ж шансів, як на те, що, беручи поспіль карти з колоди, ви взяли б заспіль усю масть, починаючи з двійки і аж до туза. Для цього колоду треба попереду самому розікласти — ось так само треба розікласти факти нашої пригоди.

Приклад обробки життьової теми

Один письменник ^[13][13] дізнався про такий факт: на вулиці ро­бітничого кварталу в Харкові жила під час денікінщини мати з дівчиною-дочкою. Якось денікінський офіцер, що стояв у них на квартирі, увечері, зоставшися з дочкою сам-на-сам, зґвалтував її. Дівчина після цього втекла з дому.

За кілька місяців, коли вже дснікінців вигнано з міста, дівчина повернулася до матері. Та сказала їй, що вона най­няла якомусь хлопцеві доччину кімнату. Ввечері з'явився той хлопець — і що ж! Це був він, той самий денікінський офіцер. Через кілька місяців вона вийшла за нього заміж.

Як бачить читач, у цім факті з боку структурного є та хиба, що в якімсь місці авторові доводиться сказати: "Минуло кілька місяців". Крім того, цей факт є, як кажуть у нас крити­ки, ідеологічно невитриманий.

Подивіться тепер, що зробив з цього факту письменник.

У містечку живе єврейка з сином, йому щось із шість років. Цей син не може балакати, він німий. Коли мати його пес­тить, він намагається вкусити, коли вона хоче його покара­ти, він лягає, щоб його побили. У містечку являється комерсант Макар і через таку тьотю Берту робить матері пропозицію піти до його в найми.