На одній стоянці вже над раном приснилася йому Марійка. Стояла перед його очима, мов жива, на тлі прегарних рож коло грядки дивовижних орхідей. Їх запах чув у сні виразнісінько. Коли пробудився, робив собі гіркі докори, що досі так мало думав про Марійку. Тільки гадка, що вона може дістатися суперникові, ставала чим раз прикрійшою та заохочувала до нових трудів. Рішив пильно шукати за орхідеями. Вправді по дорозі найшов їх вельми багато, але се були звичайні, добре відомі відміни. Зібрав навіть кілька цибульок, але дуже сумнівався, що вони багато будуть варта. Дивувало його, що коли пробудився, Марійка зникла, але не зник запах орхідей.
– Чи не добрий знак? – подумав собі Петро та почав перешукувати кущі. Його труд оплатився несподівано. Найшов прегарні великі квітки, ярко-голубої барви з ніжним запахом.
"Як очі Марійки!" подумав ще раз і обережно вибрав із землі дорогоцінні цибульки. Тепер міг мати надію, що найдені, невидані досі орхідеї запевнять йому кілька добрих шансів у дівчини, за якою почав чим раз більше тужити.
Гнівало його трохи, що аж запаху орхідей треба було, щоби в сні пригадалася йому Марійка. Постановив тепер частійше бачити уві сні Марійку, а що думав і мріяв про неї безупинно, тож його бажання сповнялося дуже часто. Аж тепер, коли була так далеко, пізнав, як її любить. Раз, коли мав стріляти ґотура, призначеного на вечерю, опустив рушницю, бо пригадалася йому Марійка. Коли йшли горбковатою околицею по склонах Корділєре Орієнталь [60] і натрапив на маленьке озерце, в якім купалося голубе небо, пристанув, мов зачарований, і простояв пів години і аж далекий вистріл його пунтероса привів його до свідомости. Сама згадка про його можливо щасливійшого суперника почала його сердити, а далі доводити до незрозумілої досі люти. Аж тепер пізнав, що із любови можна пощадити життя ґотура, але як би так, що до життя дона Міґуеля, то хто його знає. Чим дальше відходив від Ікітос, тим більше залюблювався.
З кінцем третього дня набрили случайно на невеличке сільце, невідоме навіть пунтеросові. Петрові відразу впала в очі ріжниця зовнішного вигляду між тим племенем та іншими, з якими стрічався. Парентінтінос, жахливі людоїди Вітоттос, Кашібос мали сильно розвинені виличні кости, присадкувату поставу, великий рот, приплощений ніс, дещо скісні очі і довге, чорне, тверде волосся. Одинокі поміж ними інки відзначалися високою стрункою поставою, орлиним носом та великими прегарними очима. Зі всіми племенами можна було порозумітися говором "кічуа", мовою давних інків. і це племя вміло говорити мовою кічуа, але поміж собою говорили мовою у якій Петро на своє здивування пізнавав єврейські слова, які чув у жидів, із якими торгував. Курака, якого про се запитав, пояснив дуже радо, що їх племя за часів Соломона емігрувало з Палестини та аж в Монтана найшло нову вітчину. Свій єврейський тип, вузьке обличча, тонкий ніс, правильні черти лиця та великі очі заховали й досі. Чи не від імени царя Соломона називається ріка Амазонка, починаючи від допливу ріки Ріо Неґро аж до перуанської границі: – Салімоес.
Найменші лісні потічки ізза частих дощів так набреніли, що треба було через них бродити, не раз по груди в воді, а радше болоті. На щастя горяче сонце висушувало скоро промочену одежу. Гірше йшло індіянам, яким набивалися у босі ноги піскові блохи-бічос; самички тих не надто великих блох складали глибоко під шкірою яєчка і їх треба було видовбувати голкою кождого вечера, а невеликі рани затирати нафтою.
При переході одного потока напали на індіян малесенькі рибки-пальомета, що своїми гострими зубами повикусували цілі куснички мяса з голих ніг індіян. З голосними криками повибігали індіяни з води та рішили пімститися. Пунтерос подався у ліс і вернувся небавом із цілою вязкою певного рода ліян. Їх потовкли індіяни поміж камінням та повкидували до води повище броду. Вода побіліла, мов молоко, і всі риби повипливали на верх. Їх позбирано сіткою на довгім держаку. Пальомета смакувала знаменито на вечерю. Небо було засіяне роями зірок, і Петро, як звичайно, був розмріяний. Сидів коло багаття та дивився у жар. Коли вже мав того досить, встав поволі та почав витягатися. В тій хвилині, щось зафуркотіло у воздусі. Пунтеро, що стояв коло Петра, блискавичним рухом повалив Петра на землю. Петро чув виразно, як над ними щось перелетіло.
– Сарбакана? – запитав тихо Петро.
– Ні, патроне, – чічара мачако, – сказав пунтеро та поміг Петрові піднятися.
Оба пішли до громадки дерев, куди полетіла чічара. Пунтеро захопив із багаття смоляну гиляку. При світлі смолоскипа найшли небавом на пні одного дерева велику цикаду [61] , з головою наче в крокодиля і довгим жалом на переді. Вечерами перелітають чічари з дерева на дерево й колять усе, що стрінуть по дорозі. Глибоке вколення у якім лишається відломане жало так отрійне, як пунтеро впевняв Петра, що вколений скорше чи пізнійше вмирає.
Зустріч із дядьком
Четвертого дня вечером дійшли до Мапарі Тамбо, маленької оселі, заложеної в давних часах єзуїтами. Індіяни знищили з часом укріплення, білих вимордували, в части зїли. Тепер жив у тамбо тільки дон Ільдефонзо з дружиною та двома доньками і нечисленною прислугою. Дон Ільдефонзо приняв гостя з традиційною еспанською гостинністю та заставив стіл, чим мав найліпшим – мясом із малп і бананами.
Дона Міґуеля ше не було. Вправді Петро по дорозі не квапився, але й Міґуель чей же не тратив даром часу та розглядався пильно по околиці. На запит Петра про сеньора Хуана, сказав дон Ільдефонзо, що пан Іван тільки вчера опустив тамбо та подався на захід у гори. Коли верне, не знати. Тепер треба було скоро рішатися, чи ждати на Міґуеля, не знати як довго, чи самому доганяти пана Івана та по змозі "обробити справу", ще заки той побачиться із Міґуелем. Коли вирушить сейчас, то не виключене, що за два-три дні догонить дядька. Петро оставив свій невеличкий відділ у тамбо та хотів сам один доганяти дядька, щоби розвідати про його дальші пляни та доручити при тій нагоді листа Марійки. Але пунтеро ніяк не хотів пускати Петра самого. По короткій надумі згодився Петро на товариство пунтера, та оба пустилися ще того самого дня свіжою троча прямо в гори. Йшли скоро, бо стежка не вспіла ще позаростати свіжими ліянами, що особливо в дощеву пору діється дуже скоро. Але й помимо сього дорога була вельми утяжлива, бо треба було драпатися на стрімкі гори, прозвані не даром Монтес дель Діябльо (Чортові Гори). Найбільші труднощі представляв перехід потока Ескалера (Драбина), що спадав зі стрімкої скелі по грубо витесаних сходах. Сходи витесано не так іще давно, а перед тим, ті що хотіли туди переходити, мусіли привязуватися линвою.
Подорожні, хоч натомилися, квапилися, щоби на ніч станути над потоком Пумаяко (Львина Ріка), де пунтеро знав під скалою доволі вигідну печеру. Починало темніти, коли міцно потомлені станули над стрімким водопадом Пумаяко, шо в сутіни ревів наче справжній лев. Серед темряви, що скоро наступала, водопад робив могутнє вражіння. Вода непереможно котилася у пропасть, де клекотіло і гуділо, бо пятикратне ехо відзивалося жахливим ревом. Водопад, наче голова льва, був покритий гривою піни. Треба було перейти вузьким порогом, звідки ринула вода понад самою пропастю, що найменше на двадцять метрів глибокою. Коли б поховзнулася нога, про що в глибокій повисше колін воді рвучої течії, не було важко, то в пропасти ждала неминуча загибіль на гострих скелях. Коли б Петро в безупиннім змаганню із природою і людьми не загартував так своїх нервів, то тепер у короткий сумерк, що скоро переходив у темну ніч, ледви чи поважився б зробити крок у розгукану воду.
– Печера недалеко! – сказав пунтеро та пішов водопадом так спокійно, як би йшов вигідним мостом.
Петро без вагання пішов слідом пунтера. Обережно крок за кроком посувалися вперед, пробуючи скелю ногою і довгими жердками, щоби не датися змити вниз. Дійшли може до половини водопаду, коли з недалекого віддалення грянув вистріл. Пунтеро пристанув, але Петро гукнув що сили, ледви перемогаючи рев водопаду:
– Пурі! (Йди), – і оба рушили знов, стискаючи в руках рушниці.
Вистріли повторилися, а відповів їм тепер рик льва та голосні крики.
– Ранений лев напав якогось подорожного! – закричав Петро, – скорше, скорше, бо прийдемо запізно!
Але пунтеро йшов крок за кроком, спокійно, як і досі й не промовив навіть ні словечка, заки не проминули водопаду. Аж коли оба станули на сухім березі, відкинув Петро і пунтеро довгі жердки, пунтеро сказав:
– А тепер біжім!
Оба побігли що-сили, не зважаючи на те, що могла в них попасти якась заблукана куля.
Пунтеро провадив стрімкою стежкою в напрямі вистрілів. Пробігли з пятьдесять кроків і повернули за ріжок. Їх очам представився жахливий вид: довкруги великого багаття клубилися у передсмертній боротьбі тіла звірів і людей. Кілько було одних, а кілько других, – годі було пізнати серед непевних блисків огнища.
– Трес янапумас! – сказав пунтеро по короткій хвилині.
Петро здужав тепер розглянутися: один пума лежав саме коло багаття мертвий, притискаючи своїм величезним незугарним тілом якусь постать. Другий шматував кіхтями двох індіян, що мовчки, не звертаючи уваги на важкі рани, пробивали його раз-по-раз ножами. Третий лев лежав неподвижно, але не був мертвий. Противно був аж надто живий. Його хвіст товк бедра тіла, що випружилося до скоку. Очі чорного льва були встромлені в якусь неподвижну постать, що приклякнула під скелею. Світло багаття не надто виразно освічувало сю постать. Видно було тільки блиск довгого ножа в руці людини, для якої, здавалося, не було рятунку. Із жахом пізнав Петро дядька! Ним наче рвануло вперед.
– Біжім! – і оба ще скорше побігли на рятунок.
Щоби звернути на себе увагу львів, вистрілив Петро в бігу з рушниці. Але вже було запізно! Лев виконав скок. Велитенське тіло полетіло наче з метавки і розтягнулося у воздусі наче струна. Скок був вимірений точно! Передні лапи хижака впали якраз на місце, де перед хвилиною клячав стрілець. Але людину, що пів житя провела в пущі, не легко було заскочити зненацька. Пан Іван здужав відскочити на бік та розпоров при тім львові живіт.