— Швидко кажи, що це.
— Не тягни! — кричу я. — Обережніше! Це гумовий мішок! І ще не відомо, що в ньому.
7
Ми так захопилися, що не помітили, як наблизився бот. Обідня пора, сонце пряжить немилосердно, але ми не відчуваємо ні спеки, ні голоду. Розгрібаємо мул по черзі, пірнаючи. Тепер ми переконалися, що це справді великий мішок, одначе викопали тільки невеличку частину, а весь він ще у мулі.
— Хлопці, чи не час обідати?! — гукає у мегафон капітан.
— Час, — каже Філ. І перший кидається у воду.
Я за ним. Бот підійшов зовсім близько і зупинився. Нас піднімають на борт. Спочатку мене, бо я все-таки випередив Філа.
— Скарб шукаєте? — цілком серйозно поцікавився Гіві.
— Може, й скарб, — відповідаю, непомітно моргаючи Філові: мовчи, мовляв, не час. Він, бачу, тежпо-змовницьки підморгує мені.
Здається, ці кілька годин, проведених на острові, здружили нас так, як не могли здружити роки навчання в одному класі. "Фантазі— он!"— як каже Філ.
— Руслане, кажи правду, — наполягає Гіві.
Щоб не обманювати його, я знічено мовчу. Як можна казати йому правду при всіх?
— Чого ти причепився? — заступається за нас Федір. — У них свій клопіт і свої таємниці. — І, зітхнувши, додає: — Вони живуть в іншому світі.
— Як це "в іншому"?— не розумію я.
— У своєму, хлоп'ячому, — пояснює водолаз. — Пожити б у ньому ще хоча б одне літо. Одне-єдине...
Гіві зрозумів, що наполягати не варто, і дав нам спокій. А мені лишилося пожалкувати, що він тут не один. Адже ми втрачали чудову нагоду розповісти йому про той мішок і попросити допомоги.
— А може, сказати все капітанові? — завагався Філ, коли Гіві відійшов від нас.
— Капітанові не до наших мішків. Ні, спочатку лише Гіві. Він порадить, що робити далі.
— А в кого він квартирує?
— Квартирує?! Та це жідея! Треба розпитати, в кого квартирує Гіві, і тоді можна поговорити з ним віч-на-віч.
Біля причалу на нас чекає Віка. З моїм велосипедом.
— Куди це ви щезли? — обурюється вона, як тільки ми сходимо на берег. — Як велосипед охороняти, то Віка, а як на кораблі кататися, то сам, — це вже вона мені. — Розумний який знайшовся.
— Ми не катаємося, ми діло робимо, — відповідаю якомога поважніше. — Не те, що ти — байдикуєш,
— І ти теж — діло? — в'їдливо питає Віка, повертаючи до Філа засмагле, аж чорне, обличчя. Вона володіє дивовижною здатністю загоряти. Навесні, коли ми ще ходимо ніби у молоці купані, коли ще по-справжньому й сонячного дня не було, — вона вже примудряється так засмагнути, що тільки зуби блищать. Щоправда, вона й так смаглява. А взагалі-то в неї нічого красивого нема. Так собі: мала, худенька, язиката... Єдине, що заворожує, — це її сміх. Усі ми гигочемо, хто як може. А в неї сміх якийсь особливий. Його можна слухати годинами. Та вона й сміятися здатна годинами. З будь-якої нагоди. І навіть без неї.
— А я що, в бога теля з'їв? — спалахує Філ. — Там ми з Русланом...
Філ не договорює. Вважає: досить того, що він зі мною. Здається, він має мене за страшенно серйозного, а не брехливого. Іноді і в школі мене вважають значно серйознішим, ніж насправді. Мабуть, тому, що багато думаю і фантазую.
— Знаю я ваші діла, — каже Віка і навмисне кладе велосипед на землю, щоб мені довелося піднімати його. Але я на це не реагую. Гіві вже на березі, і я поспішаю розпитати, де він живе.
— У гості хочеш? — сміється Гіві. А потім показує, де та хата, в якій він квартирує.
Дива! Це ж хата мого діда.
— Так там же живуть мої дід і баба! — вигукую я.
— Ну?! —й собі дивується Гіві. — Хто ж кого запрошуватиме тепер у гості? Я тебе чи ти мене?
Я кидаюсь до велосипеда, миттю сідаю на нього і мчу додому. Все складається якнайкраще.
Філ і Віка здивовано перезираються і біжать за мною.
— Куди тебе несе? — кричить Філ.
Але я не слухаю його, гукаю Гіві:
— Я приїду до вас! Пообідаю й приїду! Нам треба поговорити!
— Ми приїдемо разом! — гукає Філ. Він уже встиг наздогнати мене і всістися на вантажнику. — Віко, чекай нас у дворі!
— Я піду з вами, — погрожує Віка, даючи зрозуміти, що ніякої таємниці від неї не приховати.
За годину ми всі троє були в діда. Гіві пообідав і заснув у літній кухні. Баба Ольга заборонила нам заходити туди, а насипала борщу і відкрила слоїк сливового компоту. Ми поїли, і Філ та Віка всілися на лавці під вікном, а я подався в сад до діда.
— Давно я тебе не бачив, Русику. — Це ім'я вигадала баба Ольга, і тепер мене називає так усе село. — Чому не навідуєшся?
— Справи у мене, — пояснюю. — Батька досі нема, а я кролів годую, воду ношу...
— Й досі нема, — підтакує дід. Звуть його якось дивно: Ромодан. Ніде більше я такого імені не зустрічав. Навіть у книжках. — Важко йому, мабуть, висидіти м ісяі іь у тому будинку відпочинку.
— Хіба відпочивати важко? — дивуюсь я.
— Та воно як кому, — хитає головою дід. — Степовик довго без степу не може. Та ще влітку. Ось тобі хочеться піти з отарою на царину?
— Хочеться. — Я казав правду. — Але ще краще — до лісу.
— Ну от, бачиш... Я знав, що ти будеш чабаном. Ми — степовики, Русику. Я завжди наказую батькові твоєму, щоб учив тебе нашій справі чабанській. Так само, як я вчив його. У вівчарстві ж уся мудрість степу. Геть уся.
Дід переходить від дерева до дерева і уважно розглядає їх стовбури, дупла, нахиляє віття, обмацує недостиглі яблука. Я не знаю, чого він шукає на цих деревах, але теж зупиняюся біля кожного й оглядаю. Я, звичайно, міг би розпитати, проте боюсь вдаватися до довгих розмов, бо не хочу проґавити водолаза. Тим паче, що на лавці мене чекають Стась і Віка.
— Я, якби не слабував, то й сьогодні подався б на царину, — зітхає дід. — 3 отарою Каленика. Тільки ж світ далекий, а сонце пряжить...
— Як повернеться батько, а вам стане краще, колись підемо разом, — кажу я. — І день виберемо такий, щоб не пряжило. А зараз мені треба розбудити Гіві. Він сам просив, боїться проспати.
— Та його ж баба Ольга розбудить.
— Вона теж стомилася, спить, — кидаю я вже зі стежки і біжу до літньої кухні.
Проте Гіві уже не спить. Він зустрічає мене біля груші, під якою прибито до стовпчика умивальник.
— Дядьку Гіві, — ледве відхекуюсь я. — Ви повинні допомогти нам.
— Звичайно, повинен, — усміхається він, знімаючи з гілки рушник. — Тільки не називай мене дядьком, дорогенький. Тобі скільки? Чотирнадцятий? А мені двадцять четвертий. Майже ровесники. Кажи: Гіві. Ми — чабани, ми один одного завжди зрозуміємо.
— Там, біля острівця, ми знайшли мішок.
— А, мішок... — киває головою Гіві, і я починаю підозрювати, що він ще не зовсім прокинувся. Принаймні не подобається мені, як він недбало мовив: "А, мішок". — А що в ньому?
— Я не знаю.
— Може, риба?
— Та яка риба?! Він лежить на дні. Замулений. І, здається, гумовий.
— А навіщо він вам? — Гіві перекидає рушник через плече, солодко позіхає і кладе руку мені на плече, щоб вести до хати. Але я вислизаю з-під руки і затримую його.
— Нам обов'язково треба дізнатися, що в ньому. Не можна ж залишати його там, не дізнавшись.
— У ньому отрутохімікати. Знаєш, такі, якими щурів труять. Викинув якийсь негідник в озеро.
— Отрутохімікати в паперових. — Спокійний тон Гіві, його байдужий тон вже починає дратувати мене. — Я сам бачив. А це гумовий. І, може, те, що в ньому, — велика таємниця. Тому ми й хочемо, щоб ніхто з бота поки що не знав про цей мішок.
Якусь мить Гіві здивовано дивиться на мене. Здається, тільки тепер він збагнув, чого від нього вимагають.
— Я знаю, що таке для чоловіка таємниця, дорогенький.
— То що, підемо до острова?
— Звичайно, дорогенький, звичайно. — Гіві навіть озирнувся, чи не підслуховує нас хто-небудь! Але посмішка видала його: він зробив це навмисне, щоб переконати мене, як уміє шанувати таємниці. Я часто помічаю, що і дорослі чомусь досі поводяться зі мною, ніби з хлопчиком. Майже всі, крім батька. Батько, навпаки, весь час намагається переконати мене, що я самостійна людина, що при отарі я такий же чабан, як і він чи дядько Каленик. І головне, про життя-бугтя міркує зі мною цілком серйозно, без усіляких там "Русику, золотце".
— А коли? — допитуюся, боячись, що на цьому наша розмова й закінчиться.
— Післязавтра, у неділю, — відповів Гіві, трохи подумавши. — У суботу наш екіпаж подасться автобусом до міста. А в мене в місті знайомих нема, у гуртожитку робити нічого. Тут у вас цікавіше.
— Молодець ти, Гіві, — кажу я. — Справжній ти друг. Не те, що інші. — І біжу до Філа й Віки. — Ти справжній друг! — кричу я уже з двору.
Філ і Віка не можуть дочекатися мене. Вони стоять по той бік хвіртки і хтозна, може, збиралися йти геть, вважаючи, що я засів у діда надовго.
— У неділю почнемо, — відповідаю на німе запитання Філа. — Гіві пообіцяв. Сьогодні він просто не може. Завтра — теж. Цілий день вони на озері. А ввечері там нічого не зробиш. Головне, що я твердо домовився з ним.
— Фантазіон! — висловив своє захоплення Філ.
— І до неділі всього два дві, — додає Віка. Вона вже не намагається з'ясувати, про що між нами йдеться. Чому? Наші погляди зустрічаються, і я здогадуюсь: Філ усе їй розповів.
— Все одно дізналася б, — розгублено мовить Стась, опускаючи очі. Він не сподівався, що Віка так швидко і в такий спосіб викаже його, і тепер побоювався, що ображусь. Але я не збирався звинувачувати його. Досі Віка знала все, що знали ми удвох, то чому цього разу повинно бути інакше? Єдине, про що прошу їх, щоб більше — нікому. Ані слівця. Бо може статися так, що одного ранку ми навідаємося до мішка, а його нема. І тоді все полетить шкереберть. І Гіві просто вважатиме, що ми його обдурили.
— З Гіві так не можна, — погоджується Філ. Наче він теж добре знайомий з Гіві і вивчив його вдачу. — І взагалі, чи не податися нам знову на Козацький та не прикидати нашу знахідку мулом? Так надійніше. Вітер зовсім ущух, хвиль нема, так що сам він не замулиться.
— Не замулиться, — підтакує Віка. — Треба негайно піти і заховати його. І ніхто не знайде.
8
З обіду я знову пішов на бот. Але цього разу на острівець мене не висаджували. Я хотів подивитись, як спускаються на дно водолази, й мені дозволили. Але тільки мені одному, брати ще Стася та Віку капітан відмовився.
— Нам взагалі не можна брати сторонніх на бот, — пояснив він. — Атутодразу троє, та ще й підлітки... Це вже тебе, як давнього знайомого.
— А Стася можна завтра, — підказав я.
— Завтра інша річ.