Та все найтяжче невблагана доля тільки їй готовила…
***
Була неділя. Ранок. В кухні — теплий, домашній настрій. В носі приємно вертиться милий, незабутній запах свіжозапареної кави з цикорією "Пражінь". Я похапцем споживаю сніданок, щоб не спізнитися на екзорту. Наша господиня, пані Евдокія, втиснула свою огрядну фігуру в дзеркало — вона теж шикується до церкви і відповідно причепурюється. Мій неоцінений пан інструктор щойно проснувся, а тепер нагнувся над мушлею водотягу і з нагоди святочної днини основно й голосно полоще зуби. Наші кохані котусі розсілися мальовничою групкою на підлозі посеред кухні і вигріваються в ранішньому промінні сонця, що рясно ллється крізь недавно вибите і досі ще не вставлене вікно.
За вікном — чудове літо, щебече по городах боже птаство, весело гомонять діти, бджоли, радіоприймачі та міські трамваї й урочисто дзвонять дзвони в святинях королівсько-столичного міста Львова.
Власне, господиня наша, убравши старомодний і пернастий, немовби гренадерський, капелюх, розганялася вийти з хати, як тут мій неоцінений пан інструктор замахав на неї руками і головою, мовляв, щоб підождала. Промовити слова він поки що не був спроможний, бо саме, подавшись плечима назад, галасливо полоскав рота і мав повну горлянку води, що клекотіла в ній, як у чорториї Ніяґари.
Пані Евдокія пристанула.
—А що там таке, пане Максуню?
Пан Максуньо, немов той тритон, випустив з рота потужний струмінь води в мушлю, випростав крижі і витягнув із задньої кишені штанів щербатий гребінець.
—Так, пані Павлово,— промовив і прибрав при тому незвичайно серйозний вигляд.— Я довго мовчав, довго таївся зі своїми думками, довго давив у собі все те, що мучило мене, хвилювало. Але ж далі мовчати несила! Втім, правди не затаїти! Чи тепер, чи в четвер, вона вийде наверх, як та крадіж у м'ясарні пана Бабачка. Прикро мені і боляче, пані Павлово, слово чести, дуже прикро, та годі: ви мусите знати всю правду!
Під нашою господинею поволеньки підкосилися коліна, вона спотикнулась і важко, дуже важко присіла на крайчику постелі. Дебелі руки, обмотані чорною вервицею, налякано притулила до не менше дебелих грудей.
—Йой, Матко Найсолодша! А що ж би воно таке могло бути?
—Пані Павлово,— продовжував пан Макс, з немалими труднощами розчісуючи гирю,— ми є, славити Бога, християни та практикуючі греко-католики, тому нам не слід давати віру всяким забобонам, всяким суєвірним вигадкам про духів, опирів та інші страховища. Однак, як вам скажу, пані Павлово, скажу вам, як студент прав та будь-що-будь інтеліґент, людина з щойно розпочатою високою освітою, що поза нашою вірою і розумом існує щось таємниче, нерозгадане, щось, що криється поза межами нашого світосприймання. Як вам, може, відомо, а може, й невідомо, є на світі люди, що вірять у мандрівку душ. По-латині це називається "реінкарнація", по-грецьки "метапсихоза", але вас, пані Павлово, ніхто не розіпне на хресті, якщо ви не вб'єте собі в тямку однієї чи другої премудрої назви чи забудете на амінь обидві. Теорія про мандрівку душ лягла в основу брамансько-буддійської релігії, що її почитають, між іншими, мешканці Індії, народ, що засадничо не носить штанів, а парадує в самих підштанках. Оті індуси вірять, що душа померлої людини входить в собаку, в кота, в свиню чи в іншого крокодила, і так ступнево чимчикує собі з одної скотини до другої, поки це їй не набридне, а відтак знову вселяється в людське тіло.
—Йой, та що ви кажете?!
—А бігме, Боже! І тепер так, прошу пані: коли, скажімо, з небіжчика влізе в тваринку душа чесної людини, то ця тваринка теж буде добра, лагідна, пожиточна. Та коли в тварині закватирується душа такого горлоріза, як опир з Діссельдорфу, або наш Цибульський, що порізав наречену на сімдесят сім кавальців, то тоді така тварина стає гіршою від чорта! Розуміється, я досі кпив собі з отих вірувань, уважаючи їх за байки, аж тут, у вашій хаті,— так, пані Павлово, у вашій хаті!— я переконався, що це правда. Пані Павлово, є на світі тварини, що мають в собі злого духа!
—Ісусе Христе!— з острахом прошептала пані Павлова.
—Так, мають в собі чорта!— щораз більше запалювався мій неоцінений пан інструктор.— Пригадуєте собі тих вуличних котів, що їх позносив був до нас Адасько?.. Між ними був один такий чорний, осмолений, зі страшенно злющими сліпаками! Я певен, я голову свою даю за те, що цей котище мов у собі злого! І що більше: лихий дух перескочив з нього і вселився у ваших котів, пані Павлово! Так, тепер у ваших котах сидить чорт! Вони мають злого духа!
—Матінко Божа!— ледве прошептала пані Евдокія і машинально підняла руку, щоб перехреститися, але рука, немов відрубана, мертво впала на коліна.
—Я знаю,— викрикував пан Макс,— що ви не ймете мені віри! Але ж я маю докази на те, що говорю. Так! Ваші коти лякаються знаку святого Хреста і мають страх перед побожним співом!.. Ану, Михасю!— гукнув на мене,— перехрестися і заспівай: "Ой, хто, хто Миколая любить!"
Ну, мене не треба було два рази просити!
"Ой, хто, хто Миколая любить!
Ой, хто, хто Миколаю служить…"
Ефект був надзвичайний! Потрясаючий! Не вспів я проспівати другої строфки, як котусями пані Евдокії, що мирно та любенько грілися на сонечку, немов би дрож прошиб, якби пропасниця потрясла! Немов теє стадо безрог з біблійної притчи, що в нього з допусту Господнього вступили біси, котусі пані Евдокії, почувши мій побожний спів і пригадавши налигача, з пронизливим вереском зірвались з місця, закрутились, заметушились по кухні: Мацько притьмом видряпався на шафу, Міцька скочила на піч, Фіцька на мисник — грим! трах-тарах!— полетіло з брязкотом скло, посуд, настала неописана суматоха!
Гірким-глумливим присудом долі прийшлося коханим котусям рятувати себе тою самою дорогою, куди недавно спасались втечею розгромлені в лютому бою їхні чотириногі противники: помітивши вибиту у вікні шибку, котусі, не тямлячи себе з перестраху, якого нагнав їм святий Миколай, одне по одному повискакували надвір, а там — як пішли садками-городами, тільки за ними зашуміло…
В кухні щось задудніло, ніби звалився Шпрехерів хмародер на Марійську площу: не ахнувши, не писнувши, без одного слова, господиня наша, пані Евдокія, впала, обімлівши, на підлогу.
***
Від тієї події протекло багацько каламутної води в закопаній і зацементованій під Львовом річці Полтві… Так, ми обидва з моїм паном інструктором були тоді молоді, безжурні вітрогони, нам пусте буяло в головах. Ми щиро, до розпуку реготалися ще не раз із цього випадку, нам тоді і в голову не приходило і на думку не спадало, скільки жури, скільки важкої муки нагнали ми нашим жартом бідолашній пані Евдокії!
Тільки тепер я уявляю собі цілком, яку душевну трагедію пережила наша поштива пані господиня, яку жорстоку боротьбу мусіла вона звести в своєму роздертому серці! З одного боку змагалася материнська любов та прив'язання до котусів, яких виховала, викохала, з якими зжилася віддавна. З другого боку стояла твердо-непохитно її проста та нескладна, але глибока побожність: прогнати з хати котусів — серце тріскає з болю, душа ридає… Тримати ж у хаті, їй, старшій церковній сестриці, тварини, що в них загніздив злий дух,— це ж непрощений гріх, образа Божа!.
Кінець кінцем церковна сестриця перемогла котячу маму… Якось через день чи два після цього випадку прийшов до нас Адасько і під великим секретом зрадив нам ось яку тайну: пані Евдокія потайки закликала його, встромила в руку золотого ще й додала сорок ґрошів на трамвай, звеліла спіймати котусів (вони сиділи в бур'янах), зав'язати їх в мішок, завезти аж до останньої зупинки трамваю число 1 і там, за Личаківським парком, пустити їх у ліс.
А пополудні тієї ж днини, як мене і пана Макса не було вдома, попросила нашого отця пароха, щоб покропив мешкання свяченою водою та відправив "Страшну молитву" для відполошення злого духа…
Як я став соловейком
Богдан Ігор Антонич писав колись, що він був хрущем на вишнях, які оспівував Шевченко… А я без всякого там гіперболізму мушу вам оце признатись, що був колись соловейком, чи, радше, виконуючим обов'язки соловейка, надхненника і повірника всіх закоханих на світі, крім З'єдинених Держав П. А., де той пташок не урядує.
І такі, бачите, дива траплялися колись у Львові, а ще весною, коли розцвітали каштани і так одурманююче пахла черемха на Старому цвинтарі, коли вечори були такі місячні, що магістрат забороняв світити на Копитковому вуличні ліхтарні, коли по всіх парках, городах і шкарпах снувались закохані пари, мов химородні з'яви з Царства Тіней…
Одної такої весни поцілила стріла Амура студентське серце мого неоціненого пана інструктора. Не був це, правда, якийсь новий роман, а ще минулорічний, тепер тільки відсвіжений. Дамою серця пана Макса далі була панна Дарця з Черешневої вулиці, яка саме того року закінчувала приватну гімназію імени Іллі Кокорудза і приготовлялася до матури. З тієї нагоди частіше тепер стрічалася з паном Максом а Старому цвинтарі, де вони, мабуть, обговорювали різні матуральні справи.
—Слухай, народній приятелю, ти мусиш бути соловейком,— сказав мені мій неоцінений пан інструктор, вернувшись з однієї такої рандки.
Я вже звик був до його дивовижних вигадок, тому зразу не притакував і не перечив йому ні в чому. Чемно, слухняно ждав, що він скаже далі.
—Бачиш, сину, на вступі я мусів би познайомити тебе з деякими деталями любовної матерії, про які тобі, зрештою, як штубакові з шостої нормальної, і не треба багато знати. Скажу коротко, що жіноцтво — це народ страшно химерний і має свої мухи в носі. От, хоч би, для прикладу, моя наречена, панна Дарця: пропадає дівчина за романтикою! Завзялася конче ходити на рандки на Старий цвинтар, де навіть немає лавочки, щоб культурно посидіти й погуторити, і тобі хоч-не-хоч приходиться сідати на кам'яну надгробну плиту й тривожити вічний спокій якогось цехмайстра чи хорунжого Куркового товариства. Ба, але на тому не кінець її романтичним забаганкам! Вона ще вимагає, щоб нам над головами, на липі, тьохкав соловейко! А там, на цвинтарі, крім ворон, взагалі не чути жадного птаства, та й це вже надходить пора, коли ці фраєри-солов'ї перестають горлати.