Дарунок тримає цупко під пашиною і борони Боже відняти його від неї! З дарунком рано вмивається, молиться, сідає їсти сніданок, а потім, увечері, кладеться з ним спати.
Ось і приїхали до аеропорту! Старшенька, Галя, хватає меншу сестру за ручку — мовляв, щоб не загубитися в натовпі людей. Галя тримає квіти, Іванка тисне дарунок. "Впізнаєш вуйка Івася? — питає Галя Іванку. "Ну, ще б ні! Він такий, як наш тато, тільки в нього сиве волосся і ве-ллликий чомодан!"
Нам, старшим, одночасно і на сміх, і на плач збирається, коли дивимось на цих двоє маленьких комедіантів, з якою серйозністю та повагою вони відограють свої ролі. Як, тримаючись за руки, натягають шийки і витріщають оченята, щоб, бува, не прогавити того моменту, коли вуйко сходитиме з літака. При чому меншенька завжди муштрує старшу: "А ти дивись добре, не стріляй очима на боки! Та уважай на квіти, щоб не поламати! Як же ти будеш вручати вуйкові з Америки поламані квіти?"
Дивом-дивуєшся і в голову заходиш, яким чудом вони, малята, так добре наслідують нас, дорослих?.. Адже вони ніколи ще не були на аеропорті чи під готелем Інтуриста, у Львові, не бачили під ним, під цим готелем, довгої черги очікуючих на своїх рідних з-поза синього океану. Не були свідками радісних зустрічей і сумних сцен розчарування, коли хтось, довго і давновичікуваний не прибув з туристичною групою… Часто люди виходять під той готель "без надії сподіваючись", — ануж зустрінуть когось такого, хто приїхав до сусідів чи знайомих з другого села, а там, в Америці чи в Канаді, має нагоду часто зустрічати цього, довговичікуваного… І з такої зустрічі — велика радість і є про що в селі говорити на півроку.
…От, і вийшли вже з літака всі пасажири, а вуйка — немає… Не приїхав! Личка в дівчаток посумніли, Іванці дрижать губки, зашклилися оченята, ось-ось, і покотяться сльози. Старша, Галя, заспокоює її: "Ну, і чого пхинькаєш?.. Вуйко не дістав пляцкарти до цього літака. Він приїде завтра". А завтра — та сама забава, той самий складений з крісел "поїзд", купівля квитків на станції в Старому Селі, і довге вичікування на "аеропорті", з квітами і дарунком… Тепер дівчаткам вже і в сні ввижається, що вони їдуть зустрічати вуйка з Америки.
Та чи діждуться його колись?..
БАБУНЯ З УКРАЇНИ
Бабуня належить до найновішої політичної еміграції, бо заледве три тижні тому прибула до Америки. Як писали наші газети… "після всяких митарств удалося дітям вирвати її з царства сатани та привезти сюди, на цю вільну землю". Чи бабуня вже "любить Америку", це сьогодні важко сказати. Покищо плаче та зідхає по кутках за рідним краєм, як ніхто цього не бачить…
Ой, затужила бабуня зараз таки в перший будень, після зворушливої зустрічі, що перемінилась в родинне свято. Зять пішов до бюра, дочка до капелюшної фабрики, а старенька залишилась, як покутниця, сама в чотирьох стінах, зі своїми скорбними думками!.. Пригадалась їй в цю мить єдина худібка, яку мала на присадибному господарстві — чубатенька курка.
— Хоч би ти, зозуленько, була тут, коло мене, було б до кого людським словом заговорити! — лебеділа бабуня, сидячи поміж телевізором і щигликом у клітці, а серце в неї защеміло, затріпалось, мов той щиглик крильцями.
Новий світ, нове життя, для бабуні дивні-чудні, незрозумілі. Світ хмаросягів, автомобілів, підземок, автоматів придавив її, пристолочив мов чобіт стебелину…
— Чому тут такий шалений поспіх, така метушня, біганина? — дивується старенька. Хоч і поступ, технізація, модерні винаходи не такі-то вже їй чужі. "Тьохнікою, — жартує зять-інженер, — нашої бабці не візьмеш!" Бож вона летіла совєтським супердже-том з Москви до Копенгагену, а звідти до Нью-Йорку махнула шведським турболітаком! І дуже собі хвалить таке подорожування!
Прийшла субота, а зятеві прийшла охота зачарувати "бабцю з України" американським автомобільним рухом. Узяв її на прогулянку, "щоб трохи провітрити", — казав. А що з того вийшло?.. В тунелі Лінкольна стався якийсь випадок і їхнє авто як застрягло, так і простояло там камінцем півтори години і бідолашна бабуня трохи не вдушилась від бензинового чаду… Ледве живу і теплу привезли її додому.
Потім сказала зятеві:
— Микольцю, як хочеш мене провітрювати, то вези і на крайсвіту, але літачком, сину, літачком! Ніколи машиною!
Біда в хаті починається, коли бабуня прийде з проходу, отак, довкола кварталу. Приходить обурена й докраю стурбована тим, що тутешнім людям "хліб розбрикався": вони живуть у такому нечуваному добробуті, що викидають хлібець святий на вулицю, до смітників і каналів…
— А це страшенний гріх! За таке може колись впасти кара Божа на людей! — хвилюється старенька, що бачила на своєму віку, як від голоду пухли діти, як за шкоринку сухого хліба люди билися до крови…
Тепер уже дочка добре ховається від її очей, коли приходиться ліквідувати залишки хліба: або якось, непомітно, спалює їх, або несе аж до парку і розкидає голубам. Але на хлібі справа не вичерпується, бо оце вчора бабуня завважила, як дочка висипала до смітярки кісточки й недоїдки індика…
— От, як добро марнується, — зідхнула старенька. — Такі смачні кісточки!.. Ото моя Мурка поласувала б ними, якби тут була.
Мурка — це кіточка, що разом з чубатою куркою залишилась по той бік залізної заслони, під опікою добрих людей.
— Ну, то що ж, бабцю? Хіба запакуємо кісточки в коробку і вишлемо вашій Мурці? — пробував пожартувати зять-інженер, але побачив сльози в бабусиних очах і замовк…
У Нью-Йорку в нашої бабуні не тільки дочка, але й син і дальша якась рідня, то вони час від часу забирають її до себе в гості. "Позичають собі мене, як колись в краю залізко або книжку "Фабіоля", — вибачливо посміхається.
— Та ні, бабцю! Ми всі хочемо вами натішились!
— Ой, дітоньки! Щоб я вам лише не навтємилась!..
Перед Великоднем забрав її син до себе, з горішньої в долішню частину міста, на "українську" 7-му вулицю. На час Страсного Тижня хотіла бабуня бути близько нашої церкви. На скверику, проти "Купер-Юнії", щодня муштрувалась оркестра школи св. Юрія. Гладкі, добре відгодовані хлопчаки в парадних одностроях, у високих шапках з китицями, під гуркіт барабанів маршували гусаком і парами, поверталися вліво-вправо, прибивали крок.
Бабуня зазирала у вікно вниз із п'ятого поверху і не виходила з дива:
— Оце воно таке американське військо!
— Це не військо, бабуню, — тлумачила внучка, добираючи щонайкращих слів із невеличкого запасу знання рідної мови. — То наші, українські хлопці з оркестри. Вони так… тренуються, бо у Велику П'ятницю мусять тримати варту коло Плащаниці.
— Хлопці з оркестри?.. З карабінами?.. Ваш уряд дозволяє їм носити карабіни?
— А чому ж би ні? Це така зброя від паради, щоб її в церкві тримати, біля Божого Гробу.
— В церкві з карабінами… Дивно.
У бабуні тільки й того діла, щоб усьому дивуватись. Не може цього збагнути сухенька, зів'яла старовина, чому наприклад, коло церкви не видно дзвіниці, а проте час від часу відзивається голос дзвона… Тут народжена внучечка терпеливо толкує їй, що дзвіниця "стоїть на церкві". "А в американських церквах, — дзвони механічні. Треба лише потиснути такий ґудзик, а вони грають, аж гей!"
— Боже, Боже, — зідхає бабуня, — а в нас, на Україні, вже й не почуєш більше дзвона. Заборонили дзвонити по церквах і живим, і мертвим. Сумний буде Великдень цього року в нас, вдома…
Повернула очі до вікна, мабуть тому, щоб десятилітня внучка, говірливе, підстрижене дівчатко, не помітило, що в них заросились сльози… Ні, ні, не треба. Навіщо?.. Навіщо нагадувати цій безжурній дитині, що вродилась в багатій, щасливій Америці, і змалечку зовсім горя не зазнала, про якісь-там крайові страхіття… Але думка сама рветься птахом з клітки і летить до рідних, так недавно ще покинутих сторін, а слова самі тиснуться скаргою на уста:
— А ще в нас цього року була така погана весна! Як вони там, нещасні, веснували, не знаю… Коли я виїжджала з дому в половині березня, впали такі сніги і так страшно було зимно, що люди забирали бузьків по хатах, бо їм, сиротам, крила відмерзали… З того ворожать, що в краю буде голод…
— Ну, а ти, бабуню, не хотіла б вернутись назад, на Україну? — перепитала внучка.
Старенька прикрила долонями очі…
— Хоч би зараз, дитинко! Хоч би тільки на деньочок-два! Хоч би для того, щоб там, у рідному краю, ще раз відсвяткувати Великдень.
СЛУГА БОЖИЙ АНДРЕЙ
На райдужних, райських левадах співали та веселились янголята, — а були це душі невинних дітей, на світанку життя погаслих. Та була ж там одна громадка янголят, які ще ніколи, ні разу не засміялись безжурним, дитячим сміхом, — навіть у небі! Це були душі українських дітей, помордованих у страшний час воєнного лихоліття, діти невинно замучені на каторзі, потоплені в колодязях, розірвані гранатами, живцем спалені в горіючих хатах…
Жах раптової смерти був у них такий великий, що він ще й досі не погас у переляканих, широко-розплющених оченятах! І не здолали звеселити їх та порадувати хори Серафимів і райська музика, — вони далі сиділи скулені, як перестрашені ягнятка, збиті в одну черідку, сумні, німі, безголосі.
Мати Божа, яка і в небі опікується всіма дітьми, дуже цим журилась і просила Сина Божого, щоб допоміг їй якось їх розважити.
Він потішив її словами:
— Не турбуйся, Матусю, тут, у нас, небавком з'явиться Божий Чоловік їхнього роду. Він то вже знайде для них слова потіхи і розваги.
І справді, в той час появився у небі високий, достойний старець, в митрополичих ризах, з білою бородою пророка і світлим обличчям. Старець отой був такий високий, що, здавалося, якби він випрямився на весь зріст, то переріс би своєю постаттю всіх угодників, у небі сущих, і сягав би головою поза найдальші зорі, аж до стіп Божого Престола. Але він не зводився на ноги, тільки сидів, як колись за життя свого, у візочку на двох колесах, до якого прикувала була його на довгі роки важка недуга.
Старець розглянувся добрими, розумними очима по райських левадах і зразу запримітив громадку сумних янголят. Прикотив туди свій візок і заговорив до них тихою, ласкавою мовою батька… Розпитував кожне з них, як кому на ім'я, чи пам'ятає тата, маму, рідне село чи містечко, рідну хату. Багато з дітей не мали навіть імен, бо були замучені ще поки їх охрещено.