Відсидів я за це 15 діб, але взяв його в свою камеру. Почав придивлятися і побачив, що маємо не Валентина Мороза, а цілу біду, не годиться він, не є та людина, яка може представляти Україну, яку можна на люди показувати. З особистими якостями, з рисами і характером, поведінкою. Почали там ставити його на місце. На захист Мороза виступив Іван Гель. А ми Василя Романюка мали і тут за священика, коли хто заривався, то він казав своє слово.
— Поговоріть, сміються ж люди…
А Геля треба було знати. Малий на зріст, він підбивав собі капці і казав кагебістам:
— Я підбив капці, бо так Бандера робив, щоб
бути вищим…
Вони сміються, а він ходить у тих підбитих капцях. І Мороза підтримував у його витівках. Василь Романюк взявся ставити все те на місце. І Гель його вдарив, вдарив так, що Романюк упав. Тоді ми прийняли рішення застосувати силу, били всі, бив і я, хоч і символічно. За священика. Гель оголосив голодовку, дев‘яносто днів не їв, годували примусово. Образився на всіх. Чи були помилки в священика? Були. Підійшла йому пора їхати на заслання, пише заяву, що відмовляється від православія. Каже йому Шумук:
— Вас повезуть бозна-куди, ви є священик
православноі церкви, будете вимагати там парафію, бо це дозволяє закон. Відмовитеся, то вони скажуть: а в нас нема католицької, відправлять у шахту, або підмітати…
— Ні, я готовий на все…
І покаянна заява – це також наслідок тієї ж помилки. Повернувся з Матросово Магаданської області, витримав шахти, в Косові почав вимагати парафію, а тут йому:
— Василю Омельяновичу! Та ви ж не
православний, а в нас іншої нема…
І вимагають.
— Відмовляйтесь, пишіть покаянну…
Не відразу, але написав. І охарактеризував друзів, як продиктували. А що було робити. Люди ми, все ж не святі. А найважчим був хрест Василів на хресній дорозі, як я думаю, в останній його день. Я не вірю, що вмер Патріарх своєю смертю. В душі був завжди з ним, навіть тоді, коли писав він покаянні листи, і як, повернувшись з-за бугра, наробив тут дурниць з розколу церкви. Але, думаю, що був хтось такий, хто дуже хотів бути першим. Сів на лавку в Ботанічному саду при загадкових жінках, і помер. Причетний хтось, проте немає доказів. Василь був високодуховною людиною, великим християнином, а поруч був хтось такий, хто значно більше, аніж він, любив владу. А Патріарх повинен любити владу. Знущанням над пам‘яттю Патріарха став і день його похорону. Постало питання, де поховати. Громадськість, Лесь отой Шевченко, Поровський, Іван Заєць, Павло Мовчан, запалились, похоронити тільки в Софії. Пояснили: не можна, історико-архітектурний пам‘ятник, під охороною ЮНЕСКО. Патріархат ніби з цим погодився, приготувались нести на Байкове кладовище. Викопали яму, правлять у Володимирському соборі панахиду, Служба безпеки вишикувала міліцію по дорозі до Байкового, раптом приходить Поровський з компанією:
— Ні, понесемо до Софії!..
Пішло по рядах шушукання. Коли виносили, міліцейська адміністрація знала, що мають іти на Байкове, а повернули наліво.
— Зупиніться! Не йдіть! Не туди…
Ці не стають. Що залишалося міліції? Зробили якесь попередження. Не зупинило. Дійшло до колотнечі, бійки біля входу в Софію. Ворота закрили, поки йшла метушня, похапцем копали яму. Останній день Патріарха дістав назву "кривавий вівторок".
6.
Політв'язні багато значення надавали нашій діаспорі, яка існувала поза межами, чи то в Америці, чи то в Європі. Але поширювалися більшовицькі брошури, "Дорогою ганьби і зради", "Тризуб і Зірка Давида". Писали більшовицькі політичні публіцисти, і зрозуміло з якою метою. І дуже багато ми про це говорили, найбільше вносив ясність, ставив питання і сам старався на них відповісти Данило Шумук.
Він відсидів 42 роки, 6 місяців і 7 діб ув‘язнення в польських, німецьких і радянських тюрмах, таборах, на засланні. Коли Сталін ліквідував КПЗУ, то залишились усі хто де, кого посадили, кого застрелили. Данило залишився, але оскільки був українським патріотом, то вивчав і старався використати, що тільки можна, для утвердження Української держави. Коли вирвався з німецького концтабору, пішов у підпілля, вернувся на Волинь в УПА. І його вивели в Центральний провід, завдання полягало в тому, щоб іти на Схід, проводити роботу серед східняків, розтолковувати, що насправді являє собою комуністичний лад. Шумук знав особисто Шухевича, Кука, всіх провідників, які були в керівництві ОУН. І не все там було так, як би це нам хотілося. Мій перший сумнів: 1967-й рік, газета "Вісті з України" — "Слово Леміша", буквально дві-три сторінки в кожній, ціла підшивка. Леміш – це Кук, останній командир УПА. Розповідає про минуле, звертається до тих, хто в діаспорі, що немає смислу боротися проти радянської влади. Україна є, Радянська, люди живуть, працюють. Думалось тоді: як так?!. Командир УПА!.. Люди зі мною сидять, що він говорив їм тоді, а що тепер. У лагерях, окрім бандерівців, практично нікого і не було. Мельниківці, які вважали себе патріотами, почувалися приниженими. Бандерівці – вони газети показували.
— Ось, більшовики про нас пишуть,
покривають ганьбою! Значить, бояться, значить, являємо ми щось собою, коли про бандерівців знають від Закарпаття до Владивостока…
І були серед них ті, які чесно виконували свій обов‘язок. Був у юнацькій сітці, у бойових загонах, притримувався тієї лінії, ось тепер дістав свій термін. І ніхто з них не нарікав, не казав: "От, втратив життя, змарнував молодість…" Але були, що й каялися. Були тут такі групи громадянські, які приїжджали з волі, аби схилити в‘язнів до покаяння, до визнання вини, закликати виходити на волю, йти працювати. Були в тих групах різні люди. Були молоді, були старші, були артисти, були поети, але були серед них такі, як от Павлишин. Безпосередньо оці хлопці-стрільці, які були загітовані ним в УПА, сидять, а він, член Центрального проводу, вийшов на волю, приїжджає в лагер у групі української інтелігенції, рекомендує, просить, щоб вони каялися і виходили. Такі зустрічі проводилися в клубі, величезні приміщення, всі сидять, але, як належить українським патріотам, слухають, а свою думку мають. Закінчувалася офіційна частина (два рази за тих моїх три роки Павлишин приїжджав), вони його завжди брали, скажуть адміністрації, що ви не заважайте нам, і по стадіоні ходять. У лагері стадіон був футбольний, з волі навіть команди приходили, була лагерна команда. І ходять по тому стадіоні, з ними говорять, суперечка, так би мовити, українського націоналіста і українського зрадника. То я був присутній при тому, він їм говорив, виправдовуючись: "Такий час був, от я тоді казав…" Він не відмовлявся від того, що їх агітував, і що тоді вони правильно зробили, а ось зараз треба йти на волю, бо є держава, ситуація змінилася і Україна розвивається, як і всі радянські республіки. Був такий ще Борода з Тернопільської області, такий знаний у Тернополі чоловік. Так само брали його на стадіон, водили колами і говорили. Якщо Павлишин ходив, не почував себе приниженим, то цей нещасно виглядав, боявся, що можуть навіть врізати. Я в 70-му закінчував перший свій строк, а Шумук у 69-му закінчив перших своїх 20 літ, мав 20 років каторги. Але буквально перед цим з ним познайомився, бо ми в одному цеху працювали. І ось, коли звільнився в 71-му, а мене не приписували, поїхав на прийом до міністра внутрішніх справ. З Шумуком листувалися і знав, що працює він охоронником човнів на Трухановому острові. Там писав книжку "За східним обрієм", зблизився з дисидентами, яких потім назвуть "шістдесятниками", Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, особливо з Надійкою Світличною, сестрою Івана, свята жінка Надійка, філолог високого рівня, в них син Ярема, в Шумука і Надійки, живе тепер десь у Канаді. Ось він і писав. Дійшло до того, що треба було описати бандерівське підпілля, він і каже, я вже довідався, де Кук живе, таке примістя Києва, як би Пасічна чи Угринів у Станіславі.
— Я би просив тебе, щоб ми пішли разом,
треба зустрітися з ним, поговорити…
І ми пішли. Сіли в метро, потім на автобусі поїхали, і нас не пустили до хати десь метрів за 150. Пес, дріт, за дротом особняк, там живе командувач УПА Кук, найвищий нібито рівень. Чекісти не пускають
7.
Пізніше тут, на Трухановому острові, в будці охоронника приватних човнів Шумука, я познайомився з Василем Стусом. Василь був малоговіркий, але думав, мабуть, плани мав такі в перспективі, що треба буде щось робити. Ще молоді, а от хлопчина, ровесник його, вже й відсидів. Тоді ще виявив бажання приїхати до Івано-Франківська, зацікавив його один поет. Приїхав, пішли на літературну студію в "Прикарпатську правду", а може, "Комсомольський прапор", уже й не пам‘ятаю. Була неділя, в конференц-зал постаралися зайти скоріше. Василь говорив мало, дивився, слухав у своєму дусі, вийшли.
— Ну як?..
— Карпатський шалабон…
Шалабон – шар у більярді, який бігає від борта до борта. Вдруге зустрілися вже в тюрмі. Василь перший раз на суворий режим потрапив. Я вже рецидивіст, тримали в камері. То він підходив під ту камеру, скільки там можна переговорити при тих мєнтах: про здоров‘я, про листи, що з дому, що на лагері. Потім, уже в 79-му, коли перевезли і поселили в Кучино Пермської області, де влаштували в‘язням повну ізоляцію, Василя знову привезли. Його заарештували другий раз і він став рецидивістом. А я був кочегаром і знав, що Стуса привезли. Інформація приходила по листах. Там засудили, дали стільки-то, ми вже знали, ага, як засудили, має місяць, поки оскаржить, а там місяць, поки прийде відповідь. Два місяці – і вже має бути тут. І я знав, що він уже є, але ізольований. Перших сім днів як привозять, тримають у карантинній камері: хвороби, воші і таке інше. І ось я в тій кочегарці вугілля заношу, а Василя ведуть у баню. Я як побачив, що його ведуть, лишив ту кочегарку, побіг йому назустріч, хвилин зо дві поговорили, постояли, мєнти тут біля нас:
— Ідітє, ідітє, ідітє… Розходьтесь…
Скільки там можна було поговорити, і що в такій ситуації можна було, дуже то важко, коли тобі над душею стоять. Кожен з нас мав свого цербера, цю потвору з трьома головами, змієподібним хвостом з переказів Вергілія та Овідія, що пропускав до Аїду всіх, але не випускав нікого.