Горить і болить! Не знаю навіть, за що свічку доведеться ставити: чи то за здравіє, чи за упокій...
Не дійшов Карпо з товаришами до Перекопу — два татарські загони перепинили дорогу, третій заступив шлях позаду. Охопили, немов лещатами, звідусіль оточили — нікуди відступати...
Багато козаків наклало головою в тому короткому і жорстокому бою. А хто живий вернувся додому, той назавжди запам'ятав безкрайній і голий кримський степ, де бій приймають відкрито, з піднятою головою і покладаються лише на своє вміння та вірність товариша...
Ніч густою темрявою оповила землю. Настав час Чужинцеві зазирнути у кришталеву кулю. Чаклував довго й старанно, бажав дізнатися, де Дмитро і що з ним. Все дарма, бо сила, могутніша за його чари, заховала образ хлопця від недобрих очей. Злостиво сіпалися котячі Петрові вуса, безсило стискалися кулаки, очі пильно вдивлялися в мертву кулю — даремно. Дмитро залишався недосяжним. Уперше в житті відчув Петро Чужинець безсилість і безпорадність. З того вечора страх і неспокій поселилися в його оселі — підстерігали за дверима, визирали з кутків, ховалися серед одягу, невідступною тінню ходили слідом. І навіть серед покірно схилених голів ввижався Петру Чужинцю німий опір, загроза його владі.
І тоді він зважився на нове, небачене досі чаклунство, таке, що навіки зберегло б його владу над покірними людьми.
IV
Поміж тих небагатьох, кому пощастило уціліти в бою з татарами біля Перекопу, був і козак Степан Лузан. З шаблею при боці, кобзою за плечима, прямував він коня до старого села з гордою назвою Козаче. Ось вже знайомий гай, он Чортове болото, пагорб зі скелетом всохлої берізки, ось шлях, що веде до корчми. Запримітив Степан, що довкола села багато мертвих дерев — застигли голі в німому розпачі й нікому не розкажуть про свого кривдника. "Ох, щось тут не те коїться... їй-бо, не те... Та поки шабля в руці, Бог в душі і відвага в серці, він, козак славного Війська Запорозького Степан Лузан, зможе позмагатися навіть з лютою нечистою силою...", — так думав собі Степан, борючись із втомою. Аж глянув, а вже за село виїхав. От, як нечиста сила крутить! Розвернувся та давай знов у село заїжджати. Знову не вгледів, як опинився за селом. Ось так цілісінький день кружляв він довкола, та все даремно. Стомлений, вже поночі дістався до якогось хутора, де жив старезний дідуган. Той розповів Лузанові щось незбагненне й дивне про село Козаче, де й козаки вже не козаки, а свинопаси, бо відцуралися волі, пропили козацьку честь і тепер годуються милістю якогось зайди. Степан сидів та журно перебирав струни кобзи. Та й не співалося. Чи могло таке бути, щоб козак, вільний чоловік, сам захотів бути пахолком та став запопадливо гнутися перед батогом, щоб відцурався від землі своєї, народу свого? Чи не бреше старий?
Була ще ніч, а Степан вже осідлав вірного коня і рушив у путь. Ранок застав його далеко від старого козачого села, і коли пісня пташиного хору злетіла високо в небо, козак славного Війська Запорозького Степан Лузан зняв з плеча кобзу і вдарив по струнах, приєднавши свій спів до пташиного. Нехай чує Господь його завзяту козацьку пісню:
Нероздільні земля і небо,
Нероздільна моя сім'я,
Нероздільна любов до тебе,
Дорога матусю моя.
Нероздільна людська родина,
Наша мова і наша кров,
У єдиній моїй Україні
Нероздільна моя любов...
— Дядьку Корнію, чому чернець в монастирі говорив про те, що дбати про тіло — гріх, треба душу рятувати, а ви так турбуєтесь, щоб тіло моє було міцним та здоровим? — допитувався Дмитрик у характерника.
— А хіба тіло людське, то не дар Божий? — відповідав Корній. — Хіба не в це тіло вдихнув Всевишній безсмертну людську душу? То, якщо людина зневажає своє тіло, де живе душа, то чи не зневажає вона тим дарунок Бога? Чи може добрий господар занехаяти свою хату, де живе сім'я його? То як може людина занехаяти тіло, дароване Богом, де проживає душа її?
Так розмовляли поміж собою Дмитро і Корній. Старий козак був мудрим учителем, він змушував хлопця думати і самому шукати відповіді на запитання. Дмитро слухав, думав, шукав, а як знаходив, почувався гордим. Доброго учня мав старий Корній.
Несподівано до них долинула пісня:
Гей, від Сяну до Дніпра і Дону
Устає вона у сяйві дня
Україна моя ікона,
До якої молюсь щодня...
— Лузанова пісня! — вигукнули разом Корній і Дмитрик. Незабаром на коні хвацько з'явився і сам Степан Лузан. Під'їхавши до Корнія, він зіскочив із коня і вклонився старому в пояс:
— Допоможи, батьку! Тут така нечисть крутить, що чесному козаку не впоратися. Допоможи стати супроти диявольських чаклувань!
Корній пильно глянув на Степана, помовчав, стомлено присів на траву під березою і лише тоді звернувся до Лузана:
— Сідай, козаче, та повідай, що трапилося з тобою.
А коли Степан розповів йому про дивні пригоди навколо Козачого, про те, що дізнався від старого на хуторі, Корній промовив:
— Ні, козаче, один я тут безсилий. Але всі разом ми здолаємо навіть диявольські чари. Ти, Степане, можеш допомогти в боротьбі проти цього зайди. Подивись на Дмитра. Ось, де загибель Чужинця! Зроби так, щоб справжній лицар виріс із хлопця. Хто ліпше за тебе вправляється шаблею, стріляє з пістоля, їздить верхи? А ще навчи хлопця на кобзі та на сопілці грати. Так, щоб душа для всіх співала! Вдвох з тобою, Лузане, ми викуємо меч проти чужинця!..
V
Час спливав непомітною та невпинною рікою. Петро Чужинець з'являвся то в Черкасах, то в Межигір'ї, то в Трахтимирові. Всюди дзвеніло його золото, і багато козаків вітало його щиру душу і щедрі руки.
Якось пішла чутка про село Козаче, в яке ніхто не міг втрапити і з якого ніхто не міг виїхати. Та непомітно розмови вщухли, і поступово все забулося. Так, ніби й не було того села. Пам'ять про нього мала щезнути назавжди.
Час спливав невпинною, незворотньою рікою. І якось Степан Лузан ледве відбився шаблюкою від свого учня. Ледь встигав примовляти:
— Добре, синку, Їй-Богу, добре! Ох, і заплачуть вороженьки, бо ще не бувало такого козака, як ти, Дмитре!
Аж раптом чують, ніби знайомий голос кличе їх: "Дмитре, Степане, спішіть попрощатися зі мною...". Оніміли козаки від несподіванки, а тоді скочили на коней і помчали щодуху до Корнія.
Біля Корнієвої хати стояв гурт похнюплених козаків. Вість про те, що вмирає невмирущий, вічний козак, вже облетіла навколишні хутори і полинула до Січі. Дмитро розгублено зайшов до світлиці, де на лаві під образами лежав весь у білому Корній.
— Заграй, Лузане, на сопілці, — кволо звернувся Корній до Степана, що визирнув з-за Дмитрової спини.
Степан витяг сопілку, яку завжди носив із собою, заграв. Від того чарівного голосу, здавалося, Корнію стало легше дихати. Характерник поманив до себе Дмитра:
— Прощай, сину, мій час вже минув... Не тужіть за мною, не прив'язуйте душу мою до землі...
Корній ніби сердився на себе, що не те говорить, що ніяк не може знайти слів, щоб сказати найголовніше, про що не може не сказати. Раз у раз він переривав свою мову, старанно добирав слова. Однак життя непомітно відходило, говорити було все важче й важче.
— Чому зміг, навчив тебе, а далі вчись сам у людей, у землі, у вогню, у трави... Дмитре!.. Мій час минув, а твій прийшов. Ти вже ходив визволяти братів з неволі, Степан казав, добрий козак з тебе вийшов. Сину, Дмитре, їдь до свого села. Маєш Прокопів заповіт виконати, ти вже в силі...
Звідусіль поспішало козацтво віддати останню шану характернику Корнію. Здавалося, давно вже облишив він справи козацькі, перетворився на легенду-казку, яку люди переповідали один одному і в яку по-дитячому щиро вірили.
Жив собі Корній і від цього всім на серці було певніше спокійніше. А як не стало Корнія, то немов світ спорожнів. Немов всі козаки враз осиротіли — і ті, хто добре знав старого характерника, і ті, хто лише раз бачив, і ті, хто лише чув розповіді про нього.
Тому й поспішали козаки востаннє попрощатися з козацьким батьком.
Як опустили домовину, то кожний козак набрав шапку землі і висипав на могилу. І виросла могила висока-превисока, схожа на ті прадавні могили, що з давніх-давен височать у степах України.
VI
Петро Чужинець відчував, як страх і неспокій глухою стіною оточили його і щомиті підступають ближче й ближче. Щось страшне і невідворотне насувалось на нього. Довгими осінніми вечорами сидів біля вікна, дивився, як перший осінній сніг вкривав білим покривалом заснулу на зиму землю, ніби мати на ніч вкривала дитину. Десь здалеку доносилося завивання вовків. І те виття, і білий чистий сніг, і свіжість перших паморозків — все дратувало його.
А як опустилася ніч, Петро знов дістав кришталеву кулю з тарелем. Те, що він побачив, неймовірно вразило його — селом прямував верхи на баскому коні молодий козак. Знав Петро, що в образі людини навіть ангел не проникне в село. Що змінилось? Невже світ перевернувся і Петрові чари більше не дійсні? Хто був цей козак, і нащо приїхав він у Козаче?
На світанні один вовк, легко перелетівши через огорожу, заскочив у двір Петра Чужинця. Пахолки спустили собак, ті спочатку ревно кинулись на вовка, та за кілька кроків спинились і, жалібно заскавучавши, подались назад. Петро вибіг на ґанок, звів рушницю і вистрілив. Уперше в житті він не влучив у вовка, що стояв нерухомо і дивився на Петра жовтими очима. Постоявши так якусь мить, вовк повернувся і, не кваплячись, вийшов із подвір'я. Ніхто не зважився зупинити його.
У двері постукали.
— Заходьте, — тихим голосом запросила Докія.
До хати увійшов молодий козак. Сліпа від старості, давно вже немічна Докія зайшлася плачем:
— Нарешті, дочекалася, Господи! Як же довго я тебе чекала, Дмитрику!..
Вона метнулася кудись із хати і за хвилину повернулася, важко дихаючи і стискаючи тремтячими старечими руками шаблю:
— Ось... Зберегла... Прокопова... — віддихавшись, Докія вклонилась і врочисто подала шаблю Дмитрові.
Крім старої Докії, ніхто в селі не впізнав Дмитра, дивились на нього з острахом і підозрою — нащо приїхав в їхнє тихе й Богом забуте село? Чи не збурить їхнє хай бідне, але спокійне і певне життя? А йому ці заклопотані й застиглі обличчя видавалися чужими й незнайомими, так, ніби то були люди з іншого життя або з іншого світу...
Опівдні, коли небо трохи розпогодилося, Дмитро зупинив коня коло кам'яниці Петра Чужинця:
— Агов! Виходь, бісів сину, маю борги сплатити!
В оточенні пахолків Петро вийшов з хати.