Але, видно, голові артілі серед тисячі справ та клопотів, що обсідають його щоденно, нелегко вирвати якусь годину-дві для екскурсії.
Та сьогодні все ж пощастило: від півдня удвох на газику мандрують полями, були в саду і на баштані, тепер ходять тваринницьким містечком. Коли минали вигульні загороди телят, учитель згадав:
— Через тих лосенят уже тиждень сестрині кури сидять у хліві — новосели зайняли загорожу.
Голова колгоспу посміхнувся:
— Ось тут їм місце, між телятами. І молочка вволю, і простору досить.
— Так-от же стоять на своєму: самі доглядатимемо.
— Хай! Це корисно. Особливо твоїм городянам.
— Моїм?
— Ага. Я вже не раз помічав: той, хто виростає на асфальті, а потім стає дачником чи туристом, частіше з легким серцем і берізку рубає на палицю, щоб за годину-дві викинути її, і ялинку під Новий рік.
— Ти в чомусь помиляєшся...— каже вчитель і усміхненими очима дивиться на друга дитинства.
Лебеденко стоїть, широко розставивши ноги, в чоботях, сірих штанях і сірій сорочці з накладними кишенями, підперезаній шнурком, в капелюсі, під крисами якого поблискують окуляри.
— Ні, не помиляюся,— говорить твердо,— бо вже...
В ту хвилину десь у хмарах, що облягли небо, гримить грім. Голова колгоспу піднімає голову:
— Я сподівався на нього зранку, а він, бачиш, коли надумався.
— Ми вже кілька днів чекаємо дощу.
— А вам він навіщо? Ложе для озера ж не готове?
— Тетяна Степанівна вирішила знову засадити деревцями той закуток від Геморового дворища, де все понищили його кози.
Навколо падають буйні краплі, і співрозмовники рушають до машини.
Коли були вже в полі, серед хлібів, дощ щедро забарабанив по брезентовому даху машини, заливав вітрове скло.
— Ні, я не помиляюся,— продовжував Лебеденко.— Ось уже десять років, як залишив директорське крісло в школі і хазяйную в господарстві. Отже, знаю і учнівську душу, і душу хлібороба. І тепер уже остаточно зрозумів: людина з дитинства повинна виростати в максимальній близькості до землі. Тоді вона стає м'якша, добріша...
— Та це ти вже...
— Не перебивай! Кажу тобі правду. То байдуже, ким вона потім буде — космонавтом, хірургом чи стоятиме біля мартена. А виростати мусить, чуючи під ноженятами землю... Ось оцю — вологу, пухку, прекрасну і жорстоку водночас... І деревце на ній повинна викохати бодай би одне.
— Гадаєш, тоді вона не рубатиме в лісі ялинки під Новий рік?
— Думаю, що пожаліє... Але головне, держава наша стане багатша на творців. Розумієш? Тоді отих холодних, байдужих до всього, крім власного шлунку та найнижчих інтересів, споживачів стане, єй-єй, менше... Коли б моя сила, Колю, я не пошкодував би нічого і так зробив, щоб кожен учень, незалежно, де він виростає і живе, обов'язково пройшов велику трудову школу і селянина, і робітника, щоб він душею, серцем відчував великі символи наші — серп і молот, що начертані на гербі державному... Може, я надто
патетично кажу, вибачай, але то моє глибоке переконання...
Дощ ішов такий рясний, що польова доріжка, заросла споришем та подорожником, уже ряхтіла деінде калюжами. Щоб не ковзатися в них, Лебеденкові, який сидів за кермом, довелося включити і передній міст машини. "Двірники" змахували зі скла патьоки води, у просвіти було видно, як розкошує зелена нива, ловлячи і колосом, і стеблом своїм життєдайну вологу.
Невдовзі доїхали до урвища. Голова колгоспу натиснув на гальма:
— Не люблю сюдою... Завжди обминаю...— зітхнув.
— Чому?
— В яру щоразу стаю лютий, як звір, дивлячись на страшну руйнацію землі.
— Ти пам'ятаєш, як ми в дитинстві гасали тут?
— Те вже забулося... Вірніше, відтіснилось іншими враженнями — партизанськими. Тут пролягли мої тривожні стежки. І ще й зараз, коли проїжджаю цими місцями, починає боліти серце...
— І все ж поїхали, Сашо...
Лебеденко включив першу передачу, почав тихо спускатися по розлогій глейкуватій землі. Машину заносило, вивертало то в один, то в другий бік, і йому доводилося надто гарячково крутити кермо, щоб якось вирівняти її. Гурчання мотора, барабанний дрібний бій дощових крапель по брезенту, розкотисте відлуння грому — все те посилювало напругу мовчазної хвилини.
Врешті дорога пішла по рівному, і обидва полегшено зітхнули.
— Тут кінчалося моє дитинство,— мовив задумливо Микола Петрович.— Тут в одну ніч я став дорослий і...
Газик мовби кудись провалився, заглух.
Голова колгоспу відчинив дверцята. Шумить дощ. Патьоки брудної води збігають по схилу ручаями, безжально руйнуючи, вимиваючи грунт. На дорозі вода вибурювала цілу канаву, і колесо машини застряло в ній.
— Ти тільки подумай, яке варварство — оці ями! — мало не простогнав Лебеденко.
— А дощ нам такий потрібний,— радів учитель.
То була правда, бо в цей час Тетяна Степанівна з лісівниками вже закінчували досаджувати перенесені в ящиках із шкілки однолітки лісових дерев. Коли почався дощ, всі побігли під накриття, а кілька чоловік під проводом Онисима не здавались — лишилося ж діла на п'ять — десять хвилин. Все ж не витримали, теж кинулися навтьоки до лісницької їдальні.
А невдовзі туди ж під'їхав і головин газик. Відчинилися дверцята, Микола Петрович, не наважуючись іти під проливним дощем, дивився на школярів. Під шатром до стовпа приставлена драбина. На ній Юрко з біноклем. На нижньому щаблі Жорка щось записує в щоденник. Кілька школярів викручують мокрі сорочки. Біля них Тетяна Степанівна.
Лебеденко підрулював машину ближче до накриття, дістав із багажничка на передній панелі якусь папочку, заховав під сорочку і разом з Миколою Петровичем пішов до шатра.
— Який там ворог на горизонті, товаришу дозорний? — спитав голова колгоспу в Сагайдака.
— О, це здорово! — аж подався в захопленні Юрко.
В об'єктиві його бінокля Геморів хлів. Біля рогу будови із дворища бурує струмок у яр. Темна запінена вода промила глибоке ліжбище і далі руйнує грунт. Раптом велика брила землі відвалюється, падає, сунеться вниз, і кут хліва повисає в повітрі.
— Ох ти! Чудово! — радіє хлопець.
— Миколо Петровичу,— озивається Тетяна Степанівна,— у ваших школярів нема в що переодягтися.
— Нічого. Так і сталь гартується...
— То якого ж ворога все-таки підстерігає Сагайдак-менший? — цікавиться знову Лебеденко.
— Геморових кіз...— відповідає Юрко.— Хай тільки ступлять! За кожне знищене деревце — відро молока штрафу!
Та Лебеденко вже, здається, не чує його. Швидко розгортає картосхему полів колгоспу, гукає:
— Всі до мене! Скоренько!
За кілька хвилин лісівники вже гуртяться біля столу. Злазить із драбини і Юрко, але ще раз поглядає через бінокль на Геморове подвір'я.
— Так-от, товариство,— окидає енергійним поглядом Лебеденко присутніх,— я хочу задати вам простеньку арифметичну задачку. Слухайте уважно! У нашому колгоспі триста шістдесят п'ять гектарів яруг та неудобів. Пустує у нас ця земля. А кожен культурний гектар дає щорічно прибутку п'ятсот карбованців. У задачі питається: скільки шкіл можна було б побудувати за п'ятирічку, якби ми освоїли всі наші угіддя? До цього додаю довідочку: сучасна гарна двоповерхова школа із спортивним залом, їдальнею, різними кабінетами коштує п'ятсот тисяч карбованців.
У той час, як лісівники подумки розв'язували задачу, із-за хліва у плащі і гумових чоботях вийшов Гемор. Патьоки води заливали його всього. Він зупинився і помітив, що обрив біля хліва обвалився, вугол будови повис у повітрі. Вражений побаченим, спотикаючись, мало не побіг над краєм зсуву, але під ним земля знову обвалилась, і він упав, забабрався на чотирьох.
Збісенілий, скинув кобку, навіть не помічаючи того, що брудними руками геть обмазав собі обличчя. В очах його лють. Він готовий знищити, здається, цілий світ. Дивиться у небо, та його не покараєш. Озирається у яр, помічає нові посадки зразу за латами, якими обгороджено його садибу. І, не маючи нічого іншого під руками, на чому б можна було зірвати гнів, поспішає до них, висмикує деревце за деревцем.
У ту хвилину і помітив його Юрко Сагайдак. Від побаченого аж жахнувся, побіг до драбини, все ще не вірячи своїм очам. Піднімається по щаблях, бінокля тулить до очей, злякано лічить:
— Раз, два, три... Та це ж розбій! —кричить нарешті.
Тепер усі під шатром дивляться в бік сусідського господарства і мимохіть стають свідками злочину. Лебеденко рішуче встає з-за столу, поспішає до машини, сигналить.
Гемор підняв голову і тільки тепер помітив газик голови колгоспу. Тікає, спотикаючись та ковзаючись, за хлів.
— Е, ні, голубчику, далеко не втечеш...— каже Олександр Юхимович, повертаючись від машини.
Тетяна Степанівна забідкалась, Роман, Онисим, Юрко аж палахкотіли від гніву, що вся їхня робота пішла на вітер.
— Нічого, нічого, це діло поправиме,— заспокоював їх голова колгоспу.— Давайте ось тільки покінчимо з задачкою. Правильно розв'язав її Онисим: треба нам активніше освоювати яри та неудоби, розширювати межі шкільного лісництва. Колгосп вам допоможе і технікою і людьми. На крутосхильний трактор гроші вже переказали. Купимо і начіпне знаряддя для нього. Коли б тільки...
— Оце я й хотіла сказати,— мовила Тетяна Степанівна,— коли б тільки не отакі помічники, як сусідонька наш...
Тільки дощ затих, Лебеденко зразу заспішив до машини, щоб поговорити з об'їждчиком. Як сідав за кермо, хлопці — Юрко, Роман і Онисим — теж ускочили на заднє сидіння, дуже вже їх розбирав гнів за посадки.
Люто гріб газик з-під коліс розмоклий грунт, поки видерся з яру на сільську вулицю.
Олександр Юхимович не став іти до хати, зупинився під дворищем, засигналив — хай, мовляв, господар з'явиться сам сюди на розмову.
За кілька хвилин Гемор таки визирнув через паркан, а потім вийшов і на дорогу.
— Слухаю вас, Олександре Юхимовичу...
— Так ти що ж це, голубчику,— мовив з притишеним гнівом Лебеденко,— надумав уже й дерева нищити в шкільному лісництві, га?
Гемор спершу не знав, що відповісти, блимав повіками, злодійкувато зиркав то на голову колгоспу, то на школярів, що визирали із заднього сидіння.
— Я... я...— затнувся,— сам не знаю, як воно трапилось... Просто нечиста сила мене поплутала...
— Щоб усі до одного були посаджені на місце,— гнівно перебив його Лебеденко, барабанячи пальцем по керму.— Сьогодні ж! Негайно!
— Буде зроблено, Олександре Юхимовичу...
— За ті, що не приймуться,— уточнював далі Лебеденко, хмурячи брови,— сплатиш штраф по десять карбованців за кожне.