Москва, і навколишні міста, вже відчули тяжку руку запорозьких козаків. Тому й звертався молодий цар Михайло Романов до запорожців з вітаннями та ласкою, щоб ніколи не бачити запорозьких козаків серед ворогів. Волів краще мати їх серед союзників, а ще краще – серед холопів, підданих Московського князівства. Українське селянство, та й вільне козацтво запорозьке, не могло навіть уявити собі, що після монголо-татарського ярма, буде мати трьохсотлітнє московське ярмо.
Що чекати від Польщі вони вже знали: втрата православ'я, земель батьків, рідної мови.
Турки ж разом з татарами сприймали землі північного Причорномор'я як територію для збільшення своєї імперії, а людей, що там проживали рабами та будівельним матеріалом для цього. Тільки ласкавий голос братів по вірі міг бути визвольним, адже вийшли вони, як говорили в Москві, з єдиної колисанки: Київської Русі.
Про це Василь узнав значно пізніше, коли доля на багато років зробила його, як і багатьох представників інших націй поляків, литовців, московітів, німців, татар, турок лицарем Війська Запорозького, або, як ще їх за послідовну боротьбу з турками і татарами називали, хрестоносцями східної Європи…
Московські посланці приїхали до Києва на кінній тязі. Послання царя та дари козацькому війську Василь віз разом з досвідченим послом, посольським дяком Кіндратієм, який вже неодноразово бував в Литві, Польщі і навіть у татар. Не був лише на Запорожжі, де на острові посеред Дніпра власне і знаходилася фортеця Запорогів, або, як вони самі її називали, Запорозька Січ. Чому саме Запорозька посли довідались досить скоро. Їх шлях до Запорозької Січі пролягав Дніпром на човнах, які запорожці любовно називали "чайками".
Але спочатку, приїхавши до Києва, вони попросили аудієнцію у київського воєводи князя Януша Острозького. Його батько Василь Костянтин Острозький майже п'ятдесят років займав цю посаду і був визначною особою в Литовсько-Руському князівстві. Він один із української шляхти до кінця свого життя лишився поборником віри батьків, будучи знаменом православ'я в Речі Посполитій.
Януш Острозький хоч і лишився після свого батька захисником запорозьких козаків та їх представником в Речі Посполитій, але це вже був інший воєвода київський. Досить сказати, що він змінив православну віру батьків на католицьку. Проте утисків православ'ю не чинив, і тому не мав сутичок із козаками в питаннях віри. Він прийняв московських послів, уважно вислухав, і запропонував їм зустрітися з козаками передати їм царську грамоту, а також царське жалування не в Києві, а на Запорозькій Січі.
– Панове посли, ви маєте дуже сприятливий час для відвідин Запорогів. Справа в тому, що з першим теплом козаки збираються на Січі, і готуються до літніх походів. А днів зо два тому, я отримав повідомлення, що чорний козацький круг прийняв рішення про страту гетьмана низових козаків. Його зразу ж втопили у Дніпрі. То будуть вибори нового гетьмана, а так як козаки горять бажанням поживитися в турецьких містах, найбільш вірогідна кандидатура на гетьмана, то Петро Конашевич – Сагайдачний. Він вже був наказним гетьманом Війська Запорозького, і досить успішно провів морські походи козаків до турецьких берегів. А відмовилися козаки дати йому гетьманську булаву тому, що не хотів вести козаків на заклик самозваного царя Дмитра воювати Москву. Отже, я вважаю, що його обрання буде доречним для вас, як і ваша царська грамота та жалування для Війська Запорозького від Московського царя.
Вислухавши розумну пропозицію Януша Острозького, московські посли йому щиро подякували. А вже потім розпитали як їм добратися до Запорозької Січі.
– То є просто панове, багато козаків ідуть за пороги Дніпром на човнах, їх валки відправляються тепер досить часто. Мій посильний відведе вас на берег до керманича каравану, а ви з ним вирішите питання вашого плавання.
На березі Дніпра серед сил-силенної човнів різних видів, треба було мати хист, когось знайти, одначе посли, з допомогою посильного князя Острозького, дуже швидко знайшли "чайку", біля стерна якої щось майстрували двоє чоловіків. Посильний князя Острозького підійшов до старшого чоловіка і повідав йому прохання воєводи. Той зацікавлено подивився на послів.
– То пани прямо із Москви?
– Мы послы царя Михаила и направляемся в Запорожскую Сечь с царской грамотой. Воевода киевский уверил нас, что вы найдете место для нас и нашего груза в своих ладьях.
– Панове посли, в тому не має жодного сумніву, і місце знайдемо, і на Січ доставимо. Але прошу сказати, ви вже раніше добиралися на Січ човнами?
– Нет, конечно, мы вообще впервые в Киеве. А что, есть большие сложности плыть по реке? Или вы думаете, что в Московском царстве рек нет? Положим, наша Волга будет подолее вашего Днепра? Али я не прав?
– Я не був на Волзі, але вірю пану послу, тільки от скажіть ви про пороги щось чули?
– А какое это имеет значение, пороги и пороги, все плавают, и мы поплывем!
В голосі посла було чутно роздратування.
– Не гнівайтесь, прошу вас, пане посол, взявши вас я маю нести відповідальність за вашу безпеку, то повинен запитати.
На протязі розмови старших, Василь розглядав берег Дніпра, де сотні людей снували між човнами. На одні човни заносили зі складів різні міхи, дерев'яні діжки, купи шкір, штуки сукна. З інших, подібні товари виносили, відправляли до дерев'яних складів. Цей людський мурашник повнився різноголосим гомоном, кінським іржанням, скрипом коліс возів, стуком сокир і молотків. Проте, дійство нічим особливо не відрізнялось від того, що Василь бачив на пристанях Москви ріки. Хіба човни були іншого вигляду, та робочий люд мав іншу одіж.
Василь підійшов ближче до човна, щоб краще роздивитись це чудо, яке зветься "чайкою". То був досить великий човен. Василь виріс на Москві ріці і, зрозуміло, човен був для нього не в дивину. Він і сам не одного разу виходив на човні з батьком, чи коли став дорослим з друзями, на рибалку або мисливство, запливаючи далеко від міста. Але то були звичайні двомісні, чи п'ятимісні човни, довжиною не більше десяти-п'ятнадцяти футів. А цей був по розмірах значно більшим, напевно ближче до ладьи. На вигляд, довжина його складала футів шістьдесят, а ширина більше десяти. Василь підійшов до молодого чоловіка, який під час розмови старших продовжував працювати. Він був, десь, одного віку з Василем.
– Бог в помощь, желаю здравствовать!
– Будьте і ви здорові! – відповів парубок, і з привітною посмішкою повернувся до Василя.
– А пан теж московський посол? Чи може джура посла?
– Я тоже посол, но служу в посольском указе недавно. А, джура это кто?
– Джура то ніби як помічник, або слуга пана. Мене Максимом кличуть, а дядько Степан мій названий батько. А пана посла як кличуть?
– Меня зовут Василий, но какой я пан, давай без величаний будем общаться, если ты не возражаешь.
– А чого мені бути проти, так, дійсно, простіше спілкуватися. А якщо з нами підете на Січ, то шлях не близький, довго разом будемо.
– Не знаю, как дьяк Кондратий, а я с радостью, надоело на лошадях трястись. Максим, а эта лодка или скорее ладья устойчивая на воде? Кстати, почему она называется "чайкой"?
– Цей човен навіть на морській хвилі тримається, не те, що на дніпровій! Але коли козаки їх лаштують до морського походу, то до бортів прив'язують снопи з очерету. А чому зветься чайкою? Може тому, що по морю мов чайка морська літає, але дядько Степан говорив, що то від татарського "чаік", що означає круглий.
В цей час дяк Кіндратій покликав Василя приєднатися до їх розмови:
– Василий, ты что-нибудь слышал о порогах на Днепре? Что это за чудо?
– Нет, не слышал. Наверное, преграды какие-то?
– Пороги – то є гранітні скелі посеред Дніпра. Між ними є дуже малі проміжки, такі, що "чайка" ледь проходить. Але дядько Степан вже роками водить каравани човнів, тому він в спромозі пройти пороги. Досить рідко в нього човни перевертаються. Ви плавати умієте?
– Смешной вопрос, кто на реке Москва плавать не умеет!
– У такому разі хвилювання зайві, випливемо, якщо щось станеться.
Дяк Кіндратій подивився на річку.
– Вода, наверное, еще холодная? А, нельзя как-то обойти пороги?
– Чому не можна, є обхідні дороги, але вантажі в такому випадку треба волоком "торбечити". То тиждень часу, вважай, втратиш. Панове можуть і кіньми дістатися до Січі, але то вдвічі довше і дорого панам буде коштувати. Та й то сказати, з весни в степу багато лихого озброєного люду, що виходить на промисел. Пани посли, не дай Боже, можуть натрапити на таких. І татарів не дивина тепер зустріти. То ж краще і безпечніше Дніпром на чайках, та під охороною запорозьких козаків.
Послухавши Степана, Кіндратій зрозумів, що вибирати особливо нічого, краще в холодній воді окупатися ніж з розбійниками "испытывать судьбу".
– Уговорил. Ничего, высушимся у костра, если поплаваем. А от разбойников, ноги можем не унести!
Василь зрадів, що трапилась така нагода, де б він і коли ще міг на "чайках" подорожувати. Крім того, його досить змучило подорожування кіньми з Москви до Києва.
Посильний князя Острозького допоміг Василю завести на човен їхній вантаж з царськими подарунками для запорозьких козаків. А потім вони з Максимом його добре припнули до лави, "щоб не пішов рибам на корм!", приказував Максим.
– Тепер, пане посол, можеш відпочивати, а ранком прийдете, почекаєте доки збереться достатньо човнів, і попливемо на Січ.
***
З першим річковим караваном із декількох козацьких човнів, цих самих славнозвісних козацьких "чайок", які були вщент заповнені козаками, посли вирушили на Січ. Для відчайдух козаків таке плавання було звичайною справою, а московські посли не мали вибору, тому повинні були погодитись на небезпечність такої подорожі. Справа в тому, що козаки рідко, по своїй чи то лінощі, чи дурній браваді, перетягували човни берегом в місцях Дніпровських порогів. Вони проходили їх водою, тобто через самісіньку середину порогів, щоб не втрачати по декілька днів на перетягування човнів берегом, зарослим лісом і верболозом.
То ж, караван човнів зрання ясним весняним днем вирушив у плавання. Береги Дніпра, ще не вкрилися весняними барвами, лише човни з козаками світилися різнокольоровою стрічкою посеред води між, по осінньому сірими, берегами.