Доречі, твій твір … Його визнано кращим серед всіх початківців! Ну і тому ти тут…
– Ну так… Якби не ви – то …
– А що я? Я лише показав їм те, що ти мені дав! Прямо таки всі папери! Вони зараз його "Розшифровують" і друкують! – і старий розсміявся – А бачив би ти їхні рожі коли вони переглядали все це… "О Боже, який же це почерк…. Докторський" – кричав Стахурський!"
– Так, з почерком у мене справді…
– Нічого страшного! У Вероніки ще гірший он і що!
– Тату! – обурено перебила дівчина – Не такий вже й поганий! Просто я завжди не встигаю!
– Так, так ти ж у нас зайнята!
Цілу ніч Радимир не спав. Його непокоїли думки, котрі кошмарними чудовиськами лізли до його голови. Здавалося, що вони його поглинуть і він зійде з розуму. Цей стан, коли вже все скінчено але ще щось є що не пускає тебе. Що це? Над цим питанням думав Радик.
Він згадував. Згадував дім, маму, бабу Параску, друзів, подруг, універ котрий так багато забрав його здоров'я. Все це зараз було десь там далеко. Десь далеко за сотні кілометрів.
Все, що було до не давна в житті – зараз не мало ніякого значення. За весь цей час ніхто навіть не подзвонив йому ні разу. Ніхто не спитав. Нічого. Він став нікому не потрібний. Він став чужий всім і навіть самому собі. В такому стані люди часто схильні до самогубства. Але Радимир не вважав за доцільне зараз зводити рахунки з життям. Тим паче далеко від дому в чужій квартирі.
Він просто лежав із широко розплющеними очима дивився на стелю. А перед очима мелькали картини з прожитого. Все що робив, все заради чого жив тепер уже немає ніякого значення! Що це? – Розчарування? Ненависть? Біль? А може просто він виснажений! І це теж факт! Все підходило під відповідь. Але разом з тим заперечувалося. Хто він тепер? Що він тут робить? Кому це потрібне? Що йому взагалі в житті потрібне? Кому потрібен він?
Ранком хлопець ледь встав. Але перш ніж хтось помітив його Радик встиг помитися і вдягнутися. Важко було сховати мішки під очима від вчорашньої ночі. Міцна кава все ж дала бажаний результат. Він виглядав так наче "щойно з курорту".
По дорозі Володимир Степанович коротко пояснив йому куди вони їдуть і що там треба казати. За хвилин двадцять вони були вже біля якогось великого будинку.
– Ну от і приїхали! – сказав Безбородько – Головне нічого не бійся і говори спокійно! Це має велике значення!
В низу їх зустріла гарненька, молода секретарка Люся. Вона щось говорила по телефону а потім сказала пройти їм на другий поверх в якийсь кабінет. Будинок являв собою саму розкіш. Це був головний будинок літераторів. А на другому поверсі, куди їх направила Люся, як виявилося, працював Леонід Іванович Зубанов.
"Старий зануда" — подумав зразу хлопець. Він нагадував Мефістофеля з картини яку той бачив у Безбородька. Високий на зріст, худий, з довгим носом, широкими плечима, з покритим зморшками лицем і очима, що запалися далеко в очні ямки. Невелика лисина з переду і трохи волосся з заду. Чорний костюм та блідо – рожева сорочка з коричневим галстуком і чорні туфлі. Ось вам і весь Зубанов. Леонід Іванович Зубанов, або як його ніжно називали Троль. Хоча це і звучало образливо але все ж щось в собі таки воно мало.
Троль зразу ж перейшов до справи навіть не даючи обом присісти. Це був цілком діловий чоловік. І це не дивно. Як не як а сорок років які віддав літературі пропрацюючи в універі і тут відкладали свої відпечатки на ньому.
– Отже, ти саме той юнак котрого мені представив Безбородько. Так би мовити "наш геній" – звернувся до Радика Зубанов.
– Ну, геній не геній але той самий!
– О значить щось в тобі таки є! Круто! Я ще не бачив такого крутого шмаркача! Але це мені сподобалося. Тому вважай, що екзамен ти здав!
– Леоніде Івановичу а можна скоріше – не витерпів цих приколів Безбородько – Ми б були дуже вдячні!
– Ти чи він? – Троль вказав пальцем на Радика – Я хочу з ним поговоити трохи! Мені справді цікаво, що він мені розкаже! Розумієш Володя – це реально сильний твір! І мені він сподобався не тому, що грамотно написано. А тому, що має сильний зміст! Я за останні роки чогось подібного не бачив! Мене вже втомила та мазня сучасного безталанного графоманства.
Розмова була довгою і здавалося Радику, що вона ніколи не закінчиться.
Троль справді був непередбачуваним чоловіком. Він то злився на будь – що сказане не так як він хотів почути то мало не падав від сміху, щирого сміху. Нарешті він сказав хлопцеві наступне:
– Я особисто читав твоє творіння! Ти знаєш … – і він наче завмер в напів слові – Воно мені дуже сподобалося! Чесно! Тому я зробив все можливе для того, щоб воно побачило світ! Надіюсь ти розумієш!
– Так, розумію! Але ж я лише звичайний простий хлопець з провінції…
– То не страшно! Будеш робити те, що скажу і будеш сидіти скоро біля мене! За три місяці друком вийде гарна книжечка з назвою "Останній Лебідь" і це буде твій початок! Далі… вже залежить від тебе!
– Навіть не знаю що сказати … Безмежно вам вдячний… Я про таке міг лише мріяти…
– Значить ти щасливчик! Бо твої мрії стають реальністю…А і треба буде ще щось … Ну кілька статей, може щось маєш чи напишеш в скорому часі щоб кинути по журналах!
– Добре! Буде!
– Як же добре мати справу з розумними людьми! Ну на нині можеш відпочивати! Прийди сюди завтра! Буде Олександр Вікторович… Це наш один друг. Він вчора буквально переглянув твір і подзвонив з самого ранку, що теж хотів би щось з тобою поговорити.
За кілька днів Радик перетворився з простого хлопця з провінції на справжню зірку. Зустрічі, нові знайомства, товариства, запрошення, пропозиції – все як сніг на голову. Хто б сподівався такого миттєвого щастя. Аж не вірилося самому. Часом видавалося, що це йому просто сниться в гарному сні. Він ріс буквально як на дріжджах. Все само приходило до рук. Що це: щастя, дарунок долі чи може якісь чари? Важко сказати. Але нема ради.
Мало по малу хлопець почав звикати до свого становища. Його оточували люди з "вищого світу" і це мало свій вплив. Додому він дзвонив рідко, тай навіть коли дзвонив то говорив мало. Не хотів нічого мамі говорити що тут і як. За звичай, все закінчувалося словами: "мамо, поки що нічого такого нема! Все добре".
Так минуло вже майже три місяці. І Радимир став "number one" серед свого нового оточення. Жив він весь цей час у Безбордька. Володимир Сергійович пишався ним як рідним сином. Він фактично його "створив", зробив з нього теперішнього Радимира або як його тепер ще називали Раміра. Це нове ім'я йому вигадала дочка Безбородька разом зі своєю подружкою на одному з вечорів на котрому вони всі були присутні. Це швидко прилипло до нього. Та й сам хлопець не перечив. Більше того йому це навіть подобалося. Нове ім'я робило його якимось інакшим, фантастичним персонажем.
Час. Та що таке час, коли ти напів божевільний, напів притомний десь в чужому місті, з чужими людьми. Що таке час в порівнянні з тим що ти переживаєш в серці кожну мить. Що значить тоді час, якщо ти не відчуваєш більше болю, сили, не бачиш сенсу далі йти, далі жити. Коли ти стаєш сам собі чужим, чужим настільки, що вже не впізнаєш себе самого. Ти вже далеко не дитина і розумієш, що це вже за гранню можливого. І головне те, що ти вже не можеш контролювати себе. Ти стаєш іншим, як би ти цього не хотів. Ти стаєш байдужим. Просто байдужим до всього. До людей, до їх проблем, до їх переживань, до їхнього болю. Тобі просто хочеться закрити очі і про все забути.
О, ці виснажливі нічні роздуми. Та цього ніхто не знає. Вони ніколи не зрозуміють тебе і твоїх поступків. Вони не знають чого від тебе чекати. А чого чекати? Чого чекати коли тебе кинули друзі. Коли ти сам один на цьому світі нікому не потрібний! Коли ти лиш дрібний хлопчина з вулиці! Коли ти ніхто. І це розуміння того, що ти ніхто змушує тебе ще гірше злитися.
Чому так? Чому одні мають усе: таланти, гроші, знайомства, популярність, визнання, славу – а ти залишаєшся в тіні. Чому одним можна все в тобі нічого з того. Чому така не справедливість. Звичайно, що ніхто тобі не відповість на питання на які ти сам не можеш дати собі відповіді. Але ж ти хочеш почути відповідь! І це штовхає тебе знову і знову до нових пошуків. А чим усе закінчується? Чим закінчуються всі твої ідеї?
Разом з тим популярність Раміра росла що раз то все сильніше. Він ставав бажаним гостем різного роду заходів і вечірок. Ним тикали багатенькі батьки своїх синків а аристократичні матусі зводили погляд своїх розбещених донечок на нього – Раміра. Тепер ніхто вже й не знав як його насправді звати і звідки він узявся. Головне що він є. І цього досить. Не важливо було і те, що він навіть не закінчив університету.
За чотири місяці Рамір вже мав свою видану книгу, кілька інтерв'ю, друкувався мало не у всіх столичних газета і журналах, працював над сценарієм одного фільму разом з професійними режисерами. Він купався у славі. Все оберталося навколо нього. Єдине що йому не вистачало то це часу. Інколи навіть не дзвонив додому тижнями, а якщо й дзвонив то лише не кілька хвилин.
Всі кажуть, що слава губить людину. Напевне правду кажуть. За цим усім хлопець не помічав як він сильно почав мінятися. Те, що колись для нього мало якусь сакраментальність тепер ставало "пережитком давнини". Він відкрито висміював те у що колись так щиро вірив. Для Раміра вже не було ніяких перешкод.
Одного вечора він сидів на кухні і пив каву. Нічого не було не звичного в цьому. Він як завжди про щось думав. Раптом ввійшла Вероніка. Вона була чимось стурбована і мала явно розсерджений вигляд. Рамир не звернув на неї уваги. Це було звично. Та щось змусило його вийти з свого звичного стану і спитати що сталося.
– Нічого! – відповіла дівчина.
– А якщо серйозно – не заспокоювався Рамир – По тобі так не скажеш!
– А тобі яке діло? Думаєш, ти тепер можеш все вирішити!
– Та ні.. – зніяковів хлопець – Просто хочу допомогти. Може все ж скажеш!
– Повір не все можна вирішити! – і вона вийшла з кухні. Видно було як сльоза покотилася по щоці.
Він посидів ще хвилину і вийшов слідом. В кімнаті Вероніки двері не були зачинені і було чути якусь розмову. Говорила вона з якоюсь своєю подружкою. Рамир тихенько підійшов під двері і став слухати:
– Лєна ти коза драна! – кричала Вероніка – Я тебе уб'ю! Зрозуміла! Залиш його!
Рамирові було цікаво про кого це була розмова.