Але сталося навпаки. Вони зробили їх ще жорстокішими". І він, бузсумнівно, мав рацію.
3
Першим документально засвідченим походом, в якому брав участь запорізький звитяжець Петро Сагайдачний, слід вважати похід восени 1600 року корпусу козаків під прово-дом отамана Гаврила Крутневича у Молдову. Мета цієї військової кампанії, яка проводилася під патронатом корон-ного гетьмана Польщі Яна Замойського, полягала в тому, щоб зупинити територіальну експансію волоського господаря Михая Хороброго, який прагнув остаточно підкорити своїй владі Молдавію. І польсько-українським військам вдалося здійснити свій задум. Завдавши серйозної поразки полкам Михая в битві поблизу волоського села Буків (жовтень 1600 року) та в кількох інших битвах і сутичках, коронний гетьман зумів відновити в Молдавії правління господаря Симеона Могили, батька відомого українського церковного та куль-турного діяча Петра Могили.
А вже наступного року Сагайдачний виявляється у складі корпусу отамана Самійла Кішки (згодом його змінив Гаврило Крутневич), якого польський король Сигізмунд III з династії Ваза втягнув у свою лівонську (естонську) військову авантю-ру. Річ у тому, що, проголосивши приєднання до Речі Поспо-литої естонських земель, король у такий спосіб спровокував майже дворічну польсько-шведську війну, у якій, як і в мол-давській авантюрі, українські козаки важили життям за поль-ські імперські амбіції.
Відомо, що під булавою Кішки перебувало понад дві ти-сячі козаків, поділених на чотири п'ятисотенні полки. При цьому коронний гетьман Ян Замойський намагався викорис-товувати їх для розвідки, а також у якості рейдових загонів, здатних убезпечувати польські табори та українські і поль-ські обози, тобто, по суті, вони мали виконувати обов'язки допоміжних частин.
Проте війна виявилася тривалою і страшенно виснажли-вою. До того ж, призвичаєні до південного клімату, козаки тяжко переживали сувору зиму 1601-1602 років. Але найжахливішим було те, що скарбниця коронного гетьмана швидко спустіла, відтак польське командування перестало видавати козакам платню, забезпечувати їх боєприпасами, продовольством, теплим одягом та фуражем. До речі, як з'ясовується за наслідками всіх інших польських військових кампаній – подібний стан фінансування армії вічно зубожілою королівською скарбницею виявився традиційним. Причому не платили вчасно не лише козакам та західноєвропейським найманцям, але й самим польським жовнірам. Так само велося і з армійським постачанням.
Отож, кого можуть здивувати випадки, коли козаки відмовлялися йти в бій, вимагаючи від гетьмана повернення в Україну? З якого дива проливати кров за польські інтереси, та ще й голодними і босими?! Проте Кішка шанував лицарські звичаї. Він розумів, що зрадити союзника, яким би він там не був, а відтак оголити фронт – це означало б на всю Європу зганьбити себе і козацтво. Відтак у найскрутніші хвилини він жорстко гасив невдоволення козаків та особисто водив їх в атаки.
До речі, з листів Самійла Кішки до Яна Замойського відомо, що під командуванням козацького гетьмана перебу-вали не лише козаки, але й п'ятнадцять польських ескадронів, тобто по суті він командував досить значним українсько-польським корпусом. Ну а скінчив він своє похідне життя, як і личить офіцерові, — у бою, загинувши від ворожої кулі. Втім, існують й інші версії. Одна з них – злі язики стверджували, що насправді Кішку вбито кимось із своїх же, із невдоволених його відданістю польським союз-никам козаків.
В якому чині та в якій іпостасі перебував у цьому війську Сагайдачний – невідомо. На мій погляд, уже тоді він належав до реєстрової старшини, тобто до офіцерського корпусу. І в будь-якому випадку виявився серед тих козаків, які на почат-ку 1602 року обирали на гетьмана реєстру полковника Гав-рила Крутневича. Як ви розумієте, я невипадково акцентую на цьому увагу, оскільки саме в цей час майбутній гетьман Сагайдачний набував досвіду не лише воїна, але й ведення "старшинської дипломатії", досвіду боротьби за прихильність козацького товариства, боротьби за полковни-чий пернач, а відтак – і за гетьманську булаву.
Що ж до тогочасного стану козацького корпусу, то про нього свідчить лист Крутневича до командувача польськими військами Станіслава Жолкевського, в якому український гетьман повідомляв, що наказ терміново перекинути свої полки до фортеці Фелін виконати неможливо: дуже багато козаків лежать у гарячці, або ж страждають від ран, а всі боєздатні підрозділи перебувають в роз'їздах, добуваючи харчі, тому що військо голодує. На підставі цього козацький командир якраз і просив відтермінувати виконання наказу хоча б на дві доби.
Сам перебіг Лівонської війни — тема окремої розмови. А для нас важливо усвідомити, що лівонський похід козаків, з усіма його труднощами, в тому числі й у взаєминах між українським та польським командуванням, безсумнівно, вия-вився повчальним для Сагайдачного і як простого воїна, і як майбутнього полководця.
Оскільки ні літописів, ні хронік тих років не існує, відстежити діяльність Сагайдачного після повернення в 1603 році в Україну, й аж до року 1614-го, практично неможливо. Проте можна не сумніватися, що він брав участь в усіх знач-них морських походах запорожців. Зокрема, дослідники впевнені, що саме Сагайдачний очолив 1606 року морський похід на окуповане турками болгарське місто Варну, фортеця якої вважалася неприступною. Але до цього епізоду ми ще повернемося.
Ну а далі хроніка морських походів виглядає таким чи-ном. Другий похід, у якому, з великою вірогідністю, брав участь Сагайдачний, відбувся 1607 року, і був націлений на Перекоп, що завжди вважався сторожовою фортецею Крим-ського півострова. Захопивши це місто, пройшовшись по ньому вогнем та мечем і визволивши невільників, які перепо-чивали там перед дорогою до Кафи, козаки здійснили морсь-кий перехід до Очакова, якого теж здобули з боєм.
Збадьорені таким успіхом, уже наступного року козаки, під командуванням Сагайдачного, добулися гирла Дунаю, щоб шабельно пройтися місцевими турецькими твердинями — Кілією та Ізмаїлом, а потім ґрунтовно спустошили Білгород (Дністровський). В 1612 році султанові доповіли, що понад півсотні козацьких "чайок" висаджували десанти в портах Гьозлова, Бабадага, Месембрія та Варни, а в 1613-му, прой-шовшись турецьким узбережжям, козаки-чорноморці ще й примудрилися розгромити османську флотилію в гирлі Дніп-ра, неподалік острова, що зветься нині Березанню. При цьому зуміли захопити у вигляді трофею шість галер, з усією збро-єю та провіантом, які на них знаходилися.
Як стверджують дослідники, в 1614 році, маючи всього сорок човнів-"чайок", козаки спромоглися захопити провід-ний на північному узбережжі Туреччини порт Трапезунд, а згодом, після нетривалої облоги, зуміли здобути фортецю Синопа і, винищивши весь гарнізон, здобути величезні тро-феї, які перекидали до рідних берегів на захоплених у порту турецьких галерах. На тих, ясна річ, які не знищили під час нападу на гавань, де розташовувалася ціла флотилія галер та великих галеонів.
І нарешті, завершальним у цій серії морських походів слід вважати відчайдушний рейд вісімдесяти чайок під стіни са-мого Константинополя. Тоді десантникам вдалося спалити причали в обох гаванях турецької столиці, і ґрунтовно "погу-ляти" передмістями. Проте флот був поза гаванями, тому султан вирішив, що повернутися до Січі чайки не повинні. Османські моряки й самі були зацікавлені в цьому.
Спочатку турецький флот наздогнав "чайки" біля острова Зміїного, на якому козаки влаштували собі відпочинок. Про-те хлопці Сагайдачного зуміли кілька кораблів потопити, або серйозно пошкодити, а потім відірватися від погоні. Вдруге козаки дочекалися турків поблизу острова Березань. Тут, у вузькому, помережаному островами, дніпро-бузькому лима-ні, вертляві козацькі "чайки" зуміли остаточно розгромити неповороткі турецькі галери, і навіть захопити в полон ко-мандувача флотилії адмірала Алі-пашу.
Підсумовуючи та осмислюючи значення цих антитуре-цьких акцій, Дмитро Яворницький доходить висновку, що "дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих коза-цьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний".
4
Між іншим, дослідники вже давно дебатують з приводу особливої, флотоводцем Сагайдачним розробленої, тактики організації морських походів, а також ведення морського бою і висадки десантів. Так, саме " тактики організації походів", тому що не слід забувати: Османська імперія починалася не з анатолійських берегів, а з пониззя Дніпра, Південного Бугу та Дністра. Відтак гарнізони турецьких фортець, як і турецькі флотилії і татарські чамбули, — постійно чатували на козацькі човни.
Так ось, з'ясовано, що в похід козаки здебільшого виру-шали вночі, наприкінці чи на початку місяця, тобто в дні, ко-ли на небі панувало молоденьке, неяскраве нічне світило. Їх човни, подеколи непоміченими, а подеколи — з боєм, прохо-дили повз турецькі фортеці Кизи-Кермен, Тавань та Аслам-Кермен, і виривалися у відкрите море.
До речі, коли йдеться про напад козаків на "турецькі бе-реги" чи "турецькі фортеці", то слід пам'ятати, що для цього ескадрам "чайок" не обов'язково було досягати північних берегів Туреччини. Як уже мовилося, в історичній літературі "турецькими берегами" досить часто називали й усіяні ос-манськими гарнізонами та залогами, береги Криму, Азовсь-кого моря чи Кавказу; а також усе побережжя, від Очакова до Білгорода, Тягині (сучасні молдавські Бендери) та Кілії; не кажучи вже про побережні міста-фортеці сучасної Румунії та Болгарії. Ясна річ, отамани козацькі вміли користуватися, морськими, здебільшого трофейними, компасами, та вдало, як і чумаки в степу, орієнтувалися по зорях.
З описів, які дійшли до нас із давніх писемних джерел, можемо припускати, що напади козаків на турецькі кораблі відбувалися у такий спосіб…
Флотилії низьких, малопомітних посеред морських хвиль, козацьких човнів проти сонця підкрадалися до турецької ес-кадри і трималися на певній відстані від ворога до настання ночі. Десь опівночі козаки атакували турецькі галери та гале-они; обстрілюючи з легких гармат-фальконетів, брали їх на абордаж і, винищуючи команди та невеличні загони азабів-охоронців, визволяли веслярів-галерників чи просто полоне-них.
Допомагала козакам-чорноморцям у бою і та обставина, що човні їхні, екіпажі яких сягали іноді п'ятдесяти моряків, були легкими і маневреними.