– О, зараз будуть кликати за стіл.
І справді, церемонмейстер оголосив, що шановні гості запрошуються до столу. Натовп розряджених в усі кольори веселки наряди, сунувся до саду, де під шатром була накрито столи, адже в палаці було надто душно для такої кількості людей. Хелен не надто поспішала, пропускаючи більш нетерплячих вперед. Окрім того, дівчина затрималась, перевіряючи чи не пом'ята бува де її сукня. Тітка її не підганяла, теж мабуть вважаючи, що поспішати немає куди.
Повільно вони просувались до дверей, аж поки графиня не прискорилась, і Хелен було подумала, що тітка таки поспішає зайняти своє місце за столом. Але Настася Яківна лишень поспішила підійти до наступної своєї знайомої. Сива жінка в темно-бордовій сукні видалась Хелен ніби знайомою. Жінці було років п'ятдесят, але обличчя ще зберегло сліди краси – тонкі брови, світлі очі, високі скроні. Долинській не залишалось нічого іншого, як разом з тіткою підійти до знайомої незнайомки.
— Маргарита Вікторівна, рада Вас бачити в наших краях! – цілуючи незнайомку в щоки привіталась тітка. – Супроводжуєте сина?
— Вітаю, Настю! – привітно відповіла жінка. – Скоріше він мене. А ось і він! Сашенька, ти пам'ятаєш графиню Верьовкіну?
Хелен відчула як в ній все забриніло, бо ззаду пролунав такий знайомий тембр голосу:
— А як же! Прекрасно виглядаєте, Настася Яківна!
Тітка зашарілась від компліменту, але вчасно спохватилась, хапаючи Хелен за руку і розвертаючи до князя Оболенського.
— А мою племінницю ви теж пам'ятаєте?
Він був все таким же високим. Нависав над нею, немов скеля, подавляв своєю міццю і силою. Хелен підняла очі, переводячи погляд з обтягнутих мундиром грудей до обличчя, зустрілась поглядом з грозовими очима. І відчула що знову тоне в них. Язик приріс до піднебіння, а легені розучились втягувати повітря. Чи то час зупинився для неї, зачарованої близькістю Олександра.
— Боюсь виглядати не ввічливим, — князь розірвав контакт поглядів, і Хелен шумно видихнула, відчувши що її щоки заливає рум'янець. – Але не пам'ятаю.
— І не дивно! – погодилась тітка. — Оленка неймовірно змінилась. Тому я з особливим задоволенням знов представляю вам Олену Долинську!
— Хелен, — раптом поправила тітку дівчина, і протягнула князю руку. – Для друзів я – Хелен.
Князь по етикету доторкнувся губами до кінчиків її бальної рукавички. Від його дотику, навіть через тканину, на шкірі залишився опік, а в середині все занило. Та Олександр дивився геть холодно. В його сірих очах не промайнуло і краплі зацікавленості. Він просто віддавав дань ввічливості, не більше.
— А чому "Хелен"? – встряла в розмову мати князя.
— Оленка щойно прибула з Нового Світу, — пояснила графиня Верьовкіна. – Там так прийнято.
Дівчина уважно слідкувала за князем. Він кинув на неї ще один короткий погляд, але вже за мить його обличчя набуло виразу безкінечної нудьги.
— Впевнений, це все дуже цікаво, — без емоційно запевнив він Настасю Яківну. – Але краще нам поспішити до столу, всі вже там. Мамо?
Маргарита Вікторівна подала сину руку. Він призупинився пропускаючи матір трохи вперед, і повів до столу. Хелен же стояла, як холодною водою облита, охоплена з усіх боків його байдужістю і зневагою.
Глава 4
Надто тендітна і неправильна, вирішив про себе Олександр, відвертаючись від американки. Її ріжучий вухо акцент і теплі карі очі він пам'ятав, але несподівано для себе покривив душею, прикинувшись що забув про неї. Мабуть, роль зіграла його неприязнь до жінок, адже за останні чотири роки князь відшив скільки претенденток на його серце, що холодна поведінка і суха ввічливість відточились до автоматизму.
Про себе Оболенський посміхнувся, пригадавши свою першу зустріч з мадемуазель Долинською. Мала негідниця безсоромно підслуховувала його сварку з Камілою де Фабрі в саду графині Александрової. А опісля через це дівчисько він мав купу неприємностей з жінками, які так і валились йому під ноги в марній надії опинитись в сильних княжих обіймах. Ще й цілий тиждень чи два про нього і Долинську ходили в місті чутки, що у них роман. Хоча, варто зауважити, дівчина після скандалу трималась достойно.
І ось вона знову тут, геть не така, як її однолітки. Не модно засмагла, світла тканина сукні лише відтінювала бронзу її шкіри, яка здавалась оксамитовою на вигляд і викликала бажання доторкнутись до неї, провести пальцями по лінії плечей, і поніжити дотиком шию. Худордява, затягнута в корсет, з такою тонкою талією, що її здається можна було обхопити пальцями двох рук. Ця її тендітність як завжди викликала в Олександра бажання захищати дівчину і опікуватись нею. Власні почуття князя злегка дратували – одна донька в нього вже була, більше йому було не треба.
Але ж до фігури Хелен мала ще й гарне личко – овальне, симетричне, з високими вилицями, прямим носиком, великуватим але таким соковитим ротиком, і глибокими очима кольору шоколаду, обрамленні густих чорних вій.
— Може ми хоч тут знайдемо тобі пару, — всівшись за стіл повернулась до старої пісні княгиня Оболенська.
— Мамо, не псуйте мені апетиту, — Олександр ледь втримався від того, щоб не закотити очі. – Не маю жодного наміру одружуватись, вистачило й одного разу.
— Обпікшись на молоці, і на воду дуєш, — похитала головою Маргарита Вікторівна. – Саш, не всі такі як Євгенія, благаю придивись до дівчат.
— Годі! – князь відклав виделку, і важко зітхнув. – Мамо, давайте просто поїмо, без ваших спроб мене засватати. Та й немає тут жодної цікавої дівчини, про яку б можна було б поговорити. Оце ягня в медовому соусі цікавіше, чесне слово!
— А як тобі племінниця Насті Верьовкіної? – не вгавала княгиня.
— Надто худа. І акцент дратує, — не задумуючись відповів Олександр. – Спробую мабуть куропатву, допоки ви мені зовсім бажання вечеряти не відбили.
— Пха, на апетит ти слава Богу не скаржишся, — відмахнулась княгиня, продовжуючи пильно вивчати молодих мадемуазель, що зібрались за столом у Воронцових.
Ця перепалка була для неї з сином звичною. Мати пропонувала кандидатури невісток, а Олександр знаходив у них недоліки. Справжні чи мнимі, які б давали йому право викреслити дівчину із списку потенційних наречених. З часом така звична перепалка навіть стала викликати у князя посмішку. Але Маргарита Вікторівна не зупинялась, раз поз раз знаходячи все нові і нові аргументи на користь одруження. Оболенському ж не залишалось нічого іншого, як вправлятись в мистецтві вигадування чергових причин залишатись холостяком.
І дарма, що розумом він розумів маленькій Сашенці потрібна мати. Дівчинка росте одна як билинка, весь час хворіє і вередує. Він власне
Глава 5
А потім їй дійшло що саме сказав князь. Що вона нишпорка. Від обурення кров зашуміла в скронях, і Хелен буквально задихнулась, підбираючи слова відповіді для нахаби.
— Не розумію в чому Ви мене звинувачуєте, — повільно старанно вимовляючи слова промовила Хелен, опановуючи себе, намагаючись за таким маневром виграти час.
Її акцент різав вухо. Олександр чимало спілкувався з іноземцями за своє життя. Їх було достатньо при царському дворі, та й подорожувати князю довелось в житті багацько. І жодного разу він не звертав увагу на вимову співрозмовника, то чому ж ця американка його не залишає байдужим? Те як вона промовляє слова зачіпає його слух і муляє, як піщинка в чоботях.
Мадемуазель Долинська вскочила з кованої лавки, випростовуючись у весь свій невеликий зріст. В місячному світлі було видно, як схвильовано здіймаються її груди, прикриті тонким шовком, за мить шарфик ковзнув на підлогу, але Олена того не помітила, а погляд князя мимоволі ковзнув до тісної улоговинки, де лежала якась коштовність.
— А Ви вирішили тут сховатись, щоб не запросити бува когось на танець? – перейшла в наступ мадемуазель, відволікаючи чоловіка від приємного споглядання темної краплевидної підвіски кольє.
Оболенський був вимушений перевести погляд до її обличчя, але в напівтемряві роздивитись його було складно. А от її заява викликала ледь помітку посмішку. Долинська майже попала в ціль – Олександр дійсно ховався, але від своєї маман.
— По вашому я боюсь танців?
— По-моєму Ви боїтесь жінок, — з викликом відповіла Хелен. – Мабуть що вважаєте, що кожна ладна чорту душу закласти щоб стати вашою дружиною.
— Який абсурд, — фиркнув Оболенський. Про себе відмічаючи, що ця американка ще й манер не має ніяких, говорить що думає.
А Хелен вже понесло, відчуття куражу повернулось до неї, кров шуміла, а серце калатало, близькість князя п'янила дівчину. Її погляд був невідривно прикутий до прекрасного чоловічого обличчя. Він нависав над нею, як скеля, подавляючи своєю міццю і силою. Від його присутності вся її розсудливість і виплекана мудрість кудись випарувалась, як крапля води на розпеченому камінні, і доводилось прикладати зусилля, щоб не сказати чогось зайвого чи непристойного. Та втриматись від спокуси подратувати Оболенського дівчина не могла.
— А може, — Хелен додала трішки легковажності в свій тон. – Може, ви боїтесь танцювати?
Що вона коїть, майнула думка, та запізно, в три кроки Оболенський перетнув відстань, що його роз'єднувала з дівчиною, і його мускулисті руки обвили її тіло, притискаючи дівчину до князя, буквально вплавляючи її м'яку тендітність в йогом монолітну силу. Хелен ніби охопили стальні лещата, але водночас вона відчула давно забуте відчуття захвату і безпеки.
— Ваші слова серйозний виклик моїй репутації, — схиляючись до її вуха прошепотів Олександр, викликаючи у Хелен хвилю мурашок вздовж хребта. – Мушу продемонструвати, як Ви помиляєтесь, щоб пересікти навіть саму можливість сумнівів в моїй хоробрості.
Князь схилив голову, прислухаючись, до звуків навкруги. Хелен затамувавши подих чекала його наступного кроку, не чинячи жодних спроб вирватись з теплих обіймів. Чи не про це вона мріяла весь вечір?
— Вальс, — самовпевненим тоном констатував Олександр, вловивши відголоски мелодії, що награвав оркестр з іншого боку палацу. – А Ви вмієте це танцювати, мадемуазель Хелен?
І, не чекаючи відповіді, він закружляв дівчину в танці, витримуючи тільки йому чутний ритм. Хелен подякувала Богу і тітці, що таки взяла кілька уроків танцю, і тепер встигала переставляти ноги так, щоб князь не наступав на її туфельки.