Нічліг у полі. – Бій з поляницею. – Вінчання у Києві
Прорікає ж Берм'ята Васильович:
"Гей же, отче-княже наш Володимире!
Благослови лишень слово мовити.
Знаю для тебе княгиню – красну дівицю,
Що очі карі
Та й тобі до пари:
У тій землі та в хоробрій Литві,
У того в короля литовського
Є дві дочки любі на ви́данні.
Старша ж доч Настасія-Ніпрá королівна
Не віддасться тобі за княгиню в Русь:
Їздить в полі сильною поляницею.
А молодша доч Опраксія-королівна
В теремі сидить, во златім верху,
За тридев'ятьма аж замочками
Та за тридев'ятьма сторожочками.
Красне сонечко її не запече,
Буйні вітроньки її не обвіють,
Многі люди її не побачать, не оббають.
Та й на зріст же вона високая,
Та й станом становитая,
Красою красовитая:
Чорні брови – соболі заморськії,
Ясні очі – соколи пролітнії,
Личеньком біла як зимовий сніг.
Та ж і грамоти добре навчена:
Буде з ким тобі свій вік коротати,
Буде кому і нам честь воздати".
Вельми сонечку слівце полюбилося,
І глаголить він отакі слова:
"Ой же ви, мої князі та бояри,
Ой же ви, могучії витязі!
А кого ж мені послать посватати
За мене, за князя Володимира,
У того в короля у литовського
Прекрасну королівну Опраксію-"
Всі за столиком сидять, ізмовкнули,
Ізмовкнули та й притихнули,
Притихнули та й затулялися:
Більші туляться за середніших,
Середні туляться за меншичких,
А від меншої тулиці й узяти нічого.
Устає ізнов Берм'ята Васильович:
"Будь здоровий ти, князю-сонечко!
Благослови іще слово мовити.
А пошли-но сватом добромолодця
Тихого Дунаєчка Іванового:
Тихий-бо Дунай во послах же бував,
Много-премного чужих земель повидав,
Тихий-бо Дунай і говорить гаразд –
Вже кому як не йому твоїм сватом буть".
Не із більшого тут місця, не із меншого,
А із того місця із середнього,
Із-за столу білодубового
Устає удалий добромолодець
Тихий той же Дунайко Іванович
Та й низенько князю вклоняється:
"Будь здоров, Володимире-батеньку,
Ласкавий наш князю стольнокиївський!
Благослови й мені словечко промовити.
Жив я, мій ти князю, в хоробрій Литві
Дев'ять літ у короля литовського:
Три роки в короля був за конюха,
Три роки в короля був за стольника ,
Три роки в короля був за ключника.
Правду мовив отсе тобі
Є дві дочки у короля у литовського,
Обі дочки – пригожі, хорошії.
Много їздив я різними землями,
Много я видів і королівен там,
Много я видів та ще й випитував:
Та красна з лиця –
Не розумниця,
Розумна ця –
Та негарна з лиця.
Не знаходив я такої красавиці
І не видів я такої пригожиці,
Як та молодша доч королівськая –
Молода королівна Опраксія:
Ходить – наче біла лебідонька,
Оком гляне – мов світлий день,
Та ж і грамоти вельми научена.
Було б тобі з ким жити та бути,
Було б кого нам матінкою називати,
Величати великою княгинею".
"Ой же ти, Дунаюшку Івановичу!
Ти умів її щойно се вихвалювати,
Так зумій-но ти її звідтіль вивести.
Сорок тисяч візьми собі ратників,
Зі скарбниці візьми злота тисячі,
Та й поїдь же мерщій в ту хоробру Литву
За тим добрим же ділом – посватати
Мені красную королівну Опраксію".
Скоро брав тут князь чару з кришталю,
Доброго кришталю заморського,
Із краями позолоченими,
Наливав у чару доброго вина,
Келих немалий – півтора відра,
Розбавляв медами витриманими
І підносив тихому Дунаюшці.
Скоро брав Дунаюшко Іванович
Чарочку від князя в білі рученьки,
Приймав одною ручкою,
Випивав одним душком,
Подавав назад Володимиру.
Низенько князю вклоняється:
"Будь здоров, батеньку Володимире!
Та не треба мені сили княжинецької
Й не потрібно мені золотих скарбів:
Таж не битися мені там, не ратитись.
Дай-но тільки мені товариша любого
Молодого Добринюшку Микитовича:
Роду він, Добринечко, хорошого,
Та й уміє він з людьми річ вести.
Та дозволь іще нам на конюший двір піти,
Вибрати двох жеребчиків неїжджених,
Вибрати два сіделечки несиджених,
Та іще два батіжки немаханих.
Сам пиши-но пергаменти скорописнії
Про те діло добреє та про сватання".
Брав ізнов Володимир чару в руки білії,
Наливав ізнову зелен вина в чару ту,
Розбавляв медами та витриманими
І підносив молодому Добринюшці:
"Ой же ти, Добринюшко Микитич млад!
А іди-но до Дуная за товариша;
Та ходіте з ним на конюший двір,
Та беріте все, що потрібно вам".
Скоро встав Добриня на жвавії ніженьки,
Скоро брав од князя чару в білі рученьки,
Приймав одною ручкою,
Випивав одним душком,
Та й низенько князеві кланявся.
Скоро йшли вони з палати білокамінної
І виходили на конюший двір,
Брали двох жеребчиків неїжджених,
Брали два сіделечки несиджених,
Та іще два батіжки немаханих,
Самі окольчужились, облатились,
Прийняли іще від князя-сонечка
Пергаменти скорописнії,
Сіли на добрих коней, поїхали.
Але ж бачили їх на коней сідаючими,
Та не бачили їх на конях вже їдучими:
Мов яснії соколоньки, вони спурхнули,
Доріженькою тільки пил пішов.
Як поїхали ж вони із землі в землю́,
Із землі в землю́ да із орди в орду,
Приїжджали хутко в хоробру Литву,
Ік тому ж королю литовському,
Заїжджали на широкий королівський двір,
Спинялися край самих віконечок,
Зіскочили із добрих коників.
"Ой же ти, Добринечку, юн та млад!
Ти побудь-но тут, коні стережи,
Під віконечком красним походжай, авжеж,
За собою добрих коників поводжай, авжеж,
Во палати королівські подивляйсь, авжеж,
Поспішай на виручку, як позву тебе".
Сам приходить во палати королівськії;
Знає він порядки королівськії:
Що не треба ні хреститись, ні молитися , –
Б'є чолом лиш королю, поклоняється:
"Здрастуй, батеньку, королю Литви храброї!"
На Дуная тут король оглядається:
"Ой же тихий ти Дунаю Івановичу!
Жив же ти у мене цілих дев'ять літ:
Три роки жив у конюхах,
Три роки жив у стольниках,
Три роки жив у ключниках,
Жив-служив мені вірою-правдою.
За твої послуги молодецькії
Посаджу тебе нині за великий стіл,
Посаджу за великий стіл, в місце більшеє,
Їж-бо скільки можеш та пий скільки хочеш".
Посадив за великий стіл, в місце більшеє
Тихого Дунаєчка Іванового,
Сам Дуная став випитувати, вивідувати:
"А скажи, Дунаю, скажи, не змовчи,
За яким ти ділом та й прибув ото?
Чи нас повидати, себе показати,
Чи по-старому пожити і мені служити-"
"Будь здоров же, королю храброї Литви!
Я не вас приїхав повидати, себе показати,
Не по-старому пожити, тобі служити,
Я прибув за добрим ділом до вас –
Сватати твою дочку Опраксію
За Володимира стольнокиївського".
Поклав він пергаменти на дубовий стіл,
А король із серцем кида їх на піл,
Рве волосся, аж тіпається голова,
Та мовляє Дунаю отакі слова:
"Глупий князь Володимир стольнокиївський!
Меншую-бо дочку сватає,
Старшую в дівках полиша!
Як Опраксію за кого просватаю,
Так просватаю в Золоту Орду,
За того собаку царя Кáлина.
Самого ж тебе, Дунаю Івановичу,
Якби ти не служив мені вірою-правдою,
За твої за речі, неприємні мені,
Посадив би у погреби глибокії,
Та засунув засувами залізними,
Та засипав пісками рудо-жовтими,
Харчував би хлібчиком і водицею;
Гостював би ти в мене во хоробрій Литві,
Уму-розуму в голівку набрався би".
Ся мова Дунаю
Згірчилась до краю,
Та й іскочив Дунай перед короля,
Кулака-пудака королю наставля,
Кулаком пудовим
Гатить по столові –
Стіл дубовий аж геть-то розтріскався,
Пиття на столі аж геть розплескалося,
Посуд увесь на столі геть розсипався.
Як забігав тут король по трапезній,
Куничою шубкою укривається:
"Овва, братці, у яку ж біду я попав,
Овва, братці, у великую,
Як біди лиш мені тої спекатись-"
А із двору вже тут бігці біжать, гінці гонять:
"Ой ти, батечку, королю Литви хороброї!
Їси ти, п'єш та утішаєшся,
А лишенька над собою не відаєш:
На твоєму дворі на королівському
Добромолодець, не знаний нам,
Лихо коїть нам:
У лівій руці два поводи шовковії –
Держить два коні та богатирськії,
У правій руці сарацинська дубина,
Свинцю сорок пудів є у ній до загину.
Ясним соколом він по двору польотує,
Чорним вороном він по двору попурхує,
Із кінця в кінець він по двору поскакує,
На всі сторони дубиною помахує,
Великої сили побив сорок тисяч вже,
Малої силоньки – й не злічити вже.
Чи ж то через дівку нам усім погинути-"
А король-бо все бігає по трапезній,
Куничою шубкою укривається:
"Ой же тихий ти Дунаєчку Івановичу!
Вже ж згадай тут від мене ти хліб та сіль,
Угамуй-но свого ти товариша,
Видно, донечка Самим Богом вам суджена.
Гей ви, служки, нянечки та мамочки!
Ви біжіть-ко во терем ко златим верхам,
Одімкніте тридев'ять замочків,
Одпустіть тридев'ять сторожочків,
Умийте дівицю білесенько,
Нарядіте дівицю ошатненько –
Молодую Опраксію-королівну.
Проведітеїї до широкого двора,
Посадіте її та й на доброго коня,
Відпустіте уже на святую Русь,
У заміжжя за князя Володимира".
Виходив на ґанок Дунаєчко Йванович,
Угамовував любого друженька:
"Ой же ти, Добринечку юн та млад,
Годі-бо тобі вже лихо коїти,
Адже є нам, видно, поміч Божая".
Проходив же сам
К золотим верхам,
Тридев'ять замочків одклацував,
Дверцята з гаків одгуркував –
Королівські палати захиталися.
А сидить в терему,
В золотім верху
Молодая діва Опраксія-королівна,
В самих тонких панчішках без чобіток,
Руса коса в неї розпущена.
Як побачила Дунаєчка Іванового,
Ізлякалася біла лебідонька,
Кинулась як учаділа.
І промовив Дунаюшко Іванович:
"Ой же ти, Опраксіє, королівська доч!
А чи підеш ти за князя Володимира-"
Промовляє Опраксія, королівська доч:
"Ой ти, славний витязю Дунаєчку!
Адже три годи я Богу молилася,
Щоб жоною стать князю Володимиру".
Як прийшли тут нянечки і мамочки,
Умили-вбілили красну дівоньку,
Напушили їй личенько білеє,
Нарядили дівицю гарнесенько,
Провели на широкий двір.
Брав її Дунай за білі ручки,
На доброго коня садовив до голови хребтом,
Сам Дунаєчко сіда до голови лицем.
Сіли на добрих коней, поїхали
Да по славному роздоллю,
По чистому полю.
Як застала на роздоллі
Во чистому полі,
Во путі-дороженці їх нічка темная,
Розклали намета полотняного,
Заходили у намет одпочинути;
В ніжках поставили добрих коней,
В головах списи довгомірнії,
По праву руч мечі гострії,
По ліву руч палиці важезнії.
Тож і сплять вони, висипляються,
Темну нічку сном коротають вже.
Темної нічки нічого не видали,
Нічого не видали, та много чували:
Чували погоню богатирськую,
Чували пошип по-зміїному,
Чували покрик по-звіриному.
Мовить тут Дунаюшко Іванович:
"Гей же ти, Добринечку, юн та млад!
Тож за нами погоня богатирськая.
Їдь-но ти з Опраксією-королівною
На святую Русь, в стольний Київ-град,
До ласкавого до князя Володимира,
Відвези йому поклони чолобитнії
Та подай йому невісту в білі рученьки.
Сам я тут останусь в чистім полечку
З витязем побитись та поратитись".
Й посадили красну дівчину ізнов на коня,
На коня на доброго д' голові хребтом,
Сам Добринечко сіда д' голові лицем,
Розпрощався і поїхав з королівною
На святую Русь, в стольний Київ-град.
Тихий же Дунаєчко Іванович,
Повним місяцем з-за хмар освічений,
Споряджається на кривавий бій,
Їде він на стрічу богатирськую.
То не дві тут гіроньки скотилися –
З'їхались два витязі могучії
Спробувати плечей богатирських,
Спробувать одваги молодецької.
Зробили роз'їзд у чистому полі,
В одне місце з'їхалися,
Та й ударили в палиці у булатнії,
Наче грім загримів з піднебесся враз –
Палиці в руках їх приломилися.
Як роз'їхалися знову в чистім полі,
В одне місце знову з'їхались,
Вдарили мечами гострими –
Гострі мечі притупилися.
В третій раз роз'їхались в полі чистому,
В одне місце знову з'їхались,
Вдарили у списи довгомірнії –
Вибив тихий тут Дунай Іванович
Із сідла лихого супротивничка,
З доброго коня та й на землю сиру,
Сам лиш ледве втримався у сідлі.
Не карав удалого супротивничка,
Тільки до землі сирої копієм притис,
В білі груди лиш тупим кінцем упер:
"Ти скажи-но мені, удалий добрий молодче,
Ти котрої землі, котрої орди,
Хто твої батько й матінка-"
Добрий молодець так одказує:
"Ой же тихий ти Дунаю та й Івановичу!
Що ж мене ти й не впізнав іще?
По одній доріженьці зі мною поїжджував,
Ув одній беседоньці зі мною посиджував,
З однієї ж бо чарочки мед-вино попивав.
Жив у нас адже ти рівно дев'ять год:
Три роки був за конюха,
Три роки був за стольника,
Три роки був за ключника".
"Ой же ти, Настасіє, королівська доч!
Ой же ти, Ніпро, ти чого тутка хоч?
І навіщо їздиш в чистім полі ти
Поляницею удалою, всіх поля́куєш-"
"А навіщо ви, святоруські витязі,
Повезли сестрицю мою любую?
А полякувáть їжджу в чисте поле я –
Пошукати й собі супротивничка:
Бо вже хто мене поб'є в полі чистому,
За того мені й бути замужем!"
Промовляє Дунаюшко Іванович:
"Служив я в землях семи, служив я в ордах семи,
Не зумів собі я знайти дівоньки,
А теперечки
В чистім полечку
Супротивницю знайшов я, обручницю,
Ой да молоду Настасію, короля дочку!
То збирайся ж зі мною в путь-доріженьку,
Ізнімай злат шолом із голівоньки,
Іскидай-но і лати з кольчугою,
Обряджайсь по-дівочому
У простую опанечку білую,
Та поїдем зі мною в стольний Київ-град,
До ласкавого князя Володимира,
Підем вкупонці в церков Божую,
Приймем вкупонці по златім вінцю".
Настасія обряджалась по-дівочому,
Сіли верхи на буланих та й поїхали.
Прибули ж вони в стольний Київ-град,
Під'їжджають до матінки церкви Божої;
Володимир же князь із Опраксією
В церкву Божу соборну до вінця вже ідуть.
На церковному ґанку сестри стрілися,
Стрілись сестроньки, поздоровкались,
Вони вкупці удома молилися,
Вони вкупці пішли в церкву Божую,
Прийняли вони вкупоньці
Та й златі вінці,
Й положили удвох строгу заповідь тут:
З мужами своїми в мирі жити,
В любові бути,
Земний вік коротати.
Завели весіллячко – всім почесний пир,
Скликали за стіл весь хрещений люд,
Не мало не багато – на дванадцять день.
Билина шоста
Дунай і Настасія-королівна
Дунай-хвалько.