Затримавшись майже на місяць (разом з князем) прийшли на острови на несуттєві шість днів пізніше кораблів з Ля-Рошеля. А вітрила кораблів з Бордо, нервуючі, поселенці побачили через неділю, коли розвантажені й другі три вимпели вже були за горизонтом. Слід сказати, що князь нікого не посвячував у всі деталі переїзду. У усіх портах він вів справи так, наче наявні тут люди — це всі емігранти и більше ніхто і нікуди не їде. Намучені війною матроси і зачаровані або задурені майбутні колоністи не дуже вже ломились щось вивідати, а він не дуже ділився.
Князева голландська ескадра у три гюйси вийшла з Гавру через три неділі після того, як друга ескадра вийшла з Бордо і через місяць від першої, з якою відправилась Єлизавета. Пройшовши на достатній відстані понад берегами Іспанії та Португалії, на траверсі Канарських островів повернули на захід, взявши загальний курс на острів Барбуду, або якщо не розмінюватись на дрібниці, то на Пуерто-Ріко у Вест-Індії. Потім підвернули на Норд-Вест, а коли увійшли у води Гольфстріму, то йшли мало не на північ.
Острови, мета їхнього переселення були, здається незаселеними та були достатньо східніше навіть Багамів. На ост-зюйд-ост від Атлантиди розташовані сумнозвісні Бермуди, на вест 33 паралель йде ( у реаліях 21 століття), розсікаючи американські Кароліни. Води довкола – край Саргасового моря і Гольфстрім, то чого, чого, а гниючих на березі водоростей – мегатонни. Цей архіпелаг відкрили іспанці, але не побачивши навіть димів від кострищ дикунів, систематично пропливали мимо, бо було незрозуміло, хто буде працювати на економьєндах і з кого вимагати золото.
Островітян з Великобританії теж тягнуло утвердитись спочатку на потужному Північноамериканському континенті, тому за княжими даними, якщо орієнтуватись по базовому світу, то лише через двадцять п'ять років тут повинна була виникнути колонія. Ескадра прямувала до найбільшого і най східнішого острова і вже бачили основну його гору. На островах була ще одна серйозна гора, але вона десь тонула у мареві. Достатньо хвилястий південний берег мав гарну бухту, яка була швидко визначена, але берег здавався абсолютно безлюдним. У князя стислося серце: — Не підійшли ще, чи десь потонули?! Раптом з прибережних височин піднялось два стовпи чорного диму з не зовсім сухої деревини. Умовний знак. Значить одна ескадра вже тут.
Це означало що, коли через шість діб від піонерів прибули кораблі князя, то на узбережжі не було практично нічого, що нагадувало про висадку з перших трьох суден. Єлизавета, яка була відправлена з бистрохідними кораблями Ля-Рошеля, чітко виконала інструкцію про негайне переміщення вантажу і маскування слідів висадки. Система секретності трошки спрацювала. Коли зустрічали голландські кораблі (з якими йшов князь) — самі прибуваючі (крім нього) були певні, що на березі максимум півсотні їх співвітчизників. Командам і капітанам теж не дали можливості особливо шастати по острову. Трохи спантеличені голландці направились по своїм подальшим справам у Новому Світі.
Селище поставили на найбільшому, першому із сходу острові. Це було біля річки, на північному заході, і особливо на сході маячили справжнісінькі гори, хоча, звісно, не Карпати, по центру значна рівнина, на південному її краю, біля найбільшої річки острова селищний отаман розпланував поселення регулярними вулицями. Коли князь знайшов час провести зчислення по зорям і сонцю розташування села, то добув абсолютно круглі координати — 33° пн. ш. і 69° зх. д. за Гринвічем. Герцог з жінкою отримали ділянку на вулиці Ремісників. Вулиці були то відносно довгими, то доволі коротенькими в залежності від товариства, що згодне було жити на одному провулку. Ліза сказала:
– Ох, будуть битися хлопці вулиця на вулицю, коли підростуть. Надто характерний кожний закуток. Всеволод буркнув:
– Облиш цю здогадку. Коли станеться, нехай у старшини, обраної до влади, голова болить.
Його записали склодувом, бо так він збирався підробляти собі на життя. Між іншим, по секрету читачам 21 століття, він створив собі комфортні умови, не взявши у князівство жодного, який мав би уявлення про склодувну справу. І старший, і менший сини ще тинейджерами освоїли цей фах, причому менший навчився робити такі гарні графини, що вся чернь великого князівства досі певна, що всі карафи роблять шляхтичі.
Фахові іспити князь сам собі здав, коли задарма засклив новий панський дім своєму знайомому, небагатому шевальє з Анджу у Старому Світі власними виробами. Жінку визнали білошвейкою. На кораблі, коли вона возилась із замовленнями – герцог сприймав це як дрібне підлабузництво до герцогині, але придивившись мусив признати, що мала відмінних вчителів шитва та крою. Знайшла мати-цариця для своїх дівчаток десь на Русі. І професією закрійниці Ліза володіла якісно. І взагалі, незважаючи на (м'яко кажучи) не зовсім пролетарське походження була трудяща, дуже працьовита.
Попри явно посполитий характер людності підняли малиновий державний прапор. Січовий, чи що. Домовились, що на кораблях буде жовто-блакитний, бо малиновий здаля будуть плутати з пихатим кастильським прапором.
По очам Всеволод бачив, що набідкавшись по світу землероби, наче випавши з дурного сну, вертались до першоджерел своєї натури. А як видав по три саджанці вишні з комлями землі на дим, то баби розревілись у голос, та й чоловіки заморгали вусами. Так вийшло, що вантажили та вивантажували деревця матроси, то ніхто якось не знав, що їх везуть. Забігаючи вперед, скажу, що вітряки, що повинні стояти на пагорбах і видні здаля, були заборонені, як демаскуючі.
Тому поселенці обійшлись водяними млинами, які були поставлені далеченько від села, у передгір'ї, на трьох водоспадах, ще до того, як Смородинка приймає свої найбільші притоки. Млини були потужні, то мірошники брали за молоття недорого і, затягуючи гузир чувала, поселянин прощав віддаленість за дешевизну роботи. Спочатку ж, коли коней чи волів не було, не було у людей і хліба. Якусь дещицю, що повертали на борошно, мололи у старого Охріма, першого мельника. Практично все привезене збіжжя кидали в землю, а на наступний рік засіяли весь тогорічний урожай і лише на третій рік стали регулярно пекти пшеничний хліб. Тобто, хоча млини будувались не одразу, по черзі, але й потреба в них наростала поступово.
Герцог працював у себе на городі як усі, все ж таки на відміну посадив дещицю картоплі (вирощувалась у Франції заради квітів) і дуже багато помідорів. Не як декоративних, звичайно. Бо насіння легке, вистачило на цілу плантацію — після довгих і настирливих пошуків знайшов у якомусь монастирі (за запевненням абатиси – складова частина якихось ліків. Довго втовкмачувала Всеволоду, що червоно-оранжевий плід сам по собі отруйний). Та ще сорго посіяв на віники.
Сам з жінкою герцог не справився би, просити когось – всі надривались на будівництві своїх осель. Оцінивши будівельно-господарський потенціал суверена, жінка підключила найсправніших поселян, за плату, щоб допомогли у будівництві землянки та перетворенні цілинної землі у скопану ріллю. То відсіявся і з зерновими.
До того, згідно договору, Всеволод розплатився власноручно з кожним матросом, всіх трьох останніх кораблів: "Св. Йосип", "Колесо Долі", "Святий Іоанн". Капітани вже отримали завдаток ще у Гаврі, при повернені доотримають плату за перевіз, як і ті, що вже давно пішли, у банку Орлеану. "Св. Йосип", потішений несподіваним приробітком, висадивши колоністів з майном, запасся водою та й майнув ловити рибу біля берегів Аккадії. Жана Вієну герцог насилу випхав з рейду, все щось винюхував, здається вирішив, що на острові рудне золото, а це майбутні рудокопи. Такі чутки — це ж смерть колонії. З відчаю Всеволод йому розказав дійсну ідею заснування колонії. Пропустив мимо вух. Тому, коли кормовий вимпел "Колеса Долі" почав віддалятися, суверен прокляв його і звернувся до всіх православних святих з молитвою (був такий гріх), щоб того Вієну задавило ото колесо. Цей корабель, як Всеволод взнав потім, не з'явився ні в одному порту світу. Зник у океані. Що було – невідомо. Але герцог цей випадок зарахував до тих, за які він буду маячити у чистилищі назначений час.
До його досади, на рейді лишався "Св. Іоанн", бо цей флагман потребував деякого ремонту. Скориставшись ситуацією, що у ремонті зайнято було десь до третини екіпажу корабля, Всеволод пройшовся по селищу, оцінив ситуацію і настирливо попросив капітана допомогти у будівлі землянок найбільш невправним поселянам. Запрягли у дві кибитки чотирьох коней – весь гуж транспорт князівства, які вже трошки відпочити від перевезення майна поселення, поїхали за тими матросами, які згодились допомагати поселянам по хазяйству. Забрали у капітана оставлену на цей випадок діжечку з найміцнішим французьким вином, пригостили, потім під приводом передоплати упоїли тих, хто їде у селище і привезли у два прийоми і у ніякому стані. Приблизно так само зробили через дві неділі, коли відправляли на кораблі. Себастьян, здається трохи повірив конспірологічним висновкам Жана, але розповіді матросів про село серед рівнини повернуло його думки у напрямку звичайної землеробської колонії.
Самі відлюдкуваті сімейства зголосилися жити на хуторах. Вийшло сім хуторів, до півсотні хуторян. Ці мікронаселенні пункти ставили за власним розумінням жителів, але так, щоб десь за півдня можна було прийти у центр та повернутися додому.
Тут змінився напрям вітрів і корабель з Бордо пішов до Північноамериканського континенту, щось там досліджувати та вимірювати за наказом короля. Про таке добре вміння бити зайців (Туди – заробляти у герцога, назад — виконати доручення короля) герцог взнав тільки під час подорожі. Відремонтований корабель за дозволом Всеволода у бухті проводжала одна довбанка з трьома її хазяями.
Герцог попросив капітана убиратись без найменшого гарматного шуму. Тому ритуал прощання був нівроку аскетичним. На одну третину висоти приспущений прапор Франції, на дві третини – прапор на імпровізованій щоглі нашої душогубки.
Тричі прокричали "Віват", знявши головні убори.
Корабель пішов, а герцог почав розбиратися з несподіваною появою у князівстві риболовецького флоту.