Двоє чорнявих молодців у лискучих чоботях, із фасонними паличками стояли оддалік і похмуро дивилися на підводи. Тепер уже Терешко сіпнув за рукав Марка Кедлі.
— Он, — сказав Терешко, — Гнат і Іпат. Тут жив жандарм; добре жив і багато. Оце його сини. Їдьмо вже, годі дивитись.
Підводи знову потягнулися вулицею.
— Що ж вони тут роблять? — спитав Паркер.
— Так що й нічого не робитимуть, — одказав Терешко. Сьогодні постанова єсть: забиратися їм геть із села, як вредний елемент по куркульській лінії. Так що сьогодні їм точка.
У сільгоспкомуні Паркерові й Кедлі влаштували урочисту зустріч. Голова комуни, коваль Мусій Корінь виголосив урочисту промову, в якій торкнувся міжнароднього становища так елегантно й культурно, що Терешко не витримав і став енергійно чухати батогом ліву, не перев'язану щоку. Після промови всі сіли до столу, бо був сніданок, а Марк Кедлі й Мусій Корінь навіть трохи поборюкалися без результату — зломили одну тільки лаву — й обоє покотилися під стіл.
З величезних, чорних уже глеків насипано, як білими хмарами, добрий кисляк, і кожен випарену взяв липову ложку. Старанно досипав додачі Мусій Маркові Кедлі, аж поки той не зідхнув на всі груди й не замотав руками. Паркера вже не було, він одчиняв скрині з частинами.
Попід руку взявши Марка Кедлі, Мусій Корінь повів його до Паркера. Десь коло клуні знову виринув Терешко, несучи в руках рушницю; побачивши це, Марк покинув руку Мусієву й схопився за жовтий приклад. Він надушив на спуска й вийняв затвор, потім він став тикати себе затвором у праву шоку, демонструючи Терешкові, що він усе розуміє. Далі він підніс затвор до Терешкового носа й показав йому дірочку в бойовій личинці, нарешті, він узяв його вільною рукою за ремінь і гальопом потяг до Паркера. З свого чемодана Паркер добув шруборіза й нарізав болта до личинки.
До пізнього вечора Паркер з Кедлі працювали коло комбайнів.
— Швидко йде життя, — сказав Паркер, коли вони вертались до Мусія. — За два роки ти не впізнаєш ні села, ні метод його роботи, ні людей. Я вже зараз не впізнаю їх. Візьми хоч би коваля Мусія. Від Каліфорнії до Кароляйни я не зустрічав фармера, що міг би вистояти проти нього в політичній свідомості. За які-небудь два роки робочі бригади так вплинули на село, що годі його впізнати, та й технічна умілість, універсальна, а не вузько фахова, шириться із швидкістю дивовижною.
Навіть цей Терешко, якому я сьогодні нарізав болта для рушниці, завтра прийде розпитуватись, скільки коштує труборіз і де його можна купити. А поки що він моїм шруборізом понарізає болти для всіх берданок, що є в членів комуни. До речі, де його берданка? Ти там грався з нею в перерві?
— Я — я, здається, поклав її десь там, у траві, — сказав Марк Кедлі. — Завтра заберемо.
— Ні, ми заберемо її сьогодні. Під час війни — а зараз на селі клясова війна — рушниць не кидають у траві поблизу клуні з комбайнами. Наліво кругом марш.
Місяць виплив з-поза горбів, і на ньому, як масло на розпеченій сковороді, розтавали хмари. Важко переступаючи намуляними ногами, Марк нишпорив у траві, проклинаючи примітивні системи рушниць і чекаючи, поки вирине місяць. М'яко розтопивши хмари, він увесь викотився на гребінь горбів. Щось блиснуло і ворухнулося коло задньої стіни клуні — дві темні однакові постаті на білій стіні. "Хто..." — почав був Кедлі і не докінчив. Величезними стрибками Паркер мчав до клуні. Розлігся вистріл, і він упав на траву. Постаті зникли в бур'янах. Не втямивши добре, що сталося, Марк Кедлі стояв коло заюшеного кров'ю Паркера. У трьох кроках від нього лежала берданка, на яку він удень нарізав болта.
Як уві сні, Марк Кедлі підібрав берданку, узяв Паркера на руки й поніс у хату до Мусія. Його оточили напіводягнені хлопці — Паркер уже не дихав, шротовим стовпом йому розшматало горло.
Мовчки стояли дядьки в Мусієвій хаті, коли Марк складав товаришеве тіло на лаву. Він узяв у руки берданку.
— Brothers, — сказав він, — we shall avenge his death. We shall break them, as I break this here bloody rod!
Він кинув берданку об коліно і зломив її надвоє.
— Правильно сказав омарканець, — потвердив Терешко.
— Не дамо насміятися з чоловіка...
І як вовки, вони кинулися в ніч.
___________________________________________
1Тато.
2Прощавайте.
3Айвіві (Industrial Workers of the World) – один з найреволюційніших профсоюзів в Америці.
4"Ізба" — російський котедж.
5"Кум" — український кузен
6"Ціпок" — мужицький стек.
7"Хата" — селянська вілла на Україні.
8"Коваль" — селянський інженер-металюрг
9"Борщ" — українське консоме з капустою.
10"Ґудзик" — оздоба селянського костюму.
11"Штани" — селянське галіфе.
12"Рядно" — універсальний плед, шо служить за простиню, скатертину, килим і демісезонне пальто.
13"Рушник" — подовгий шмат матерії, вишиваний старовинним орнаментом. Править за гобелен.
14"Баба" — українська селянська леді.
* * *
СПИСАНА СПИНА
Прикро на межі лісів і степів з часу вікопомного було село Дубці. Уже дубців не було в селі й навколо — дубчани повирубували все, що росло, й дубці струхлими кроквами підтримують очеретяні покрівлі.
Щодо землепису свого село Дубці поділяється на шпиль та поділ, а як на людознавство, то ті, що живуть на шпилі, звуться горяни, а ті, що на подолі, — подоляни. Подоляни ловлять рибу сітьми й волоком, у них найсоковитіші луки й найчорніша земля, на яку горяни споконвіку заздрісно поглядали з вікон.
Горян же було більше, а землі в них було менше. Хати в них не плетені, як у подолян, а виливані. Борщ горянський проти подолянського куди рідкіший, у ньому менше плаває риби, та й уся страва горянська має більш дієтичний і вегетаріянський характер. Так само люди з сіл околишніх спостерігали, що горяни частіше ходять пішки для моціону, а подоляни їздять кіньми, не дбаючи своїм здоров'ям. На шкірі горяни чорніші, а подоляни біліші, на зачіску ж горяни вусатіші, а подоляни бородатіші.
Таку різнацію споконвіку знали люди, тільки не могли добрати слів, щоб точно її висловити, причини ж тієї розбіжносте заїжджі землезнавці шукали в ріжниці гірського й подільського підсоння. Після революції вияснилося, що справа не так у сонці і розмаїтих вітрах, як у тому, скільки в кого землі і яка та земля. Словом сказати, купка подолян стали з певного часу взиватись куркулями, а шпиль мало не ввесь згуртувався коло комнезаму, хоч і на шпилі й на подолі зосталися середняцькі елементи. Що далі, то дужче заорювалася межа, аж поки одного вечора горянин Андрій Дюдя, вертаючись додому, не сплюнув сильно і не налагодився щось сказати, але як нікого не було, то промовчав і сплюнув ще раз і ще сильніше. Цей плювок розпочав собою низку великих подій, що розмах їхній перейшов далеко за межі села Дубці, й хвиля тих подій досягла навіть до слюсаря Шарабана.
Справа в тому, що горянин Андрій Дюдя націляв плюнути в город сусіди свого, подолянина Іпата Потаповича Перепічки, але влучив саме над перелаз, що становив межу подолу й шпиля і сполучав територію горянина Андрія Дюді із садибою найбагатшого подолянина Іпата Потаповича Перепічки. Сам Андрій Дюдя з того перелазу не користувався вже із років десять, але жінка його Марта Дюдиха мало не щовечора забігала до шановного й статечного сімейства Перепічок.
Отож, коли горянин Андрій Дюдя сплюнув сильно в напрямі перепічанського городу, він улучив саме межи очі жінці своїй Марті, що, вертаючись від Перепічок, поставила на перелаз праву ногу й замислилася над проблемою індивідуального та колективного господарювання. Плювок так здивував і вразив Дюдиху, що вона не знайшла й слів, щоб вилаятись.
"А щоб тебе, хиндя паподержала, нічник тебе уплодив. Гей, шануйся, коли хоч, бо далебі колись тму-мно-здо-тло спишу на спині, пам'ятатимеш до нових віників і до судної дошки, покіль аж пороху на очі насиплють", — тільки й управилася коротко й неповно сказати Дюдиха.
"Не лайся, жінко, — спокійно моргнув горянин Андрій Дюдя. — Ходімо до хати, побалакаємо", — кивнув він далі. Але Марта не відразу заспокоїлася. У неї була та хороба, що в місті зветься неврастенією, а в селі за браком академічних словників узивається просто вредною язикатістю. "Так це ти, чоловіче? — певнішим голосом сказала Марта. — Так це ти ото витріщив сліпні, а нічого не бачиш, бодай тобі очі повилазили, щоб тебе пекло та варило, щоб ти не знав ні день, ні вночі спокою плювати жінці своїй межи очі!"
Та Дюдя вже підійшов до хати й діставав ключа з-під каменя, що лежав коло приспи. Не поспішаючи, він одімкнув замка, сховав його в кишеню, одчинив двері і ввійшов у хату. Далі він одшукав лямпу, иохувкав у скло і засвітив ґніт.
Востаннє з темряви перед ним народилася його хата. Серед низької закіпченої стелі звисала бантина, на кілку висів висхлий вінчик часнику. Коло розбитого, заклеєного газетою віконця стояв покарбований стіл, і на столі виблиснула бляшана коновка з одкрученим вухом. Зі стіни роззявив рота веселий, чистенький піонер і сказав: "Безо всяких промедлений расставайся с пятаком, прочитай, что думал Ленин о союзе с бедняком".
"Так як же ти, чоловіче, — знову завела Марта. — Чи ти вже зовсім будеш не як люди. Чи ти вже навчився від своїх гольтіпак жінці межи очі плювати, чи ти, може, тепер у їхній колектив уписався? От не думала, не гадала, двадцять годів із чоловіком живши, що в мене чоловік не як у людей".
Горянин Андрій Дюдя сів на лаві й чекав. Це значило, приблизно, от що: "Пожди, жінко. Ще не так мене лаятимеш. Що плюнув, то плюнув, бо ж ти не кооператив і тебе поночі не видно. Сідай, побалакаймо". Так зрозуміла його Марта.
Чоловік Марчин, горянин Андрій Дюдя вславився в селі Дубцях тим, що в місті зветься флегматичністю, а на периферії, за браком інформації наукової, зветься рахманною вдачею. Це був чолов'яга високий і рукою діставав стріхи. На довгій шиї йому спала невелика голова із сонними очима й соннивими вусами. Балакав він дуже рідко й, головним чином, тоді, як давав у сільраді анкетні відомості про своє господарство. Коли в нього питалися закурити, він виймав кисета і або натрушував на долоню співбесідникові самосаду, або ж демонстрував, що кисет порожній. Він ніколи не спорився з жінкою і за двадцять років шлюбного життя ні разу її не вдарив.