син, синочок мій — злочинець".
— На, Ле, почитай,— простягла стара згорблена Гартшталиха листа до юнака. Лео хутко пробіг його, кинув на стіл і похапцем їв юшку. Він брав зашкарублими пальцями хліб, ламав його, як дорослий, і жадібно запихав до рота. Його запалі щоки тоді роздувались, і він зовсім був подібний до Фріца.
— Скільки це тобі, Лео? Мабуть, уже п'ятнадцять? — тихо промовила мати і так важко зітхнула, ніби намагалася здихатись цих п'ятнадцяти років безперестанних турбот і матерніх уболівань.
Лео подививсь на матір, не зрозумівши її запитання, і потер язиком зуби, відкопиливши губи.
— Татові трохи погано,— коротко промовив він, стягаючи з себе робочу блузу.— Треба завтра понести вершків. А до цієї дами,— вказав пальцем на листа,— гадаю, можна піти. Мо', справді щось скаже й допоможе витягти з тюряги тата й Фріца...
Мати, ніби тільки й чекала на його згоду, хутко почала вдягатися.
...Біля мосту Лео спинився, на мить прикований увагою до чайок, що все метушилися над водою, як метушилися вони тут рік, десять, сто років тому. Лео поскріб пальцями на дні кишені куцини, кинув до них сухеньку крихточку хліба.
— Здається, оце,— зиркнувши догори на число будинку, промовив Лео і натиснув ґудзика дзвінка.
У вітальні вони сіли — мати на канапі, а Лео на стільчику біля рояля — й поглядали на літнього чоловіка, що походжав у другому краю зали з кутка в куток.
Коли ввійшла пані, підтримувана під руку юною білявою дівчиною, чоловік промовив, спинившись посеред зали.
— Оце мати Йоганнова, а оце Фріцова. Йоганнова мати сіла біля Фріцової і зиркнула на чоловіка. Тоді він підійшов до Гартшталихи і, поклавши руку собі на груди, промовив:
— Оце мати Йоганнова, а оце Фріцова. Йоганнова мати сіла біля Фріцової і зиркнула на чоловіка. Тоді він підійшов до Гартшталихи і, поклавши руку собі на груди, промовив:
— Я дав слово честі своїй дружині,— коли вони відмовляться вести пропаганду,— прикласти зусиль випустити їх на волю. Знайте,— вказав він на дівчину,— оця студентка, дочка оберста Ляйтмана,— наречена Фріцова, і вона теж чекає на нього...— Він замовк, чомусь подивився на худі руки Гартшталихи й пішов геть із зали.
Стара елегантна дама раптом піднесла хустку до очей і захлипала. Згодом вона відпила води із склянки, що тримала перед нею дівчина, й тихо сказала:
— Дайте мені мого Йоганна... Ви зможете... адже ваш чоловік теж сидить... Нам з вами пора вмирати... але їх треба рятувати... Фріцові обіцяють службу в міністерстві... Вашого старого теж так не залишимо...— Раптом вона схилилась головою до спинки канапи й заридала, тримаючи біля рота хустку. Крізь ридання вона все гукала:
— Віддайте мого сина!.. Що ви з ним зробили?! Гартшталиха втопила погляд у блискучу підлогу й то мовчала, ніби міркуючи над тим злочином, що вона вчинила.
— Нате, ось вам... адже ви бідні,— простягла дама до Гартшталихи банкнот, витираючи очі.
— Я нічого не можу зробити,— врешті тихо вимовила Фріцова мати, не торкнувшись до грошей. Біля її очей набрякли жили, і здавалось, що й ця друга мати от-от заридає.— Коли можна,— звільніть їх з тюрми,— пошепки додала Гартшталиха.
Із рук дами банкнот упав на канапу, і Йоганнова мати безсило опустила руку.
— Так ви не хочете? Тоді я... я зможу,— прошепотіла вона.
Дівчина спідлоба поглядала то на Лео, то на матір свого нареченого.
Лео підвівся. Важко, ніби підіймала на собі всю минувшину людськості, підвелась і його мати.
Дівчина застережливо шарпнулась до неї і, ніжно взявши її за руку, надламаним голосом запитала:
— Хочете переїхати до нас? Добре? Ми живемо тут недалеко, число сорок. Я говорила про це з батьком...
Лео усміхнувся, а мати, зиркнувши на нього, захитала головою.
— Фріц ніколи не буде вашим чоловіком,— запинаючись, промовив Лео і взяв матір під руку
Дівчина блиснула на нього очима, і на її обличчі заграла саркастична усмішка. Не промовивши ні слова, вона нахилилась до елегантної дами.
Крізь відчинені вікна до просторої камери ллялось весняне, тепле повітря, витискуючи спертий дух стертого асфальту, промасленого заліза й тюремної задухи. Фріц сидів біля столу, над аркушиком паперу, виводячи рядки.
Поруч лежали розгорнуті — кілька книжок,— поезії Гейне, Байрона, Гюнтера, Мюллера. Він порівнював їх голосним читанням із віршем, друкованим у листівці, яка лежала перед ним, і знову брався за перо й перерване своє віршування. Раз по раз його погляд спинявся на рожевому папірці, і він знову старанно перечитував писане в нім:
"Любий Фріце! Твого вірша, присвяченого мені, я показала другові, поетові Мінце. Він був захоплений ним, і цими днями вірш буде надруковано у журналі
"Відродження". Ти не жахайся, що це патріотичний орган... Хіба тепер, коли нас душить Антанта, окупувавши чверть Німеччини,— не всі повинні бути патріотами? Мінце говорить: ти майбутній наш Гейне, і він щасливий, що друкує твого першого вірша. О, який він прекрасний, як мрія коханої, і музичний, як Бетхове-нова симфонія! Пиши, любий, і далі так. Перед тобою майбутнє великого німецького поета. Не зважай на Йоганна й батька. Ми юні, і моє кохання хай буде тобі за провідну зірку. День твого звільнення буде святом для кращих митців Німеччини, що прикладуть усіх зусиль, щоб воно настало якнайшвидше...
Твоя Атта"
Крізь відхилені двері камери зачувся з коридора гамір, а за хвилину до комірки ввійшов літній джентльмен. Звичним рухом він кинув на постіль кашкета, бадьоро повернувся до Фріца і, підсунувши ногою до столу дзиґлика, сів.
— Кажу тобі, друже Фріце: Йоганн і твій старий — вар'яти! — промовив він.— Оце на прогулянці ми знову зчепилися. Як ті патери, що бездумно вірять чи дурять самих себе чимось надхмарним, як і вони. Революція! Комунізм ось-ось буде! Я, я, поет Тойте, повірив же свого часу і, як сліпий, суньголов кинувся в боротьбу і тепер покутую свою вину. Ха-ха-ха! Вірив, що диктатура пролетаріату єдиний вихід із становища! Але, певно, наукові соціалісти Капусти розумніші за нас. Ця теорія не для теперішнього часу, однаковісінько, як далеко несвоєчасний був одчайдушний виступ спартаківців римської епохи.
Він скрутив цигарку, запалив і проказав:
— Ти молодець. У тюрмі ти став поетом... поетом, що зрозумів завдання митця-німця! До чорта безглузде змагання! Хай живе прекрасна муза — утіха вихованих людей.
Фріц кусав губи, заглибившись у свою писанину. Коли Тойте замовк, а в камері якийсь час панувала тиша, він поставив крапку й простяг Тойте папірець.
— Істинно! — гукнув Тойте, прочитавши вірша.— Не бери Йоганнової форми й тематики. Тільки Гюнтера, тільки Гюнтера! — повторив він.— Наш час вимагає зрозумілості, а не уїтменівщини. Хай Йоганн черкає про революції. Наше покликання: коханим н народження краю!
Нараз він повернувся до дверей і прислухався до кроків по кахлях.
— То, певне, Йоганн і старий. Вони обіцяли після прогулянки навідатись до нас,— поспішно промовив Тойте й запитав, трясучи в руці папірець: — Можна їм прочитати?
Фріц безвільно стенув плечима.
До камери, підтримуваний Йоганном, увійшов Гартшталь. Він був трохи згорблений, і за кожним поступом його гострі плечі здригувались. Він обіймав Фріца лагідним поглядом і сів на Тойтів дзиґлик.
— Що? Погано? — раптом запитав Тойте, тріпнувши папірцем у повітрі, і сповненим ласки голосом почав декламувати вірша.
Старий Гартшталь слухав, похнюпивши голову, а Йоганн, спершись на стіл, повний уваги, стежив за виразом обличчя декламатора.
Тойте закінчив, поглядом переможця обвів присутніх і, тикнувши папірець до рук Фріца, зауважив:
— Ось на кого чекає Німеччина!
Йоганн узяв із Фріцових рук папірець, уважно перечитав його, потім прошепотів:
— Атож, форма прекрасна, що й казати. Фріц подолав таємницю митців, сидячи тут... Але ж зміст! — Йоганн прижмурив очі й подивився в простір. Його зблідлі губи тремтіли.
Гартшталь зітхнув і, підвівши голову, довго вдивлявся в свого сина, ніби намагався розгадати таємницю душі частини своєї крові, що він, батько, не міг збагнути колись запального революціонера-сина. Врешті він похитав головою і хмикнув носом.
— Просяклий чимось інтелект виявляє це "щось" у своїй творчості,— ніби цитуючи, промовив голосно Йоганн, не зводячи погляду з Тойте.— Хто гадає, що треба пристосовуватись до сучасного ладу, той не соціаліст, а тільки шахрай... А втім,— з усмішкою в тоні додав він,— у всякі часи революцій і взагалі великих зворушень слабодухі революціонери й бунтівники ставали прекрасними проводирями того ладу, що з ним вони боролися й не перемогли.
— Здається, нам тут нічого робити, Йоганне,— тихо промовив Гартшталь підводячись.— Ходім краще до своєї камери...
— Фріц Гартшталь! — гукнув у дверях голос дозорця і тоном, ніби він робив велику ласку в'язневі, додав: — На побачення! Пані Атта. Наречена!
У камері стало тихо. Мабуть, цей поклик про людину з волі пройняв кожного смутком важких переживань. Гартшталь і Йоганн вийшли, а Фріц, хутко запхавши листок до кишені, похапцем почав одягатись.
Панна походжала вздовж великої кімнати побачення й за кожним грюком за дверима нервово здригалась, спиняючись на півкроці. Нарешті дозорець пропустив Фріца, сів у кут і скам'яніло зорив за парою, що злилась в обіймах довгого поцілунку.
— Ти знову змарнів,— одірвавшись, промовила дівчина, оглядаючи Фріца, все ще тримаючи того за руку.— Ну, як у тебе? — запитала панна тоном, ніби розмова йшла про щось давно їм відоме.
— Жодної надії. Я переконався — скінчений фанатик. Але я не можу, не можу, Атта! Наша спроба не вдалась... Мабуть, Капуст більше знає за нас, молодих соціалістів. А втім, чому ми мусимо "плигати сторч головою в темну безодню, коли Франція, Англія й Америка, що досягли вищої конденсації капіталізму, ані руш? До лиха оте все! Я хочу жити, любити, як і ти! — Він схилив до її руки голову, а вона ніжно торкнулась його волосся.
— Ми матимемо чудові три кімнати. Тато вже гарантував тобі посаду. Ми славно, славно заживемо,— лагідно промовляла вона.— Ой лихо! — раптом скрикнула панна.— А головне майже забула: Брайхер сказав: за тиждень звільнить усіх. Якась там амністія, з нагоди роковини республіки!
Дозорець, що на його обличчі не рухався жоден нерв, тепер підвівся, обсмикав поли і, кахикнувши, пробурчав:
— Дозвольте вітати, пане Гартшталь! І Фріц ласкаво подивився на нього.
Величезне кафе "Сек", що його зали й комірки ховалися аж у темних закутках безлюдного подвір'я, було повно люду.