Це ж, мабуть, прилизаний специк-емігрант йде і в думці щиро потішається з його глупоти. Але що робити? Піти зараз геть убік — незручно, наговорити грубости — недотепно та й взагалі грубо, хіба ще більше завести себе в дурне становище. Е, чорт побери, отак угрузнути!
З отакими думками, невдало й невпопад відповідаючи на рясні й чемні запитання Ерґе, Марич опинився біля стільця, що ввічливо запропонував інженер.
Розпитуючи про СРСР, Ерґе суворо, по-діловому, запитав:
— Пробачте, коли не таємниця, мета вашого приїзду до Америки — наукова командировка? Я чув, що в СРСР зараз створено прекрасні умови для молодих наукових робітників.
— Так, — суворо буркнув Марич і сам не знаючи для чого додав: — Крім командировки ще маю від професора Горського особисте доручення — довідатись як посуваються розкопини Арізонського аероліту.
Ерґе здивовано звів догори свої брови:
— А хіба СРСР цікавить Арізонський аероліт?
Марич потроху прийшов до пам'яти, радий, що, нарешті, зможе хоч до діла відповідати на запитання.
— Бачите, професора Горського, а також і наукові кола СРСР, цікавить не стільки Арізонський аероліт, як сам процес розкопин і взагалі методи й засоби, бо, може, чули, що в Сибіру, двадцять років тому, впав велетенських розмірів аероліт, що по своїй величині далеко більший за Арізонський. Точно де він упав досі не визначено, хоча всі дані за те, що він упав в непролазних хащах біля Підкаменної Тунгуски. Професор Горський було добрався до місця падіння, але за браком харчів і сил мусів покинути цей намір. Цього ж року уряд асигнував для розшуку аероліту спеціальні кошти, й тому професора Горського так цікавить, якими засобами користуються американські вчені, провадячи розкопини, їхній досвід стане йому у великій пригоді…
Марич несподівано замовк, увірвавши промову, бо побачив, як Ерґе, перехилившись, не зводив з нього свого гострого зору, й Маричеві здалося, що в його погляді враз майнув якийсь вираз жаху й неспокою, навіть здалося, що обличчя зблідло.
Вловивши здивований Маричів погляд, Ерґе випростався й рвучко приклав долоню до тім'я й так низько, що затулив очі.
— Проклята перевтома, найменше напруження викликає гострий біль, — проказав він згодом поволі й стомлено. — З вами цього не трапляється?
В цей час сигнал сповістив, що пора знов рушити до зали. Ерґе хутко підвівся з стільця й, знов мило посміхаючись, простяг руку:
— Прошу пробачення, мушу йти. Розумієте, все ж таки якась туга за Росією. І тому несказанно радієш кожній зустрічі з земляками. На все добре. Дуже радий буду бачити вас у себе, — проказав він, швидко тиснучи руку, й наприкінці просто додав: — І Ґіна буде рада вашій візиті.
І ще раз стиснувши руку, він рівним кроком пішов до зали.
*
Ґіна Марич (дівоче прізвище Реґіна Войтоловська) під час розпуки й туги часто й собі міркувала над тими ж питаннями, що й Марич. Але для неї вони ніколи не ставали так гостро й болюче. Навпаки, коли згадувала минулі роки, то її овівала приємна зажура й вона з насолодою пригадувала деталі подій, що проходили в далекім непривітнім Сибіру. Пригадувала й марила як про чудесний і химерний сон.
І Марича згадувала з тою ж приємною тугою й ніжністю, а часом і докором, докором собі, бо почувала, що принесла несподівано й незаслужено любому й незграбному милому Віктору глибокий біль і образу. Тому часто до ніжної туги тихо підступало неясне й невиразне каяття, й вередливо з'являлася думка — побачити Віктора, приголубити його, милого й незграбного, втомити ласками й вимолити пробачення за болі й образу.
Зустріч відбулася, також несподівано, але Ґіна марила не про таку, коли дізналася, що Марич в Нью-Йорку. Ось уже три дні, як вона відчуває, що не може звільнитися від нового нудного й болючого почуття й всі думки кружляють навколо подій, що давно минули й повернутися, в усякому разі, не можуть.
Сьогодні тоскний біль став ще ущіпливіший і нудніший. Повернувшись з мюзик-голу, Ґіна зайшла до своєї відпочивальні й мовчки, не роздягаючись, лягла на широке масивне, з червоного дерева, ліжко. Потім випросталась горілиць з ногами на шовкову дорогу ковдру, без думок вдивляючись у чорну й, здавалося, глибоку безодню — стелю. Голова обважніла й тіло ніби відокремилося й стало нечутливим, і речі кімнати втратили свою реальність, усе потонуло в хиткій безодній темряві.
Заболіли широко відкриті очі, й Ґіна важко стулила вії, і ніби ось поруч на екрані стало чітко й ясно далеке минуле, що вже, здавалося, втратило фарби й суцільність.
…Єдина донька дідича-поляка — Войтоловського, яку всі вважали ще за вередливу свавільну дівчинку, одного ранку повідомила батьків, що вона виходить заміж за засланця-студента й негайно покидає Петербург. Батьки було розгубилися, спочатку прийнявши це за жарт доньки, але коли побачили, що це не жарти, силоміць хотіли примусити доньку залишити свої химерні думки.
Нічого не допомогло — ні сльози, ні загрози, ні прокльони — донька, спродавши всі свої цінності (численні подарунки тітусь, матусь, дядьків, кузенів) і проклята батьками, рушила до району ленських золотих промислів, куди етапним порядком пішов її молодий студент, що, правда, нічогісінько не знав про наміри своєї палкої нареченої (пригадавши це, Ґіна посміхнулася й подумала: "Боже мій, яка я дурненька була").
Увесь Петербург говорив тоді про цю подію, а один ліберальний журнальчик присвятив навіть цілу статтю цій події, де солодко й патетично співав дитирамби "великим російським жінкам" і порівнював Реґіну Войтоловську з княгинею Трубецькою.
Коли студент-засланець Віктор Марич довідався про намір дівчини, він ледве не збожеволів з радости.
У тихій вогкій приїсковій церковці, з темними й страшними бородатими святими, кудлатий батюшка за дозволом губернатора обвінчав молоду пару. Тихо горіли дві свічки в руках молодих, капаючи бурштиновими восковими слізьми на сиру, холодну підлогу, а кроки молодих і шаферів лунко відбивалися десь за темним вівтарем. Молодий, високий, широкий у плечах студент з добрими прекрасними сірими очима незграбно держав ніжну ручку стрункої, змученої дорогою, молодої й ніяково посміхався щасливою посмішкою — йому, звичайно, не вірилося, що це не сон. З церкви Реґіна Войтоловська вийшла Реґіною Марич.
Потяглися дні надзвичайно схожі один на один, і мешканці невеликої заїмки — за три кілометри від центрального приїска — могли за тиждень наперед змалювати до найменших подробиць майбутній день. І, здавалося, цьому не буде кінця й краю. І тоді Ґіна відчула повнотою, що таке жах і злякалася сама себе й свого вчинку. Вперше за два роки заворушилися важкі сумніви, від них не рятувало й кохання Віктора, його лагідна вдача, турботи й самопожертви. А одного вечора, коли над тайгою бушувала люта пурга, а повітря насичилось страшним стогоном хуги, й здавалося, що навкруги безмежно, безкрай простяглася лячна порожнеча, жах присунувся ближче й охопив усе тіло, заповнив розум, усмоктався в кров.
В дитинстві старенька няня розповідала жахну історію про те, як в одному селі живу жінку поклали в труну й закопали. І страшно було уявити стан і почуття тої живцем похованої людини. Тоді ж прийшло до думки оповідання няньки. Образ домовини став перед очі. Де вихід? Де край? Нема краю! Нема рятунку! Хотілося дико скрикнути й кинутися з хатини стрімголов у тайгу, у хуртовину. І скрикнула б, і вибігла б, коли б стук у двері не протверезив і не врівноважив розум.
У хату просилися заблукалі дослідники з сусідніх приїсків.
Так Ґіна Марич зустрілася з інженером Ерґе, що працював на приїсках американського концесіонера Ляйстерда.
І Марич глибоко помилявся, коли ніяк не міг розгадати дивну поведінку своєї дружини, гадаючи, що вона нерозгадна. Він забував, що їх породила не одна класа.
*
Відтинок часу від одруження з Ерґе й до еміграції в Нью-Йорк в пам'яті Ґіни лишився туманним, невиразним спогадом — так напружено мчали дні, кінематографічно, напористо змінялися події на протязі короткого часу, що для неї важко було вловити, осмислити свідомо всі громадські зміни й процеси, що відбулися в Сибіру.
Ляйстерд не хотів розлучатися з Ерґе, й запропонував їхати до себе в Америку. Ерґе не згодився покидати підприємства, гадаючи, що вихори повстань швидко вщухнуть, і, випровадивши до Америки розгублену вкрай Ґіну, лишився в Сибіру.
Прибув Ерґе до Америки не скоро (всі були певні, що його немає вже на світі), аж через три роки, коли рештки банд і генеральських армій було розгромлено й розвіяно регулярними частинами Червоної Армії. Що робив Ерґе в цей час — невідомо. Він лише приніс Ляйстерду підтвердження, що його концесії й майно націоналізовано й повернути їх марна надія.
За час розлуки багато змін у житті зазнала й Ґіна — Ерґе застав її вже визначною співачкою. Такій блискучій кар'єрі допомогли чистий і добре поставлений голос (Ґіна ще в Петербурзі брала лекції у знаменитого професора), уперта праця й гроші містера Ляйстерда. Преса на диво (гроші як відомо, творять чудеса) прихильно зустріла виступи Реґіни Марич, переказуючи більше її автобіографію — трохи правдиву, трохи вигадану, часто вміщала портрети, й Ґіна за якихось три роки стала прем'єршею визначних найаристократичніших мюзик-голів Нью-Йорку.
Зустріч з Ерґе була холодна, але пристойна, й вони, якось сами того не помічаючи, знов стали подружжям. Основним чинником, що тримав їх одне біля одного, було дороге ліжко з червоного важкого дерева.
…Стрічка спогадів увірвалася на сьогоднішні дні. Ґіна лежала нерухомо, без думок. Згодом відчула, як млосна туга лягла на груди й стиснула все тіло важкими обіймами.
З глибокої темряви виринув образ незграбної людини з сірими хорошими очима й тихо прямував до ліжка. Ґіна звела руки й заклала за голову, й ніжно, пошепки сказала до темряви:
— Милий, хороший.
З очей по щоках поповзли два гарячих струмочки, й груди конвульсійно схитнулися.
Десь за дверима почулися кроки — впізнала Ерґе. Миттю підвелася з ліжка й навшпиньках пішла до дверей, замкнула, повернулася до ліжка й стала напружено чекати знайомого стуку в двері.
Кроки пролунали зовсім близько дверей, але згодом стихли десь далі, — догадалася, що Ерґе повернув до себе в кабінет.
*
Ерґе механічно включив світло, підсунув ближче до столу зручне крісло й безпорадно застиг.