У свинки було кругле, чорне, веселе око.
Поруч з Лілею стояв Махов і розгублено дивився на неї. Баландін підбіг до дверей, гримнув:
— Води! Швидше!
— У-у-у-е-е, — простогнала Ліля.
— Лілю, заспокойтеся, — умовляв її Махов.
В кімнату повернулася Дорошенко з чашкою в руці.
— Ось, — сказала вона. — Лілю, випийте.
— Забирайтеся геть, — сказав Баландін, розмахуючи кулаками. — Ви що, подуріли? Аерозоль у кімнаті... Виведіть її!.. Напувати там можна... Знайшла час... Геть!
Махов і Дорошенко вивели Лілю з кімнати. Баландін підійшов до Ігоря — той протискувався з-поза камери — і з силою штовхнув його в слину. Ігор побачив безтямне, змарніле обличчя Баландіна, його сірий, бетонною вагою налитий погляд.
— Обережніше, — огризнувся Лозицький.
— Геть звідси! — проказав крізь зуби Баландін, взявши Ігоря за плечі (було дуже боляче — в коротких, м'ясистих пальцях Баландіна відчувалася звіряча сила), і майже викинув його з серологічної кімнати.
Залишившись на самоті, Баландін, лаючись, підійшов до вікна і почав мудрувати над поіржавілими завісами. Завіси не піддавалися. Тоді Баландін схопив молоток і з силою вдарив по верхній завісі. Шпінгалет нарешті піддався. Баландін розчинив вікно. Морозне повітря проникло до приміщення. Надворі нікого не було. Баландін машинально подивився на електродзигар, що висів на стіні: за чверть одинадцята. Глянув на свій годинник: за десять одинадцята. Він завів годинник, прислухаючись до легкого потріскування гвинта. Порив вітру скинув зі столу аркушики, списані рукою Махова. Морські свинки, що безтурботно лазили по підлозі, злякано кинулися врозтіч. "Ось і все, — подумав Баландін. Він нагнувся, піднімаючи аркушики. — Треба було примусити всіх затримати дихання, — подумав він — Пізно".
IV
Баландін зачинив вікно і вийшов із серологічної кімнати. По дорозі зазирнув у аптечку, що висіла в коридорі: зеленка, бинт, пірамідон, дві пляшечки пеніциліну. Він узяв пеніцилін. В його кабінеті світилося. Потім Баландін знайшов у хімічній шафі пляшку з концентрованим до чорноти розчином марганцівки. В кабінеті голосно розмовляли. Баландін підійшов ближче, прислухався. Говорила Дорошенко. Голос у неї був плаксивий, жалісний.
— Дивлюся... щось коїться з другим манометром. Не тямлю, що таке. Мені треба стежити за ними, відчуваю — щось не гаразд, а зрозуміти не можу. В чому справа? Потім дивлюсь — тиск підвищується. Хотіла сказати Миколі Петровичу...
— Відсмоктування не було, — вставив Ігор. — Чого там дивитися?
— Раптом чомусь тиск у камері почав падати. Я думала — він вирішив знизити тиск... Думаю — так і треба; Думаю — це він знизив. Так і треба, думаю...
— Трубка із штуцера зіскочила, — сказав Ігор. — Тиск божевільний.
— Що ж тепер буде? — схлипнула Ліля,
Баландін ступив у кабінет. Дорошенко стояла біля дивана. Вона встигла зняти білу хустку. Волосся у Дорошенко було темно-мідне, заплетене в косу, що важким вінчиком лежала на голові.
— Вітаю, — прошипів Баландін, підходячи до Дорошенко. — У вас що — баньки повилазили?
— Я гадала, що ви тиск знижуєте...
— Гадала, гадала... Чим ви гадали?
— Не встигла сказати...
— Не встигла! Лілю, приготуйте слабкий розчин марганцівки. Допоможіть Лілі, — наказав він Лозицькому. — Розчиніть пеніцилін.
— Чим розчинити? Фізіологічним?
— Водою. Швидше. Прополощете горло. І ніс закапайте. Щоб мені всі прополоскали. Зрозуміло? Спочатку марганцівкою, потім пеніциліном.
Ковпачок із м'якого білого металу на шийці пляшечки тріснув, але Ігор не міг його зняти. Він став зривати ковпачок зубами.
— Що ви порпаєтесь, як стара баба?! — бридливо сказав Баландін. — Візьміть ножиці.
— Що сталося з камерою? — стиха мовила Дорошенко.
— Якір згорів, — сказав після недовгого мовчання Ігор. — Чули, як мотор стогнав?
Ліля набрала води в колбу і долила трохи марганцівки.
— Ще, — порадив Махов. — Надто слабкий.
— У вас все обличчя в чорнилі, Сергію Онисимовичу, — сказала Ліля.
Махов підійшов до раковини, пустив воду, заплющив очі, змочив обличчя, дбайливо намилив його великим шматком брудно-жовтого господарчого мила. Баландін відчинив шухляду письмового стола, дістав мильницю і поклав її на фаянсову поличку біля раковини.
— Киньте цю гидоту. Ось туалетне.
Махов одразу ж забризкав водою свій ошатний, накрохмалений халат. Розмазуючи мильну піну по обличчю пальцями, забрудненими чорнилом, Махов тупцював біля раковини, в яку плюхалась синювата піна.
— Розчинили? — спитав Баландін. — Ворушіться. Я зараз повернусь.
Він вийшов у передпокій, наблизився до телефону, помацав трубку, Потім одчинив вхідні двері. Поблизу нікого не було. З товарної станції долинали зітхання паровозів, сюрчки зчіплювачів. Він увібрав на повні груди зимне повітря і зачинив двері. Зачинив їх на гачок, потім, пригадавши щось, витяг з кишені ключ і двічі повернув його в замку. Ключ Баландін заховав у вузьку бічну кишеню штанів.
Махов усе ще вмивався,
— Чорнило є? — питав він, безпорадно озираючись.
— Витирайся, — казала Дорошенко. — Витирайся. Нічого нема.
— Що це за комедія? — незадоволено сказав Баландін. — Лілю, розчин готовий?
Махов узяв двома пальцями затискувач, схожий на білизняну защіпку, і з гумової трубочки полилася тоненька цівка дезінфекційного розчину. В повітрі запахло хлораміном. Махов набрав у жменю дезрозчин і хлюпнув на лице. Всі мовчки спостерігали, як він поляскує себе по обличчю мокрою долонею, начебто масуючи шкіру.
— Годі! — не витримав Баландін. — З глузду з'їхали... Навіщо вам хлорамін?
Дорошенко принесла з лаборантського покою чистий рушник.
— Візьми. Дарма це ти все вигадав, Сергію. Їй-бо, дарма. Краще втрись.
— Дайте мені спокій! — заволав Махов, кидаючи рушник на підлогу. Він міцно заплющив очі, біля яких віялом набігли довгі зморшки. — Що вам од мене треба?
Баландін нахилився, підняв рушник, стріпнув і кинув на диван.
— Я все-таки думаю, що згорів якір, — сказав Лозицький.
— Ви горло прополоскали? — спитав Баландін.
— Ще ні.
— Так якої холери базікаєте?
— Годі, — сказав Лозицький. — Плювати тепер на всі полоскання. Після бійки кулаками... Розумахи...
— Правильно, — підтвердив Махов, розплющуючи очі. — Камера зовсім не придатна. Вклепалися.
— Паскудство собаче, — додав Лозицький. — Тепер що — здихати накажете?
— Побалакайте мені,— погрозливо процідив Баландін, впритул підходячи до Лозицького. І знову Ігор відчув гаряче, оскаженіле дихання цього незграбного чоловіка з пласким, засмаглим (тепер воно було такого ж, як і господарче мило, брудно-жовтого кольору) обличчям і приплюснутим боксерським носом.
У Лілі з горла вилетів клекіт — жалібний, наче стогін; здавалось, що підстрелений птах співає пісню — довгу, хрипку. Пісня обірвалася так же раптово, як і почалась. Ліля виплюнула розчин у раковину. Раковина забарвилась у буряковий колір.
— Ось що, — сказав Баландін байдуже, ні на кого не дивлячись. — Ми всі заражені. Аерозоль ішов у кімнату принаймні хвилини три-чотири. Сідайте.
Він подивився у вікно. Стрімкий схил гори був засіяний узятим кригою листям. Ще вчора воно легко спиралося на тонкі трав'яні стебла, створюючи нетривалі, скороминущі споруди осені. Але дощ втоптав крихкі дахи цих споруд у землю, листя намокло, поруділо, зашкарубло, деяке продірявилось або скрутилося в тугі брунатні згортки, а приморозок вибілив його наостанці.
— Хвилини три-чотири... — повторив Баландін. — Так ось. Жодна людина не вийде з лабораторії, доки не скінчиться інкубаційний період. Три доби — щонайменше.
— Я тут не сидітиму.
Ці слова сказала Дорошенко.
— Що? — протягнув Баландін. — Що це за новини?
— У мене діти. Вдома самі. Я не можу залишити. Тим більше, що карантин не обов'язковий. Він не потрібен. Це ви заради перестраховки.
— Так, — пересохлим голосом протягнув Баландін і відкашлявся. — Чого ви стоїте? Сідайте.
Всі мовчали. Лозицький зосереджено розглядав вузькі носи своїх черевиків. Махов, лігши на спинку дивана, дивився на портрет Мечнікова, що висів над столом Баландіна. Мечніков, лукаво примруживши акварельне око, стежив за Маховим.
Мовчання порушила Дорошенко.
— Карантин не потрібен. Це безглузда вигадка. і ви знаєте це не гірше за мене. Джосера передають лише кліщі. Як при всіх енцефалітах. Ми безпечні для оточення. Тому я проти карантину... Сидіти тут нема чого.
— Посидите, — з приязною впевненістю вимовив Баландін. — Скільки буде треба, стільки й посидите.
— Я піду, — підвелася Дорошенко.
— Ви нікуди не підете. Двері замкнено. А ключ у мене.
— Відчиніть двері. Чуєте, Миколо Петровичу! Я вимагаю!
— Сідайте! — наказав Баландін стиха. — І якщо ви... дамочко... спробуєте рушити з місця... я вас зв'яжу, слово честі. Зрозуміли?
— Заспокойтеся, — поморщилася Дорошенко. — Якщо навіть... якщо ми захворіємо... ніхто від нас не заразиться... Банальний енцефаліт.
— Банальний, — гмукнув Баландін. —Товариші, ви чули? Ви самі банальна... банальна... Ви із кліщів хоча б один штам віруса виділили?
— Ні, — відповіла вона. — Чиста випадковість.
— Яка дурепа, — сказав Баландін. — Боже мій, з ким мені доводиться працювати! Кандидат наук... Ви навіть в енцефалітах нічого не розумієте. Сергію Онисимовичу, розкажіть їй — який механізм зараження енцефалітом Економо?
— Одержані досить переконливі дані, — обережно сказав Махов, — що це крапельна інфекція...
— Дякую, — перебив Баландін. — Хвороба Джосера передається через повітря. На відміну од інших енцефалітів, які нам відомі. Тому ми й зважились на зараження тварин у камері. Без жодного сумніву. І ми сидітимемо тут до кінця.
— А я маю сумнів у цьому, — вперто сказала Дорошенко. — Я доведу вам...
— Досить! — крикнув Баландін, вмить втрачаючи свій удаваний спокій. — Досить мене навчати! Бабо! Зв'язав мене біс із такими! Заразила всіх, а потім ще й навчає... Розумієте багато...
Баландін тремтячими руками нишпорив по кишенях. Нарешті видобув із годинникової кишеньки ключ од лабораторії.
— Гаразд, — видихнув. — Ось вам ключ. Ідіть! Зараз же! Геть! Ідіть... до свого Івасика йдіть! Цілуйте його. Всіх цілуйте. До одного. Вештайтесь довше по місту. В універмаг завітайте. Чуєте? Неодмінно завітайте. Там багато людей... Геть!..
— Перестаньте! — заплакала Дорошенко. — Це знущання!
— Ні, годі вже рюмсати! — остаточно розгнівався Баландін.