Я побачив її вилицювате обличчя, глибоко запалі очі, якісь незвично довгі, схожі на крила кажанів, вуха.
Дельфінів скільки не муштрували, подумалось, а доброго начала вбити не змогли — вони й мені допомогли, коли трапилась скрута. Невже ж у людині знищено все людське і вона стала поплічником бузувірів?
До кущів, за якими я сидів, лишалося кілька кроків. Ось вона, повзуча істота, мине брилу, підніметься до джерела, і тут я її…
Позиція в мене була вигідна — поки людинориба простягне руку, щоб мене схопити, я першим завдам удару. Тобто я був готовий до цього. Але… Щось заважало нападати й бити переслідувача. Що саме? І я таки зрозумів — вагання, сумнів, що, може, я не маю права так діяти, і вчинок мій буде невиправдано жорстокий.
"Людинориба беззахисна, — міркував я. — Та й на пошуки вирушила не з своєї волі. Просто вона — слухняне знаряддя в руках інших. А що, коли я вдамся до її совісті? — запитав себе. — Лишу їй останній шанс на порятунок і таким чином відверну кровопролиття".
Отже, так і діятиму, вирішив.
Промінь прожектора невблаганно переміщався вгору. За ним, ніби на прив'язі, рухалась людинориба.
Серце моє прискорено билось. До зустрічі лишалися лічені секунди.
Ці широко розкриті, сповнені невимовної муки очі, тонкі, з ластами руки. З-під безкровної, землистого кольору шкіри випирали ребра. Погляд гарячково намацував виступ, за який можна схопитися.
Мить-друга, і примарна істота виткнулася з-за кущів, ставши врівень зі мною.
— Чанг! — щосили гукнув я, відступивши назад із каменюкою в руці.— Чанг! Кого ти шукаєш? — запитав.
Людинориба стояла в світлі прожектора, я ж— у тіні. Мені було видно всю її до дрібниць.
Од несподіванки вона жахнулась і мовби скам'яніла.
— Чанг!
Не встиг я це сказати, як людинориба, хитнувшись, упала. Пригнуте нею дерево боляче вдарило мене по обличчю.
— Чорт забирай! — вилаявся, схопившись за очі.
Каменюка випала з рук.
Щось слизьке й холодне раптом торкнулося мого тіла. Липкі, мов жаб'ячі лапи, долоні лягли на горло, обручем здавили шию.
— Ча… ча… ча! — намагавсь я й не міг вимовити імені підступної людинориби.
Напад мене приголомшив. Я — чого лукавити! — злякавсь і розгубився. Та спрацював інстинкт самозбереження. Я переборов розгубленість і пішов у наступ. Хоч як гидко було торкатися холодного тіла, схопив-таки людинорибу на оберемок і з усієї сили притиснув до себе.
Обійми мої — міцні. Долоні-ласти на шиї, відчув, розслабились, і я нарешті ковтнув повітря.
Та істота і не збиралася здаватись: застосувавши прийом карате, вона зробила мені підніжку — ми, сплівшись, покотилися на брилу.
Людинориба опинилася внизу, я сидів на ній верхи. Схопивши вище зап'ястя її крижані руки, колінами притискав тіло до брили.
Сніп світла ковзав по кущах, наносячи на них світлі кружала. До нас він не діставав, але з листя сюди падав смарагдовий відсвіт, і було видно як удень.
Я впритул розглядав ненависну істоту, бачив страдницькі, панічно налякані очі, бліде, ніби злиняле, обличчя.
Заніс було руку, щоб ударити по голові, та враз почув:
— Не вбивай мене, дон ті…
— Гаразд, тхан мен,[1] — з іронією відповів я.
Очі людинориби наповнилися слізьми, і я з жалю відмовився од свого наміру.
— Ти знаєш мою мову?! — схлипуючи, спитала. — Ти — теж в'єтнамець? Нас нацькували один на одного. Розумієш це?
— Я-то розумію, а от ти — ні. Інакше навіщо було нападати? Варвар! — сердито додав я.
— Варвар… — ніби роздумуючи і не погоджуючись із тим, що я сказав, тихо повторила людинориба.
— А як же інакше тебе назвати?
— Називай, як хочеш, тільки знай: я не винуватий.
— Не винуватий! — уїдливо докинув я. — Так хто ж тоді відповідає за твої вчинки?
Людинориба мовчала. Потім, боязко озираючись, мовила:
— Якщо ти мене не викажеш, я розповім тобі все.
— Слухаю, слухаю, — згодивсь я.
І людинориба розповіла. Оповідь ту я переповім трохи пізніше, а зараз, аби вас не стомлювати, скажу лиш, як розгорнулися події.
Дізнавшись, що Чанг, як і його товариші, в полоні і над ними нелюди провели досліди — кожному пересадили риб'ячі зябра, і такий же експеримент збираються проробити над нами, трьома акванавтами, я з допомогою Чанга задумав план утечі.
До речі, в Чанга лишилася одна легеня, він може жити на суходолі і, отже, якщо поталанить, утече з нами. Решта його товаришів приречена жити у воді: вони без легень.
— От ми й порозумілися, людинорибо! — вислухавши, сказав я.
— Не називай мене так, — попросив Чанг, і на його обличчі відбився гнів.
— Даруй… — знітивсь я.
Після почутого справді було негоже називати його так.
— Ну, а тепер, Чангу, йди до своїх, — порадив я. — І, як ми й домовилися, скажи, що ти мене задушив.
— Гаразд, я так і зроблю, — погодився він. І додав: — Не забудь же, що я тобі казав про печеру — вхід до неї добре замаскований.
— Не забуду, друже! Чанг підвівся, обійняв мене.
— Прощавай, дон ті!
Ставши на край скелі, він скочив униз. Вода розступилася. Чанг, а слідом за ним інші людинориби, блимаючи ліхтарями, зникли в глибині.
Я сидів, сховавшись за кущі, вражений несподіваною зустріччю. І, мабуть, нагадував того японця з повісті Акутагави "В країні водяних", який уздрів вихідців із підводного царства — каппів.
СЕЗАМ, ОДЧИНИСЬ!
Ніч минала.
Зорі згасли, високе небо понижчало й зарожевіло. В прірву над океанарієм хлюпнуло світло. Воно, ніби течія, що набігла на мілководдя, скаламутило темряву, і з неї проступили розпливчасті обриси скель.
Не дожидаючи, поки розвидниться, я навпомацки поліз угору.
Дедалі світлішало. Мене оточило кам'яне громаддя. Його я вже бачив, пробираючись учора з товаришами. Але — що це? Перед очима незнайома місцевість — рівне, обрамлене крутогір'ям плато.
Знизу до нього вів вузький прохід. На карнизах кущилися чагарі, з гілок звисало повітряне коріння тропічних орхідей. Густо всіяні зірчастими квітками батоги рослин нагадували казкові гірлянди або живі, зібрані в пучок червоно-крапчасті ліхтарі. Здавалося, вони палають, і вогонь, золотими прожилками заштрихувавши туман, вигаптував ажурні лаштунки, які, незважаючи на безвітря, тихо погойдувалися з боку в бік.
Саме плато, схоже на сцену античного театру, було встелене ніжною зеленню. У цьому величному "театрі" я був єдиний актор. З подертими колінами, голий, босий…
Не встиг рушити з місця, як трава полягла, припавши аж до землі. Крок-другий, і на ній зав'юнилась доріжка. Зупинився — трава випросталась, а стежки переді мною не стало.
"Що за чортівня! — розізлився. — Чи не галюцинація?" — і навпростець побіг до найближчої скелі.
Трава на відстані кількох метрів знову розступилася.
Якби мене хто побачив, подумав би: чаклун, а може, божевільний. Втім, він би помилився, бо чарів не було, і розум мій не потьмарився.
Згадавши розповідь природознавця з "Буревісника", я нарешті збагнув незвичайну поведінку чудернацької трави.
Адам Варфоломійович — так звали професора, який ходив із нами в рейс, — замолоду вивчав рослинний світ Калімантану. Одного разу на тому острові він натрапив на зарості мімоз, здатних чутливо реагувати. Коли до них наближатися, листя згортається, охоплені судомою стеблинки хиляться додолу.
— Ви, очевидно, чули, — зазначив тоді природознавець: — Науці відомо майже дві сотні різних видів мімоз. І ось окремі при наближенні до них судомляться. Цій архіважливій проблемі — морщенню листя Mimosa, а також рослин із сімейства Lequminosae та Oxalidaсеае мої зарубіжні колеги Мак-Дуголл, Хаберландт і Пфеффер присвятили кільканадцять томів наукових праць. Завдяки їм людство дізналося, чого листя деякої трави морщиться.
"Важлива проблема — нічого не скажеш!" — крадькома посміхнувсь я й запитав:
— А пам'ятника тим ученим не поставили?
— Поки що ні,— відповів професор.
І ось неждано-негадано я сам опинився серед мімоз, властивості яких описані колегами вельмишановного Адама Варфоломійовича.
Мені набридла дивна трава й лицедійство на ній. Я вирішив залишити плато. Але вибратися було нелегко — тераси круті, довелось вертатися й обходити стороною.
Петляючи серед скель, я піднявся вгору.
Друзі, побачивши мене, зраділи. Заєць заволав:
— Привіт, привіт відважному Ваську да Гамі! Ми тебе, літуна, збиралися шукати ще вчора та впустили канат, а без нього із крутосхилу не спустишся. Поки надерли кори, зв'язали нову линву, — стемніло. Потім ти обізвався.
— Бачиш, Гайовий, який ти невезучий, — мовив Кім Михайлович.
— Вибачте… — навіщось почав виправдовуватись я.
— Що ж вибачати, — зауважив командир. — Скажи спасибі, що все так скінчилося.
Я розповів їм про свої нічні пригоди, розказав про зустріч із Чангом.
— Кажеш, десь тут є вхід до печери?
— Так твердить в'єтнамець.
— Будемо, хлопці, шукати!
І ми заходилися штурмувати гору.
За скелею з чортовими ріжками, не доходячи до вершини, помітили вгорі замаскований лаз.
— Мене, геолога, не обдуриш, — наблизившись до прямовисної стіни, мовив Альфред. — Структуру порід тут порушено. Зараз глянемо, що там. Ану, Васько, підсади!
Я допоміг.
Заєць спритно піднявся по карнизу. Ми з Кімом Михайловичем лишилися внизу.
Геолог несподівано зник. Його довго не було чути. Потім він так же раптово з'явився. Ще раз оглянув стіну й гукнув:
— Киньте линву!
Подали линву. Коли Альфред її прив'язав, ми один за одним полізли вгору.
— Що я казав? — вдоволено запитав геолог, показуючи на скелю праворуч. — Тут справжні катакомби.
Вхід до печери був непомітний. На височезній брилі, до якої збоку підступала інша, горизонтальна, наче шов від електрозварки, видніло рубцювате коло.
— Стань-но, да Гама, на отой щабель!
Я наблизився до стіни, заніс ногу на вищерблений східець.
У таких випадках кажуть: "Сезам, одчинись!" Із цими словами Алі-Баба й сорок розбійників проникали в зачароване підземелля. Цей же, окреслений колом люк, що лежав переді мною, — і без магічного заклинання відкрився. Під натиском ноги — внизу я намацав видовжену педаль — гранітна ляда відхилилась, і я побачив у темряві гори глибокий шурф.
— Тобі, зайчисько, щастить на відкриття, — звернувся до Альфреда. — В океані на твоїй вахті ехолот "Садка" засік невідому підводну гору, яку охрестили твоїм іменем. Тепер — загадкова печера.
Він самовдоволено (знай, мовляв, наших!) посміхнувся.
— Хоч ви й не розбійники і вас не сорок, а лише двоє, віднині я згоден бути вашим Алі-Бабою, — відповів і скоромовкою сипонув: —…Побачивши, що двері відчинені, Алі-Баба увійшов до печери.