Вранці ж була бліда, очі їй запали. Коли після сніданку Нік промовив своє звичайне "дякую", Ганна раптом розридалась.
— Що з тобою, Ганнусю?
— Нічого, нічого, — крізь сльози намагалася запевнити вона, — просто нерви… я погано спала…
Вона навіть посміхнулася до Ніка.
— Тобі треба відпочити, Ганнусю. Я вже думав над цим. Ось у Талі скоро закінчується навчання, найму десь поблизу дачу — їдьте й відпочивайте.
— А піаніно перевезеш? — запитала Таля.
— Та доведеться, як тобі так хочеться.
— От добре, от добре, — кізкою стрибнула Таля й поривчасто обійняла батька.
Ганна глянула на Талю скорботно-заздрісним поглядом жебрака. Вона не сміла.
V
Опинившись у хащі лісової зелені, Ганна почувала себе так, немовби визволилась із якогось ув’язнення. Насправді ж вона лише позбавилась задушливої кімнати, позбавилась гамірливого двору заводу, пересудливих очей жінок заводських службовців, кіптяви димарів та безнастанних гудків.
Тут було зелено, молодо, привітно. Крізь віти до неї пестилось сонячне проміння, листя черкало жартівливо об її оголені руки, лоскотало ніздрі свіже повітря…
Таки є ще в світі спокій і краса.
У Ганни зростала надія. Вона відродиться, відмолодіє.
Довго блукала лісом, милуючись із найдикіших закутків. Врешті, коли ноги обважніли, вийшла на прогалину і впала горілиць на траву, розхриставши груди проти сонця. Воно замилувано лоскотало перса, переливалось цілющим нектаром.
Лежала без руху, без думок. Перед очима пливли на блакитному тлі білі хмаринки, десь стрекотали коники, співали пташки, шепотів казково ліс. Почувалося, що вона, земля, ліс і хмаринки — одне спільне вічно-рухливої матерії. Хотілося розтанути в хаосі зелені, в тихому леті хмаринок, у пісні пташок…
Десь у безвість летіли й зрада, і кохання, і ревнощі… Для чого все те?
Ганна відпочивала.
Власне, вже кілька днів, як вона на дачі, але сьогодні вперше вийшла в ліс, уперше побачила багатство природи. Лаштувавши помешкання, налагодивши справу з обідами, молоком тощо, Ганна вийшла вільна від обов'язків жінки, куховарки й навіть матері.
Таля першого ж дня знайшла собі подруг і з ними зникала від ранку до вечора.
Сьогодні Ганна думала про Талю як про свою подругу-однолітка. Коли ж на думку спадав Нік, вона схоплювалася з місця і знову безнастанно блукала лісом, поки не знаходила затишку.
Вже надвечір поверталася додому. Ще здалеку її запримітила Таля й радісно кинулась назустріч.
— Мамусю, яка ти гарна сьогодні!
Обидві міцно цілувались, пашіли сонцем і лісом.
За довгий час Ганна вперше сьогодні з апетитом вечеряла, слухаючи безперервні Талині оповідання про ліс, про млин, білі лілеї, різні пригоди… Ганна поділяла сьогодні Талині інтереси й, лише вмовкла Таля, сама почала ділитись враженнями.
О, вони добре відпочинуть це літо!
Вранці, коли ще Таля спала, Ганна боса побрела по росі на схід сонця.
День прокидався молодим, повнокровним.
Як сон над річкою, поволі розвіювався туман.
Вода теплою ласкою обмивала ноги. Ганна роздяглась, довго стояла під лоскотом свіжого ранку, вся в цілунках ледве чутних дотиків проміння.
У неї ще дуже й красиве тіло, тільки в грудях надлам, скімлення. Ні, ні… Вона ще вилікується, вона ні-за-що не повернеться до того попереднього виснаженого очамріння… Вона рада, що тепер дише свіжим повітрям. З кожним віддихом неначе вливались їй у груди цілющі сили. Вона змужніє. Щось мусить трапитись рішуче, що назавжди змінить становище, хоч вона сама ще того не знала, навіть боялася думати.
Щоб затамувати тривогу, Ганна раптом кинулась у воду, і бризки веселкою здійнялися їй перед очима.
Минуло кілька днів здорового тваринного життя. Тривога, що жила десь у сфері підсвідомого, забарикадована зоровими враженнями, щораз виразніше заявляла про себе.
Наближалась субота. Мав приїхати Нік. Ганна боялася зустрічі. Вона не знала, як поводитися з Ніком, як поставиться він.
У суботу вона нікуди не могла відійти від дому. З півдня вже почала прислухатись до свистків прибулих поїздів на станції. Рахувала хвилини, за які Нік повинен був прийти. Але поїзд за поїздом відходив, Ніка не було, і все більше Ганна лякалась зустрічі.
Власне, яка йому рація приїздити. Заради етикету чоловіка? Негідний боягуз. І цього перемогти немає мужності.
Ганна схилялася до тієї думки, що їм краще не зустрічатись. Хай Нік фліртує, з ким хоче, хай має від того втіху — байдуже, тільки хай не нагадує їй про це своєю присутністю. Вона так багато вистраждала останніми часами, що врешті має право на відпочинок… Має право забути його…
Ці години очікування, здавалося, сконцентрували в собі всі прикрості минулого. Ганна готова була розплакатись від муки, аж раптом крізь вікно побачила Ніка з Талею.
І зразу в Ганні ущухла буря.
Нік ішов поруч з Талею імпозантний, як личило поважному батькові.
Хіба ж може така людина легковажити родину?
Ганна вже спокійно пішла назустріч Нікові.
Обоє поцілувались, передавши коротким дотиком взаємну повагу й холод вуст.
— Що там у місті хорошого?
— Нічого, звичайно. А ви як тут?
— Живемо… От розпитай Талю, вона тобі більше розкаже.
Таля охоче взяла на себе місію доповідача. Почавши з господарських справ, вона перейшла до своїх. Батьки, зрадівши, що знайшли нейтральну зону, охоче слухали Талю. Коли тема вичерпувалася, питаннями наводили її на безліч нових.
За вечір Нік дізнався про всіх Талиних нових подруг, про таємного залицяльника, що кладе їй букети квітів на стежках у лісі, про різні дикі місця та про занедбаного страшного млина на річці.
Найбільше тішили батьків пригоди з невідомим лицарем. Нік, глузуючи з Талі, кілька разів повертав до цієї теми, і Таля кожного разу захоплено починала.
— Уявіть собі. Ліс густющий, густющий. З доріжки нікуди не звернеш. І раптом… на стежці букет! Дзвоники, конвалії, смолка… Такі свіжі. Хтось згубив, значить. Беру, йду далі. Коли… знову букет! І цей беру. Враз, як сипне на мене квітами з-за куща, як дощ! Я так перелякалась, аж остовпіла. А хтось як зашумить кущами, а потім як свисне, аж листя затремтіло…
— Ну, звичайно, Соловей-Розбійник.
— Смійся, смійся… А тепер я боюся сама в лісі ходити. Іду з дівчатами — однаково зустрічаю букети кожного дня.
Вже зовсім пізно Таля закінчила свої оповідання і, лігши, зразу ж заснула.
Батьки ще довго розмовляли між собою, іронізуючи з Талі. Ця тема так їх інтимно зблизила, що Ганна навіть не здивувалася, коли в пітьмі відчула Нікові обійми. В пориві ніжності вона припала йому до вуст вдячним поцілунком. Нік шепотів в екстазі слова приязні, як юнак. Але раптом, ледве чутним шепотом, між ними пробігло: "люба… Ванда…"
Ганна здригнулася. Немовби то був громовий вибух. Але зараз же отямилась. Вона ще видобула в собі сили, щоб міцно пригорнути Ніка, й болісно застогнала.
— Що з тобою, Ганнусю?
— Ах… Знову мігрень…
Другого дня Ганна й Таля показували Нікові найпривабливіші закутки в лісі, на лузі…
По дорозі зустрічались дачники, що проводили їх заздрісними поглядами. Яке любе подружжя!
Увечері Нік від'їхав, щоб зарання стати до праці.
Ганна вже не могла знайти собі заспокоєння ні в лісі, ні над річкою. Здавалося, що вже кожний закуток Нік отруїв своєю присутністю. Вона вже кидалася з дня в день, із кутка в куток, неначе гнана яким прокляттям.
Не знаючи втоми, Ганна сходила майже увесь ліс, але не змогла скинути з себе отруйного гніту. Покірлива долі, вона все йшла, йшла без мети, з таким виразом, ніби шукала якоїсь загубленої цінності, але вже ж сама не вірить, що пощастить її знайти.
Спека вже в’ялила м’язи, глушила гостроту болю, засипаючи його гарячим пилом.
Коли це перед Ганною ліс порідшав — дихнули колосисті поля вітерцем, роздався обрій…
Зупинившись на хвилинку, Ганна замилувало глянула на темно-зелене море хлібів, впивала на повні груди цілющу прохолодь польового повітря. Це був один із незнаних кутків. Ганна матиме тут відпочинок.
Вона всією постаттю пірнула у високе темно-зелене жито, де синьо жевріли волошки. Очі Ганні, здавалось, так само молодо зацвіли, в душі підіймались якісь прозоро-щирі дитячі мелодії. Ганна переходила від стебла до стебла, пригортаючи на грудях ніжний синій акорд.
Раптом рвучко наскочив вітер.
Ганна підвела голову.
Жито злякано рвонулось до лісу.
Поля стурбовано зашепотіли.
На обрії гігантськими чорними мазками зростали хмари. По їх чорному тлі пробігла іскра, й зараз почувся далекий гуркіт.
Ганна молодо стрепенулась. Вона знала тепер, що душа її бажала грому й бурі.
Хмари нависали над полями, як гранітові скелі, громово ламалися, крешучи іскрами. Земля гула погрозливою луною — як грізний вістун, мчав вітер над полями: "бережись!".
Блискучими очима Ганна вітала грізну стихію. Тільки грім і злива розбудять землю, змиють її від бруду.
Вже коли шумом шарахнулись дерева, Ганна увійшла в ліс і за кілька літ уперше заспівала молодо на всі груди:
"На стрімчатих скелях,
Де орли та хмари,
Ген — там
Розцвітають грози…"
Вже близько від дому вона згадала про Талю й занепокоїлась. Таля там, певно, сидить перелякана, виглядаючи її.
Але, на диво, Талі не було вдома. Стурбована Ганна вийшла у двір і почала гукати. У відповідь їй перегукнулись громи, зашумів ліс і великими краплями сипнув дощ.
Ганна почала вже себе заспокоювати тим, що Таля, може, переховується в кого-небудь із своїх подруг, як раптом із боку річки почувся Талин регіт.
Ганна вийшла на ріг будинку під дощ і тоді побачила Талю, обплутану білими водяними лілеями, і з нею незнайомого чоловіка років під тридцять. Обоє реготалися, боролися з поривами вітру та дощу…
— Мамо, познайомся з Володимиром Андрійовичем, — вигукувала Таля на порозі, обтрушуючи з голови й з лілей дощові краплі, — це мій сьогоднішній знайомий.
Володимир Андрійович стримано вклонився.
— Дозвольте заховатися у вас від дощу, а то ми з Талею трохи забарилися на річці.
— Будь ласка… Прошу до кімнати. А я вже турбувалась про тебе. Ще, думаю, десь заблудилася в лісі. Така ж буря…
— Я люблю бурю. Ми з Володимиром Андрійовичем мало не перекинулися на воді.
— Ай-яй!.. — скрикнула Ганна.
Володимир Андрійович і Таля засміялися.
— Не турбуйтесь… Це було біля самого берега.
Тут Таля перебила Володимира Андрійовича й розмалювала увесь ефект від цього страшного моменту, розповіла про їхню прогулянку човном і про те, як познайомилась із Володимиром Андрійовичем.
Вона гралася з подругами на березі, коли саме Володимир Андрійович проїздив біля затоки з лілеями човном.