Не кидати ж напризволяще!
— Це не проблема! — сказав тато. — Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть...
Славко й справдi радо погодився взяти Гриню до себе на час канiкул.
— Тiльки гляди, — попередив я, — не випускай його бiльше! Та годувати не забувай.
— Все буде нормально! — поклявся Славко. — Їдь i не переживай.
I я поїхав.
Майже всю дорогу до Чернiгова я думав про Гриню. "Бiдолаха, думав я, — як вiн без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?"
У Чернiговi в нас було стiльки справ, що я, чесно кажучи, навiть iнколи забував про Гриню. Та канiкули збiгли швидко, татове вiдрядження — теж, i ми поїхали додому. I знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.
Тiльки-но ми помилися з дороги й розпакували валiзки з гостинцями, як я помчав до Славка.
Постукай у моє вiкно!
Славко зустрiв мене чомусь не дуже радiсно.
— Повернувся, мандрiвник, — пробурмотiв вiн замiсть вiтання.
— Повернувся! А чого ти став такий гордий?
— Який там гордий! — вiдмахнувся Славко. — З Гринею щось не те...
— Як не те?! — злякався я. — Що з ним? Кажи! Де вiн?
— Заспокойся, он вiн, у коробцi. Де ж йому бути! Але, знаєш, як тiльки ти поїхав, Гриня страшенно засумував. Напевно, за тобою.
— Де коробка? — перебив я Славка.
— Он у кутку...
Я побiг до коробки й зазирнув у неї. Гриня нерухомо сидiв у куточку, весь наїжачений i дуже сумний.
— Гриню, — покликав я тихенько, — я приїхав. Привiт!
Вiн тiльки скоса позирнув на мене.
— Ти не впiзнав мене? Це я, твiй хазяїн!
Гриня навiть не ворухнувся. Перед ним стояла тарiлка майже на всю коробку. Видно було, що Гриня й не торкався їжi.
— Не їсть? — поспитав я Славка.
— Не їсть...
— А навiщо така здоровенна тарiлка! — накинувся я на нього, бо не знав, що й сказати.
— Не чiпляйся до тарiлки! — огризнувся Славко. — Тарiлка в самий раз. То Гриня замалий для неї.
Я взяв коробку, вiддав Славковi тарiлку й подякував.
— Е, чого там! — кинув Славко, й очi в нього стали сумними, як у Гринi.
Ми попрощались, i я понiс Гриню додому.
Вдома я про все розповiв татовi.
— Нiчого, — заспокоїв тато, — iди лягай, все буде добре!
Заснув я аж перед свiтанком. А вранцi, тiльки-но прокинувся, вiдразу побiг до кухнi.
Там за столом сидiв сумний тато. Бiля плити, така ж сумна й тиха, поралась мама. А на пiдвiконнi нерухомо сидiв Гриня й дивився у вiкно.
— Зрозумiв? — спитав тато, коли я побачив, куди дивиться Гриня.
— Зрозумiв... — ледь видушив iз себе я i, нiтрохи не соромлячись, заплакав.
— Розкис, як дiвчисько! — сказала мама й сама раптом схлипнула.
— Нiчого не поробиш, — розвiв руками тато. — Вирiшуй сам... — i вони з мамою пiшли в кiмнату.
А я пiдiйшов до Гринi, який так i припав до вiкна, i знову глянув у двiр. Там, неподалiк од майданчика, гордо й незалежно походжали чорнi-чорнi, аж металевi, граки. "А що вирiшувати! — подумав я. Тепер йому в коробцi не життя... " Я провiв долонею по його настовбурченому пiр'ю, вiдвернувся й кинувся геть.
За кiлька хвилин я оббiг наше товариство. Ми зiбралися на майданчику, посiдали на гойдалки i довго-довго мовчали. А навiщо говорити, коли й так усе зрозумiло!
Дивна все-таки рiч — тримати вдома птаха! Здається, вiн так звикає до тебе, що нiколи, ну просто нiколи-нiколи в життi вам не розлучитись. Але приходить година, коли якась сила, набагато дужча за твою любов, кличе його до с_в_о_ї_х! Адже в усiх-усiх на свiтi є с_в_о_є, найдорожче, рiдне. Так-так, i в кожного птаха, як i в людини, теж є батькiвщина, друзi, батьки... А без них не може нiхто!
Багатоголосий лемент пташиної зграї перервав нашi думки. Граки раптом дружно знялися в повiтря й помчали на схiд, у поля та лiси, де на них чекали рiднi гнiзда.
— Ну що, — промовив Сергiй, — пора?
— Пора... — вiдповiв я, бо чудово його зрозумiв. Я пiдвiвся з гойдалки й побiг додому.
Повернувся я з Гринею в руках. Вiн сидiв у мене в долонях i навiть не ворушився — так i прикипiв поглядом до кiлькох самотнiх гракiв, якi ще походжали навколо майданчика.
Хлопцi оточили мене, — кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Гринi. Востаннє...
— Бувай, — тихо сказав Сергiй.
— Салют, — махнув рукою Славко.
— Прощавай, — кинув Вiтько.
А Вiтуня лиш голосно схлипнула.
— До побачення! — мовив я i розтулив долонi. Гриня радiсно стрепенувся, щосили змахнув крильми i — стрiлою помчав до гракiв. До своїх гракiв!
— Навiть не озирнувся! — пробурмотiв Славко. — Правду кажуть — як вовка не годуй...
Але ми так поглянули на нього, що вiн знiтився.
— Та ну вас усiх! — кинув Славко i поплентав до свого пiд'їзду.
Невдовзi усi розiйшлись. А я ще години двi сидiв на майданчику, нiби сподiвався, що Гриня повернеться. Адже я навмисно сказав йому не "прощавай", а "до побачення"!
Та даремно. Вiн не повертався!
Я й незчувся, як до мене пiдiйшов Зiновiй Всеволодович.
— Що, знов розмiрковуєш, куди б його об'явочку прилiпити?! пожартував вiн i хотiв був засмiятися своєму жартовi, але запримiтив вираз мого обличчя й замовк. Мабуть, зрозумiв: менi зараз не до жартiв! Кербуд iще з хвильку потоптався на мiсцi, нiби пiдшукував, що б його таке сказати доречне, та зрештою махнув рукою i мовчки подибав геть.
На восьмий поверх я пiднiмався пiшки i дорогою заспокоював себе:
— Це нiчого. Це так, тимчасово. Воно пройде...
Але насправдi я чудово знав, що в_о_н_о вже нiколи не пройде, що в_о_н_о засiло в менi назавжди, i вiд сьогоднiшнього дня щоразу, коли надворi вiтер обриватиме листя, а холодний дощ колотиме землю, я буду уважно прислухатись: а може, знову хтось, кому страшенно потрiбнi тепло i ласка, постукає до мене у вiкно?!