Біля дерева стоїть старенька, суха папуаска, якась дивна своїм виглядом. Я стаю поруч, і доктор Яськевич та Вакуленко фотографують мене з нею.
Потім старий папуас, що тількищо брав участь в бою, ставить свій великий щит, обперши об дерево, а дружина нашого туриста-скочмена, одягнута в легеньку кох-тинку й коротенькі штанці, струнка й височенька, бере лук і стрілу. Папуас спершу показує, як треба брати між пальці стрілу разом з тятивою, натягувати й пускати. Його пробна стріла попала в центр щита, заткнулась кінчиком і не впала додолу. Тоді пробує скочменка, але її стріла пролітає ліворуч повз щит, а вдруге — праворуч. Діти й дорослі, а разом і всі ми сміємося. Хтось каже, що то "вітер заніс її набік".
Потім беру я. Бачу, що тятива туга, і треба мати доброї сили і сприту, щоб влучити. Моя стріла, правда, потрапила в центр щита, але не вдержалась і за хвильку впала додолу. Після мене пробували щастя інші. Наприкінці цих вправ папуас подарував нашій пані стрілу. Ще трохи маємо часу, оглядаємо все навколо, а я пробую нав'язати контакт з дітьми.
Побувши тут хвилин сорок, вертаємося до свого автобуса, але дорогою провідник каже, що ще маємо подивитися на тутешній цвинтар. Місцевий молодий папуас веде нас до цвинтаря. Це десь ліворуч, у лісі; який розкинувся на косогорі. Ступаємо по слизькуватих при-родніх східцях нагору, тримаємось за руки, щоб не покотитися вниз. Нарешті, виходимо на рівніше, йдемо поміж кущами, попід деревом, де грунт порили свині, і він виглядає, мов рілля. Та ось папуас зупиняється під висо-
Давній цвинтар під скелею біля села Парі в гірській околиці
ченькою скелею, що нависла в наш бік, мов стіна. Внизу лежить здорове каміння. Він прибирає те каміння набік. Під ним бачимо лежать один повз один товсті дрючки з руку завтовшки, а в два-три метри завдовжки. Провідник відкидає набік і ці дрючки, і перед нами відкривається темна щілина в два фути завширшки, трохи довгастої форми. Папуас лізе в ту щілину, зникає в ній, а звідти чути його голос, він закликає нас лізти туди, щоб побачити цвинтар. Наші вагаються, не хотять лізти в якусь темну печеру з такою вузькою відтулиною. Але шкода не побачити їхнього цвинтаря. Тоді я віддаю комусь свою білу шкіряну торбинку, майже лягаю на землю і всуваю спершу ноги, а потім і весь влажу всередину. Тут трохи просторіше, стеля печери вища, що дає можливість сісти, хоч напочіпки. Я підношу догори готову і відразу бачу майже за метр перед собою ціле звалище частин людських кістяків: тут окремо кістки рук, ніг, пальців, стегон — все це лежить купою, як на смітнику. Але ніякого смороду не чути. Це, видно, був давній цвинтар
Я глянув праворуч, біля мене на почіпки сидів також папуас. Недалеко за ним ця печера кінчалась темним кутом.
— Скільки ж мерців тут поховано? — запитав я його.
Але він знизав плечима, ніяково посміхнувся, або не розуміючи моєї мови, або дивуючись з такого питання.
Вилізши звідси, я запитав Ґері, чи тут у селі ще є' кладовища. Він відповів, що тут їх є багато. З цього можна було зробити висновок, шо це місце давнього поховання, і що вони мають одночасно кілька, наповнюючи спершу одно, а потім, інше, або кожен куток має своє окреме місце. Видно, що і форма чи традиція похорону в кожній провінції відбувається трохи по-іншому. У щоденникові Миклухи-Маклая сказано, що померлого саджали в плетену з трави корзину й тримали в хатині, а померлих дітей навіть підвішували в корзинах до покрівлі чи стелі, а пізніше відносили й закопували у призначеному мсці.
З цієї прогулянки ми повернулися знову до Кундіяви, до готелю "Чімбу Лодж"-, десь по першій годині дня. Ґері сказав, що сьогодні вже нікуди не поїдемо, тому можемо відпочивати, а завтра вранці рушимо далі. Лігши на ліжко спочити, Вакуленко постогнував і покашлював.
Через деякий час ми з Пилипом Прокоповичем вийшли на свіже повітря. Надворі й сьогодні чисте небо й добренько гріє сонце, але надвечір уже менше парило. Ми оглядали прилеглий садочок, лежали на травнику, сиділи на лавці, розглядали цікаві не бачені раніше дерева, а серед них і бананове дерево, що тримало на собі здоровий гребінь ще зелених бананів. Поруч готелю та
Садок поблизу готелю в Кундгявг
їдальні-ресторану була збудована висока альтанка. Вкрита трав'яною стріхою, вона стояла, мов гігантський гриб, тільки не на одній нозі, а на кількох, а посередині була найтовща дерев'яна соха. Альтанка ще не була готова, у ній саме почали цементувати підлогу, а поруч кілька мішків цементу.
— Це, мабуть, готують для більшого "комфорту", щоб там у холодку давати туристам обіди та різні перекуски й напої, — кажу до Вакуленка.
— А ви бачили, — сказав мені у відповідь мій земляк, — який там різьбарський "шедевр" лежить, — і показав на товстий шмат круглого жовтуватого дерева, що лежав скраю на підлозі альтанки. Я зацікавився, і ми підійшли ближче, щоб оглянути. Він був у два фути завтовшки і футів вісім завдовжки. З одного боку був майстерно вирізьблений і видовбаний майже в натуральну величину крокодил. Ми обережно перевернули цей стовбур дерева й побачили, що з протилежного боку вирізьблено не менш майстерно людську голу чоловічу подобу з своєрідною гостроверхою головою. Лівою рукою чоловік тримав себе за "грішне тіло" чималих розмірів . . .
Незабаром ми довідалися, що його вирізьбив за два тижні неписьменний сорокарічний папуас з місцевости Сіпік, що славиться своїм досконалим різьбарством. Його звуть Андрій Своя. Він має безперечний талант. Ми скоро довідались, що вже не одна дереворізьба вийшла з-під його рук. Навіть у цьому самому готелі ми бачили кілька його праць.
Тут я дізнався, що крокодилів вони різьблять так часто тому, що часто на них полюють, особливо в районі Сішку, де протікає й велика річка цієї ж назви. Отже, це зміст їхнього життя. До того ж крокодили в мітології папуасів займають важливе місце. Тутешні люди вважали, що крокодил перший з'явився на землі, а пізніше в його пащі народилась людина. В Сіпіку крокодила вважають навіть добрим духом. А людиноподібні образи — це дух дерева в уяві предків сучасної людини на цьому терені.
Пізніше ми дуже часто бачили по готелях різьблених крокодилів та людиноподібних постатей обох статів в голому вигляді.
Після вечері купили ще кілька тутешніх листівок та ковертів, щоб післати в листах додому та знайомим. Власники цього готелю молоде подружжя австралійців Але вся обслуга як в готелі, так і в їдальні та кухні лише молоді та трохи старші папуаси, але жодної особи жіночої статі.
Вранці, після снідання, під'їхав автобусом Ґері. Ми повиносили свої валізи й покотили знову в дорогу. Тепер їхали до нової провінції з місцевістю Міндж на чолі. Знову перед нами пробігає багата серія чудових краєвидів. Де-не-де зупиняємось для фотографування. Переїжджаємо велику долину Ваґі Велі й більшу річку цієї ж назви. По рівній долині висока трава, вперше бачимо тут отару корів. Кажуть, що це державне пасовисько й державні корови. Цю долину замикає кільце високих гір. Мусимо тепер їхати догори через високий перевал, і автобус знову звивається понад прірвами та ярами, все вгору та вгору. Понад дорогою знову час від часу бачимо хатки папуасів. Від них сірими нитками в'ються стежки в різні боки. Дивуємося, як ці люди тут живуть, бо навіть води поблизу немає, а навколо самі косогори та ліси. А воду, певно, беруть з гірських потічків.
В автобусі далі тривають розмови, жарти і сміх. Доктор Яськевич уже пересів наперед, ліворуч від шофера. Я сиджу посередині, зліва біля вікна, яке легко відчиняється, а Вакуленко праворуч біля вікна в одному ряді зі мною, і ми весь час перекидаємось думками Він часто відкриває вікно і щось фільмує під час руху. Морріс з дружиною сидить ззаду. Вона видно трохи стомлена, поклала голову йому на коліна й закрила очі, а він голубить її голову, лице та шию своєю рукою.
Папуаські красуні в час дозвілля
— Дитина хоче спати? — питаю жартома.
— Вночі погано спала, — відповідає він.
Поперед мене біля дверей сидить Ґері. Він знову щось розповідає або відповідає на наші питання. Від нього довідуємось, що в Новій Ґвінеї пересічний вік людини 50-55 років, що на звичайній роботі тут платять 25-35 кіна (при обміні в Новій Гвінеї за доляр платять 0.95 іоуа, тобто трохи менше доляра), що більшість селян мають не більше семи акрів землі, що тільки давніші фармери та плянтатори мають більше, що останнє людоїдство тут було в його провінції Чімбу десь у 1950-му році.
Ми тим часом почали спускатися вниз, де вздовж дороги траплялися рівніші площі землі. Тут ми побачили кавові дерева, що нагадували молоді вишеньки, а над дорогою біля хат на якихось ряднах чи шматках білуватої тканини сушились кавові боби. Тут можна було побачити й кращі городи і трохи більші і краще споруджені хатки. Але на грядках і тут більше працювали жінки. Іноді минали ми людей, що йшли пішки по дорозі, і лише зрідка навпроти або ззаду наганяло й випереджало нас вантажне авто, на якому було повно папуасів. Вони завжди привітно усміхалися до нас і махали руками.
У МІСТЕЧКУ
По півдні 26-го липня ми приїхали до невеликого міста Міндж. В новому будинкові тут містилась канцелярія, їдальня й бар для папуасів, (звідки з іншого боку увечорі чути було чималий гул). Працювали ще майстри, добудовували ґанок та складали докупи з окремих готових частин нові крісла. Готель тут складався з кількох окремих простеньких будиночків, в яких було по дві квартири. В кожній квартирі був окремий вхід, а в кімнатах стояло по двоє-троє ліжок. Перед ліжками лежали, мабуть, козинячі чи телячі хутра. Тут же були всі зручності для туристів. Але ці будиночки теж були покриті травою кунаєм, зовні стіни також зроблені з трав'яних мат, лише внутрішні стіни були оббиті диктом і виглядали досить пристійно. Ми з паном Вакуленком відразу
дістали ключ і розташувалися в одній такій кімнаті з двома ліжками. Доктор Яськевич потрапив до іншого будиночка.
Але харчами ця їдальня не могла дуже похвалитися: тут був і менший вибір меню, і, здавалось, гірше приготовано. Дехто з наших трохи нарікав, але я й цими харчами був задоволений. Власник цього готелю був молодий австралієць, певно, ще недавно вклав чимало грошей в будівлі, а тому економив дещо на харчах.