Останнім часом густо їздила в область нібито до лікарів, а одного разу на ніч в село не вернулася.
Іван подумав, поклали в лікарню, мало що, молода ще жінка, чоловіка не мала. А Світланка через два дні об’явилася… з Греції. Ото лиш і сказала у телефонну слухавку: "Пробачте, тату… але я не годна більше була так жити…"
Того вечора, коли озвалася донька, Іван був би заревів, як весняний бугай коло молодої телиці: все мав!
Все!
Міг озолотити!
На трон посадити.
Панею зробити.
А чуйки до доньки не знайшлося!
Її брати тут позичатимуть півсвітові свої гроші від потайки перевезених із Німеччини авт і польської кави, збиратимуть по людях великі проценти, солитимуть ті зелені долари і харкатимуть ними, він тут перебиратиме запліснявіле золото схованого від самого себе ґердану — а його дитина буде підтирати поморщені гузиці крючконосим грекам!
…Та замість заревіти — замкнувся в стодолі, перед тим вийнявши із стіни скриньку, і так просидів над ґерданом до ранку, то затираючи, то розмащуючи правдиві сльози по золотих лицях королів і монархів, що застигло дивилися на нього із пожовклих своїх часів, зафіксованих лише у золоті і сріблі, а більше, може, і ні в чому.
І тої ж ночі Іван поховав мідну скриньку із розколеною половинкою бурого ґудзика просто серед городу, викопавши півметрову в глибину ямку — так, наче ховав когось іще недавно живого.
Ох-ох-ох… коли би міг тепер обернутися в домовині — приклав би жовте своє чоло, та що там чоло — заповів би себе поховати в землиці на тому місці, де колись поховав ґудзик, щоб лише не торкнулися тепер тої могили між бур’янами хижі синівські щупаки…
Переполовинений ґудзик колись мав свою господиню. Але Іван укоротив їй життя, і господиня дотепер не має власної могили: проштрикнуті Іваном груди тої жінки із потаємного лазу не годували навіть земляних хробаків, бо не було чим — обсипані тоді негашеним вапном, вони лежали, скинуті руками інших, але таких, як Іван, на дні Чорної пропасті, за десяток кілометрів від села.
Усі, хто про те місце знав, — уже не є на цьому світі. А коли би й були — язик їм також негашеним вапном забитий до самої смерті.
Так тоді вийшло, що Іван не побачив лиця впольованої жертви, але посмертну судьбу її знав,
і батьків жертви знав,
і вони його знали,
навіть крижаний привіт одного разу від них дістався до Йвана із Сибіру.
Та поки не так далеко від Іванового села ще жило двоє тих, хто був тоді разом з Іваном і щупаками на подвір’ї Софії Ткач, усе йому здавалося, що тепер і вони нарешті прийдуть за самим Іваном — свідків ніхто не любить. Навіть самі свідки позбавляються інших свідків.
А вже як умерла остання, що знала, — Софія, котра відмерзла на уралах десять років, а після повернення не промовила до Йвана і слова ніколи, лиш хрестилася при випадковій зустрічі з ним, — перестав Іван замикати свою хату на два замки, а лиш на один.
Страх чужої помсти підштовхував Івана до життя, а коли страх щезнув, тоді гостро оголилося все інше, про що Іван не дуже думав і до чого пильно не приглядався: його діти.
12
…Може, тої ночі, як копав і плакав, плакав і копав могилу найостаннішому свідкові — ґудзикові, котрийсь домашній шуліка на двох ногах і підгледів той дивний похорон. Може, подумав, що там — скарб. І тепер полює на нього.
Але дзуськи! То не той Іван, щоби шулікам, а хоч би й домашнім, поживу лишати. Вони, шуліки, тоді не те що не заплакали за сестрою — вони тиждень навіть не запитали, де сестра ділася, хіба лише "загугукав" Орест: "Угу… Всі тепер у Грецію їдуть. Може, ще там і чоловіка знайде. Доки в дівках ходити?"
Від тих слів Іван почав ломитися остаточно. Так, ніби на нього звалився верх Вавилонської вежі, — а далі посипалося і все її каміння.
А відколи Світланка почала слати по триста євро, падали стіни тої вежі все ближче і ближче: бо їхати донька не їхала, телефоном із татом говорила ніжно, але недовго, просила на люди багато не ходити, бо люди пам’ятливі, а час такий — що гірший, ніж люди: всі тепер про усіх згадують та випоминають один одному свої жалі й помсти. А час помсти зникає тільки для мертвого.
Хіба лише незмінно донька казала грошей на себе не шкодувати: "Посилайте, тату, Силь — вестрову Марію в магазин, щоби ви, тату, ні в чому не мали нестачі. Жити треба здоровим".
А десь у шість років після від’їзду Світланка вперше прислала письмо. Одне-єдине писемце, чудне та дивне, писане так, як ткане — рядок у рядок, і майже без переривів і відступів. І навіть узір її почерку був незвично хиткий, ніби п’яний.
Який то був лист і як він ішов до Йвана…
Навіть не надто вчений Іван зрозумів доньчину делікатність. Щадила його у письмі Світлан — ка. Ніхто ніколи в житті не щадив, не жалів і не розраджував, а не зігріта його ласкою донька…
…спочатку подзвонила і попросила через десять днів узяти з собою паспорт, поїхати в район,
зайти на пошту і запитати у віконечку лист на свою фамілію,
потім показати паспорт,
забрати лист,
прочитати,
а дома спалити, щоб ніхто не побачив.
Оте, "щоб ніхто не побачив", Світланка у телефон сказала тихо-тихенько, перед тим попросивши тата прикрити двері, якщо вдома хтось є. Вдома тоді не було нікого, та двері Іван прикрив.
А десяти днів не міг дочекатися. Дратувався, як гіркий п’яниця, якому не дали випити, чи той, що поспішає до чужої жінки, а йому не виходить.
На пошті Іван навіть не озирався, чи раптом не йде за ним хто назирці або чи випадково не знайдеться сільський свідок. Рука йому тремтіла по-злодійськи, коли протягував у віконце паспорт. Тремтіла й тоді, коли жовтий конверт із безліччю марок нарешті м’яко ліг у руку.
Ще не знаючи, що в доньчиному листі, Іван уже знав, що не спалить його, а хоч би звідти посипалися самі лише прокляття.
Але як перший раз прочитав — заплакав.
А далі плакав у районному скверику, не встилаючись сліз, і думав, як то донька добирала для тата такі слова, щоб не різали по живому.
А вони взяли — й зарізали.
13
Спочатку носив Іван письмо в пазусі. Клав на груди під сорочку, обгорнувши білі листки у промаслений папір, — та й носив цілий день.
Одні люди хрестик на грудях носять, а Іван — доньчин лист.
Одні хизуються кілограмом золота на шиї, та все мацають, чи воно випадком не злетіло.
А він посеред дня ухопиться рукою за груди, нібито серце розтирає — і далі робить, що робив.
А на ніч клав Іван доччин лист під подушку та так і засинав, тримаючись бодай одним пальцем за паперовий ріжок, як тримається немовля за мамину цицьку.
… Читав того листа замість уранішньої молитви — бо молитов уже не знав, а як знав — то давно забув.
А далі з’явилася в Івана потреба говорити якщо не до Бога, то бодай до себе, але словами не простими, а отими словами — вибраними, подеколи дивними, подеколи незрозумілими, гейби теперішніми словами церковними.
А хіба доньчине письмо відрізняється від церковного? Панотець ондечки на службі читає якоюсь напівзрозумілою мовою, не їхньою, не своєю, а дурні баби мало не мліють та чола до підлоги б’ють під ту осанну. А коли б запитати, чого ті баби себе не пам’ятають, хрестячись під панотцеві знаки і нерозібрані слова, то кожна би, певно, сказала, що хреститься не на церковну мову, яку розуміє через слово чи два, а на свою біду, бо в кожній хаті — по букаті, що коли-не-коли виривається поза хатні стіни. І йде собі та біда межи люди, аби люди мали чим язиками обертати, як праниками.
То був цілий ритуал для Івана — щоденне вранішнє читання доньчиного листа: брав Іван Світланчину фотографію у шкільному фартушку, бо іншої в неї ніколи й не було, клав перед себе, розгладжував сто раз розгладжене писемце — і говорив із собою доньчиними словами, як говорять побожні люди до ікон словами молитов.
14
"Нема у світі, тату, добра, і нема у серці спокою. Але як нема на совісті крові, то є у світі правда. Ви не вчили нас, тату, молитися, то я і не молюся. Але я думаю, тату, про вас — і я тепер знаю, як, тату, жити. Не думайте, та — ту, про те, що минуло. Бо я ще хочу мати до кого писати. А як не буде мені до кого писати, то тут залишуся, навіть, як лише риба зо мною буде говорити, а більше ніхто. Бо не буде мені правди там, де понині тече кров і говорять мертві. Я хочу, тату, аби ви знали, що я ваша донька і в мені ваше серце. Воно трохи інакше, як ваше. Але воно також боляще за вас, як ваше за моїм. А на хлопців жалю не майте. І я не маю на них зла. Вони за вас не винні. У світі ніхто нікому нічого не винен, крім совісті. Я хотіла купити совість за гроші. А тут, де є все, нема такого товару. Тоді я подумала, що совість сама прийде до мене. І скаже, що вже прийшла. Але поки я її не чую — не хочу тривожити вас даремно. Не майте зла на мене, тату. І не судіть за непослух. Ніхто не знає, чому нас не слухає серце. Я люблю вас, тату, таким, як ви є. І хочу, щоби ви про це знали. Як ви мене чуєте — то чуйте. А як ні — то читайте це письмо. Воно вам усе розкаже. Бо ми з вами, тату, життя жили, а не мали про що говорити. Слово не є тверде. Тверда лише віра. І твердий тільки гріх. Як їх помирити, тату? Та ще тут, де немає маминої могили, де нема ва — шого "вчора", де подеколи хочеться вмерти від туги за вами таким, як ви є, і за всім, що мене там душило? Сідайте, тату, коло кринички в кінці городу, кладіть ноги у воду і думайте, що хочете думати. Я роблю так само, коли маю час. Я кладу ноги у тепле море. І вода мені вимиває біль. Але не думайте, тату, лихе про людей, які лихо думають про вас. Ніхто не може зважити чуже лихо. І ніхто чуже не перебуде, а лиш своє. Не тривожтеся, тату, мене нічого не болить. То я вам про слабість брехала, бо хотіла позбутися своєї клітки, то їздила документи в область потай виробляти. Але часом, тату, думаю, що ліпше би боліло. Бо я би випила пігулку — та й би позбулася болю. Людину подеколи щось мусить боліти. Інакше людина не буде знати, як болить іншого і що іншого треба рятувати від болю.
Хилю, тату, голову на ваші груди, але не плачу. Є від чого, тату, в цім світі плакати. Але, коли би пустила сльозу — то, певно, би зітліла з плачу. А я ще хочу з вами говорити, тату. Я хочу вас забрати до себе, щоб вам стало легше без думання. Тут тяжко люди працюють. Але легко дихають, навіть, коли їм тяжко.