Але садовлять Лагуту, і та десь за ним повіялася, а ці дітлахи на кого. Мусила забирати до себе, щоб не повмирали. Не мала змоги раз викупити облігації, й що ти робитимеш. Почала думати, як корову продати. Коли об'явився лист від старшого сина Лагу-тиного, якийсь капітан на морі, і гроші од нього дістала. Викупіть, мамо, так пише, а корову не здумайте продавати, бо дітям без молока не мона. Викарзяли якось і ці з горем наполовину. "Забулася ти, як вона хвалилася, — відстібнутою зсередини кишені шпунькою єднала краї складеного на колінах мішечка, от дитинка така вийшла, ще й пробрала там, де голівка мала бути. — Мій Лагута курки не вб'є". "А людину вб'є, — згадала й собі, — так, так". Це була новина для неї, що сільським позичати, й тепер, як хоч, розминися з людиною. Стояла на порозі й чекала, коли Богинька надумається вже йти. Чогось страшно робилося, що це треба довше з людиною побути. То мало їм тако, що дай. Ще й віру подаруй, буцім це не горе чи скрута змушує до цих позичок, а іншого чогось потребували, й не поодходять, заким всього не скажуть. Вона розуміла й не могла дати ради. Ну й не така ж, щоб шкодувати, але хотілося, щоб мовчки. На і йди. То в селі вони там позвикали, не так щось, як побалакати. Зроби добро, і потім не позбудешся тієї
24(11) листопада в Червону Армію пішли Котов і Прядко Толя 27(14) листопада Вітя Кардонюк пішов в Червону Армію Настин хмарно і холодно 29(16) листопада ясний день 4(21) грудня Петя Ситик помер 7(24) грудня свято Катерина Кузьменко помер
8(25) грудня перший сніг 10(27) грудня голова дівчинки снилась піднімалась з постелі 11(28) грудня Василя Кардонюка Ваня пішов в ряди Червоної Армії хмарний день і сніг пухнастий 12(29) грудня купила маліровані один чайник дві мисочки 15(2) грудня гарний день ясний і тихий 17(4) грудня Анна Т. Новикова померла 18(5) грудня ясно умерла Анна Новикова Г. в Москві упала я 20(7) грудня дощ цілий день 21(8) грудня дощ гроші послала в Москву три місяці Інні Тамариній 22(9) грудня сніг ішов
23(10) грудня мороз 25(12) грудня гарний день ясний 26(13) грудня серце мені точ... хоронили
вдячності, що гірш нема. "Петро мій раз писав, пише, Борисе, навідайся до свеї мами, вони самі зосталися на дві хати". Геть би скікнула тако з гарчанням — мені нащо ця поміч ваша, не потребувала її ні колись, ні зараз, але змертвілим поглядом і рухом долоні по одвірку трохи нижче, якого й далі не одпускала, пробачила й ще раз цьому світові надокучливому. Коли це той Петро вспів написати, що вона не знає, — таким мовчазним допевнянням допомагала Богиньці втриматися ще на одну цілу вічність в своїй душі, даючи право їй ступити знов на подвір'я. Притулений на стовпчику мішечок вказував на таку вже собі нетривку межу, яка на трохи знов поєднала обидвох: як її власність, робив тривкішим одвічний кордон між світом й усеньким іншим світом, ставав докором з-поза спини цієї прийшлої бабери, і та, бідна, пориваючись хоч душею, як не тілом, на ту дальшу заборонену ділянку чужого життя, яка ще більше вабила і робилася немов рідною, одколи опинилася в її руках часточка з того життя, — й просила б, ну не побоялася б, уголос, одлучуючи од тіла одну руку, яка таким змертвілим ворушінням оповідала не тільки про колишнє, а й за майбутнє не забувалася, а другою була готова втримати не дати впасти цьому своєму наче, але й ще позиченому згортку, — просила, впрошувала не так цю жінку на порозі хати, а немов аж якусь вищу силу, що керувала цим закутком, не дати обірватися цій павутині приязні. Ця хата стільки перебачила оно, але тривкого сліду нічийого не тримала в собі. Вона й себе немов-то гостею вважала, та й чом ні. Здалося тільки, осього коли вони з хатою душею до душі так перелякано пообзивалися, — коли навала якась обступила їх обох. От, на віру, легко було думати, що тут минуло й ще чиєсь життя, й якби тако хотіла, то поуявляла б тіні всіх перейдених тут душ, але чого це вона має їх одного з другим по пам'яті знов вигодовувати, знов у днів чорних одноманітних випрошувати для них сон чи їжу, як оно інші люблять. Було так: цими згадками вона й не думала жити, але все воно мало десь бути записане, й не словами на папері, не цими то млявими, то шпаркими спогадами в щоденних сутичках і замиреннях, бо для того літопису слова нічого не варті, і хай це були б тіні слів, з яких отамо десь — і ні в часі, ні в просторі, й не поза ними, але десь — складається справжня правда, до якої тра дорости й жити з нею або хоч доповзти до порога її оселі й сконати скраю; і це знання було її твердим переконанням, мовчазною втіхою довгого життя. Ці розлізлися, порятовані од голоду, одна лиш Марія не забуває, якісь штирі слові напише. Мамочко, ніколи мені
в житті не було добре і ніколи я не була щаслива, як тоді, коли побачила вас у вікно з в'язкою соломи на спині. Але це така в'язка була, як хура ціла, і я бачу у вікні, що це не мамочка йде, а хура ціла суне, аж не видно ні голови, ні рук, а я вже знала, що то ви, я вже в хаті знала, ще ви й не зайшли, що це тепло до нас йде, і мені геть тепло так стало. Вона за ту хуру не забуде, горе ти моє, сяде на лавку під те саме вікно, що біля мисника, у яке й малою її виглядала, і за цю хуру починає. Не було хіба чогось іншого, спитайся; а ще припре недоїдків з свеї роботи, ну такі гостинці, і знов за цю хуру. Везуть їх машиною повз хату; бабка, яйка, млеко; десь нахапали по інтернатах, кому не вдалося позаховуватись; юде, юде; дивляться на неї ці оченята з-під брезенту, на її хату, на цей рай божеський — аж проситься одними очима; махає до цих: хай оно йде поможе; залопотіло босими п'ятами — горе, куди й звідки тобі тікати; припало до спідниці, то це тобі такий порятунок; гарикнуло десь з-позад лісу, — ці гер-гер і вйо, тільки закуріло; та й на тобі ще на догляд і жидівську дитину. Навчилася і її біль тепер сприймати, не показуючи свого роздратування, балакай, хіба мені що. Звикла собі дивитися з глибини очей, душа скам'яніла, тільки рука знала якусь роботу, викладена од ліктя до пальців на високий стіл; ця черепаха ворухнеться, зведеться на п'ятеро ратичок, горб якийсь, страхіття таке, візьме осьо відділиться од її тіла і поповзе хатою надвір, а там усеньким світом десь до лісу, до свеї схованки. Лякаючись цеї думки, придушувала черепаху черевом до столу і слухала про хуру. А третього чи когось десятого не так само хіба слухала б, вона нічого не позабувалася, але вже не могла видобути з теї минувшини якісь до
Фе... Котечку хмарно теплий тихий 27(14) грудня ясний день після обіду хмарно і цілий вечір дощ
1964
7(25) січня снилось що я ручкалась з М. а я казала що мертвий 14(1) січня Антон Г. Татаренко Кандиба помер
15(2) січня хоронили Кулішову Гашу ясний день
17(4) січня одержала гроші 19(6) січня Хрещення похмурий і теплий і сніжок пролітав 27(14) січня сильна завірюха не видно нічого клейонку купила і гас брала 28(15) січня морозний день і ясний 29(16) січня сестрич... рік Палаг... Апитамоновної день морозний ясний 30(17) січня хмарний і тихий тепло 31(18) січня до обіду ясно і тихо а після обіду хмарно 2(20) лютого упала коло пошти 3(21) лютого похмурий день теплий 4(22) лютого упала на вулиці коло церкви 5(23) лютого цибулька роз... 6(24) лютого ясно 8(26) лютого снилась мені наша Маруся що виступала з доповіддю а мужчини сиділи і слухали
прикладу випадки, минуле в ній закам'яніло і перебуває так само, як у стінах її хатини, здатне обізватися поглядом, похлипом, давніше й теперішнє злилося докупи, і вони обидві з хатою, оточені полем і страхом, вели цю мовчазну розмову з усеньким світом. Цей світ обступав їх, заглядав у саму душу, і вони думкою, поглядом зустрічали його питанням однаковим щоразу — що тобі, світе, і світ, розуміючи саме таку їхню мову, таке питання, в якому ховалися й відповіді на всі запити світові, одступався і розступався, щоб потім знову надбіти, захекано, розлючено, підступно, улесливо, похнюплено; прошаком, вбивцею, злодієм, розбишакою, добродійником, мерцем з того світу, просто душею, страхом, тінню. Могла собі подумати й так, що то вони з хатою такі вічні, що не розграбастали їх у згадках і споминах, проте ж вони усі щось хочуть од них. Хай би вже брала цього мішечка та йшла, заки одчиняно, бо розберуть. Матиме час, то принесе, ніхто не каже, що взавтра. "Мені таке було раз, — вертається й ще крок подвір'ям, — як я за Петром у місті сиділа, признаюся осьо вам, їй-бо, стіни до мене балакають, а я до них ні". Вже була одною ногою в сіни одступила, але хата стояла позаду твердо, не потребуючи нового вертання і нових спогадів, й вернула ногу на кам'яний поріг свій, рукою так само тримаючись за одвірок, мізинною пучкою потрапляючи у невидне окові дупельце: стаючи на порозі своєї хати знов на повне світло й ведучи мовчазну розмову з Богинькою, тручала пучку далі в пошуки, доки не торкнулася чогось м'якого, живого. То воно собі там сховалося й думає у павутинці перебути до кращого часу. Але ніщо не ворухнулося, не одізвалося до її пучки, так хочучи обдурити бабу, мерцем прикинувшись чи справді вже мрець. Але попробуй мерцем не бути, як так хитало цю ніч стінами. Стривожений світ її хати довірливо обдаровував бабину пучку аж гарячим чимось з країв дупельця, впрошував не допоминатися далі загадки смерті й несмерті, вона сама, нажахана цим знанням, бігла б десь викричати чи вибалакати новий страх. Схололим і збайдужілим трохи серцем прийняла це нове знання, попустила руку, долучивши її до тіла, й була готова до чогось нового для себе у спілкуванні зі світом. Але ж душа хатина, щось прошепотівши, не звідала їй мовбито головної якоїсь думки, щоб це штовхнуло її до новішої дії, одмінної від попередньої, відсторонилася душею від їхньої ранішної спільності, — ти собі, бабо, побудь сама. Чи це світ здитинів геть, чи вона вдуріла зовсім, чи це весна така, чи осінь, що не розбере путньо. В душі трохи такого болю почувала, буцім тягло її в глибокі сіни й далі у хату лягти на
своє дерев'яне ложе — чо ж ти так рано звелася, й ще частка ранішнього переконання, що й цього разу вижила, штовхала ступнути обидвома ногами за поріг, стати підошвами на холоднуваті такі пласкі камінці, які не давали робитись болотові перед самим порогом, і вже впритул стати до світу, який так просився його приголубити, не одпускати з двору з сумнівами і винуватістю.