Людина намагається показати, що уникає. Розміркуємо: чи для того, щоб не дати приводу до недоречних думок? Йому, мовляв, ні до чого це. Ні, коли б ні до чого, то міг би сидіти поруч і не помічати її, як усі ці випадкові фотельні сусіди. А він тікає в протилежний бік залі, але весь час роззирається, неспокійний, зненацька обертається, щоб зловити мій погляд.
Людина раптом за всяку ціну підкреслює, що вона не хоче тебе знати. Одночасно — уперто, одверто признається. Але здалека. Що хоче сказати?
Гаїна почуває, що губить, що само відпливає від неї щастя. Що ж зробити, щоб втримати його? Не ходити до книгозбірні, взятися до чогось поза цією залею, поки ще не вкорінилося це жало? Гаїні випало в житті бути сумним філософом і нічим іншим. А того, щоб розгорнути віяло лукавства, — нема в ній, не знаходить у собі цього. Вона стає несмілива й дурна, коли обізвались усі струни її душі. І навіть відразлива.
Ні, вже досить! Все це пригнічує її і підсмажує на повільному вогні…
За такими думками Гаїна не зчулася, як уже підійшла до масивних дверей книгозбірні. І при самому вході завернулася. Він уже-став їй необхідний, це якась пагуба! Треба припинити це тепер, поки не пізно. На, на тобі цю залю, — сідай, де хочеш, будь спокійний! Не буду я вимолювати твоєї ласки!
17
О, Аллах! Як це воно так скоїлося? Вчора — вільний козак, Надійчин наречений, а сьогодні… Де вона взялася на мою голову, ця чортиця? Яким чином опинився Микола в однім ліжку з нею? І не п’яний, і не закоханий, і не загіпнотизований, і сном-ні-духом не гадав ще ввечорі… А тепер він із Майєю начебто чоловік і жінка? Микола не може спам’ятатися.
Точно висловлюючись, Микола почуває себе зґвалтованим. Ішли разом додому із університетських партійних зборів. Брат Майїн, голова студкому, вважав, що як дав рекомендацію, то має ще й на чай до себе запросити. Нічого не зробиш, Микола зайшов. Хотів якнайшвидше відбути той чай, але ця гливо-руда Майя, вчора товаришка, а сьогодні чортзнащо, — вона ще просить зайти на хвилину до кімнати, що стоїть вільна у їх мешканні. Він міг би її зайняти, якби хотів. — Ні, він кімнату має. Правда, поганеньку… — Але зовсім вільна, про платню нема що й говорити, та це ж не надовго…
Майя була така розмашисто товариська, з широкими жестами сердечного друзяки, з нарочито, здавалось би, грубуватим голосом, із солоними слівцями в розмові, що начебто стиралися й затиралися усякі перепони та різниці між ними. От собі, товариш у спідниці. І Микола розтав, не втримався й признався цьому товаришеві у спідниці про свою затаєну мрію. Аспірантура. Скити. Традиція державництва, загублена у млі тисячоліть, гніздилася в степах нашого Причорномор’я, на низовому Дніпрі. Козаччина нашого середньовіччя — тільки одне з чергових її розпалахкотінь, а живе вона й до наших днів. Що ж таке махнівщина, як не ґротескове її відродження? Нащадки степових причорноморських предків, що знали мистецтво блискавичних переходів і з’яв у несподіваних місцях, що в далеких походах плюндрували Мідію й усю Передню Азію, що від них Єгипет тремтів і відкуплювався даниною, що володіли Низом і всією Україною, — може ще так можна подивитися на махнівщину? Не маючи іншого виходу своїм дряпіжним успадкованим імпульсам, хлопці пооперізувалися стрічками з патронами, обтикалися бомбами, озброїлися карикатурним анархізмом і давай плюндрувати сусідні, чужі їм духом, міста й містечка, давай блискавично перелітати через простори на своїх тачанках…
Не знати, як це в Миколи вирвалося. Ніколи про махнівщину й не думалося, а само десь ні з сього, ні з того вплелося. Словом, Майя такою широкою концепцією була захоплена. Та до того ж захопилася, що кинулася Миколі на шию.
А потім почався якийсь шал. То не Микола був, то невідомий йому звір, тварина. Дві тварюки, що створили восьминогого звіра, — якщо вірити Платонові, що такий існував. Існував, то були Майя й я. Але Микола хоче викинути із пам’яті цей спогад. Ніякої Майї не існує на світі.
Еге, "не існує"! Вона вчора прийшла до нього до хати, поводилась, як у себе вдома. Він ніяк не міг її випровадити. Ця навратлива рудоволоса жіночка має звичку робити все по-своєму. Вона відразу присвоїла собі амплюа диктатора!
Надійко! Чи чуєш ти мій крик? Приїдь! Приїдь визволяти свого Миколу з пазурів упириці!
18
Що таке Синя Панчоха?
Гаїна думає вже дві години й приходить до висновку, що це істота суха, вона не хоче знати кохання, наукова стара діва. Сьогодні редактор "Літературного журналу" потішив Гаїну: сказав, що її Христя з оповідання "Вродливі нещасливці" — Синя Панчоха. Гаїні захотілося не бути Синьою Панчохою, але вона не знає, який вчинок відповідає Синій Панчосі — піти до книгозбірні, чи не йти.
І Гаїна пішла, прийшла. То це вчинок Синьої Панчохи чи ні? Нема в кого спитати. Нікому й не хочеться говорити, — це ж профанувати своє недоторкане. Та й нема нікого. Дві приятельки має Гаїна. Одна — всім задоволена, урівноважена сім’янинка Соня, а друга… хоч і давня товаришка, але Зіна зрозуміти не зможе. Зіна — самі успіхи і ніякого нещасливого кохання… Та й от — і редактор журнала не зрозумів.
Ті твори, що з душі Гаїниної йдуть, нікому непотрібні. Скільки їй за цей час повернули? Чотири оповідання… Всі, всі… І Гаїні хочеться померти — таке ідеологічно невитримане почуття. А тому вона прийшла читати Стенда ля "Записки еготиста", щоб почувати коло себе товариша.
Що ж таке творчість? Це ж те, що йде від істоти людської і не питає, чи припасоване воно до "норм". Така пісня. Вже потім інші розкладають її на елементи, вчиняють вівісекцію, роблять із цього знавство.
Скульптори ліплять свої твори з натури, їм вільно її відтворювати. Чому ж мистець слова мусить "уза-гальнювати", "типізувати", "подавати в пляні соціалістичного реалізму"?… (Що воно за звір такий, ніяк не второпаєш?)
Птиці в лісі співають, як хочуть. Ет, нікого не слухай, а пиши так, як тобі любо! Інакше — ні! То вже не творчість.
І треба навчитися вже, нарешті, нести цей важкий тягар, нікому непотрібне життя. Невідомо, скільки ще років турбуватися про матеріяльне. Це ж просто якась анекдота, бо нагадує аліменти. Гаїна, виходить, сама собі платить аліменти на прожиття. А воно їй нінащо, не знаходить вона собі місця в ньому. Ані бурхливого, ані кольористого, — ніякого...
І чого це так, що коли чоловіки — диваки, то це їм прощається, а Синім Панчохам бути дивачками зась? Кожен мікадович не йме віри твоїй цінності...
От про кохання Гаїна так нічого й не сказала, а вона ж, не бажаючи бути подібною на Синю Панчоху, прийшла сюди…
Ну от, прийшла вона. Недалеко від сміху до плачу. Гістеричний стан. Може це й є поведінка Синьої Панчохи?
Ні; не ходити їй сюди, не розвереджувати себе ще й Стендалем. А інші місця їй видаються пусткою.
19
Вже скоро приїде Надійка, і скінчиться це чортовиння. Микола сказав Майї, щоб вона не мала ніяких ілюзій. Ми з Надією зв’язані словом і я нікого, крім неї, по хочу. Здається, ясніше сказати не можна. І Микола по має часу на сексуальні пригоди, бо йому треба опрацьовувати дипломну роботу, а матеріял росте в гори.
...Кавказ це теж — Скитія? Певно! Ось узяв у руки збірку звісток грецьких письменників того часу, а вони один за одним розповідають, які скитські племена проживали на Кавказі та які були їхні звичаї. Це ж там, на узбережжі Чорного моря, виявляється, відбулася не одна подія в родині знаменитої божеської династії Зевса. А-яй-яй, о-йой-йой, скільки там скандальних історій!
Як відомо, Зевс почав своє богування з убивства власного батька, Кроноса. Могилу Кроноса, що їв своїх дітей, а потім сам зазнав такої невеселої долі, показували на одній кавказькій горі. Мама Гера народила сина титанові Евримедонтові, що зґвалтував її ще до законного шлюбу із Зевсом. Син цей — Прометей, скитський цар, той самий, що вкрав у вітчима Зевеса вогонь і подарував своїм людям. Виходить, що скитам?.. Тато Зевс наказав синам Гефестові й Гермесові розп’ясти Прометея на кавказькій горі близько Каспійських воріт, на сумне видовище усім скитам. Хвалити богам, порятував його Геракл, всім відомий герой-чолов’яга, отой, що мав роман із жінкою-змією, володаркою Гі-леї, здається, Бористенівною... Еге, був такий гріх! Володарка Гілеї народила Гераклові трьох синів і один із них ото й був Скит, що від нього пішло все скитське плем’я. Подумайте, все це — онучата Зевсові, як не як, бо Геракл був побічний син Зевсовий. Якось він виплутався з любовної пригоди, подарувавши нащадкам лук, пояса й золотого келиха, а сам подався далі, на східне узбережжя Чорного моря, добувати золоте руно з арґонавтами у скитів-колхів. По дорозі ото й трапилось йому допомогти родакові: вирвав ланцюги разом із скелями, розкував Прометея і порозганяв орлів, таких дуже ласих до людського серця живцем…
Що ж це за золоте руно? О, в горах Кавказу течуть ріки із золотим піском. Ото, щоб добути те золото, кладуть у воду овечу шкуру й золото на ній осідає, шкуру ту й називають золотим руном...
Не тільки золото є в горах, а й мідь. Он славний майстер Гефест Зевсович викував цареві колхів мідні воли, що дишуть вогнем, а з того знов вийшла нова історія: арґонавт Язон зорав тими волами поле, посіяв зуби дракона, а з них повиростали незчисленні скитські полчища...
Але Миколу зацікавив не так кульгавий Гефест, як брат його, грубіян і забіяка, войовничий Apec. Ареса звали Теритом, що означає Звірський, а це тому, що як ідеш у бій, то не май у собі смирного почуття, мусиш бути як звір. Так ото цей Apec мав у причорноморських краях свої рівнини, гаї, храми, навіть цілий острів. Тільки йому одному скити приносили жертви, встромляючи меч у купу хмизу. Подекуди скитів так і називали Аресовим племенем, бо він, нібито, був їх пращуром. Отож те Аресове плем’я, — кажуть грецькі міти й леґенди, — і вигадало залізо, "зле сотворіння, що підноситься із землі, бодай би воно загинуло!" Скитське плем’я халіби, — розказує грецький тогочасник, — не пасуть і не сіють, вони вже тисячу років знають, як добувати залізо. День-у-день, серед кіптяви й диму, виконують вони свою тяжку роботу...
Микола протирає очі. Що за важку тему вибрав собі він! Apec… То це, здається, Арій чи, по-нашому, — Ярило? Аресове плем’я це ж Арієве плем’я, арійці? А справді, виріб заліза вперше був відкритий на Кавказі ще за тисячу років до того, як воно з’явилося у Европі.