Іван
Як, лядський рабе ти?! Огиднику!
Отець отої ляхівки...
Довбуш
Казав
Вітця нам у желізній там печі
Живцем спалить — і мав до того право:
Він замок сей му запалив!
Іван
(як устеклий)
Отець мій ——
Палій!? Се кровйов змиєш...
(Рве ніж і мечесь на Довбуша, котрий дається шибко вбік
і єму ніж з рук вириває.)
Довбуш
Гуцули!
В'яжіть го!
Іван
(до гуцулів, котрі го в'яжуть)
ЖусиІ Тхори!
Довбуш
Пріч! За мнов!
Усі — пріч.
ВОСЬМА СЦЕНА
Секретар. Зараз відтак маршалок.
Секретар
І так похід мій славно розпочався,
Та і до бою головного і
Рішучого сегодня прийде ще.
Бо тигрис той старий, той воєвода,
Мій лист? Ще гірше, якби ся устік!..
І так, чим далі в ліс, тим більше дров!
Сегоднішня пароля пишесь: кров!
(Плеще в долоні)
Маршалку!
Маршалок
(виступаючи з кайданами в руці)
Чую!
Секретар
Чи післанці вже
Пішли за воєводов навздогін?
Маршалок
І мусили давно вже здогонити,
Бо, як я чув, то лиш півмилі відси
Наш воєвод в дорозі зупинений —
Хто зна, з якої там причини.
Секретар
Браво!
Трабанти же?
Маршалок
Котрі найвідважніші —
Стоя уже напоготові.
Секретар
Се
Ті кайдани?
Маршалок
Найслабші, що-м найшов.
Але аби на кождий спосіб бути
Безпечним — ще і понадпилював.
А сли ему в свій час одно слівце
Лиш шепнете...
Секретар
Я розумію. А
Що з нештами?
Маршалок
Обі напоготові.
Секретар
Аби ж, як князь приїде, були зараз
Ми під руков!
Маршалок
Я розумію, а
Відтак знемиділи. Устекла Дзвінка
До встеклого Івана най летить,
Аби летів сюда підбичувати
В потребі свого брата; а циганці
Віддати хрест.
Секретар
Хороше! Тож до діла!
А скорше, бо вже й Довбуш там іде —
Передній кат старого воєводи!
Маршалок
А що не він — то вже Іван походить.
(Пріч.)
ДЕВ'ЯТА СЦЕНА
Довбуш. Той, що лишився.
Довбуш
Гарячий день!
Секретар
А добре, що-сь прийшов: княгиня хоче
З тобою говорити.
До в б у ш
Та сегодня!?
Секретар
Сегодня, і то зараз!
До в б у ш
Не!
Секретар
(помішаний)
Та як же ж!?
До в б у ш
Уперед хрест — тепер мене? Дзвінки!
Куда не ступиш — Дзвінка!
Секретар
Хто ж так сміє?
Она ж ні Дзвінці пара та ні Чорі!
А сли з тобов вна хоче говорити —
То про сегоднішній випадок, про
Івана божевільство.
До в б у ш
О, мій брат!..
То ж буду мусив я — що бих не мусив
Ні за свій вік, ні грішну свою душу!
(Пріч — у замок.)
ДЕСЯТА СЦЕНА
Секретар
Секретар
(віддихнувши)
Уф!
Що ж тая людська доля зависима
Від примхи других примх! Я се будую
Цілий мій гордий многоважний план
На легкоумстві сего легкоума —
А він нараз ся витверезує,
Неначе чудо сталося! А баГ
Тепер тобі вже й чудо не поможе!
Тепер ти мусиш — дякувать брехні —
Гуляти так, як я тобі заграю,
Бо ти вже в сітці, льве мій молодий;
І скоро приведу тобі і тигра
Старого на арену, де значить:
Ти або він! Але безпечно — він,
О що я постаравсь на кождий спосіб.
А як старий той тигрис-воєвод
Скінчає вік під твоєми лабами,
Тогді я постараюсь і о те,
Аби і льву за ним дорогу дати.
А як се станесь так, як я гадаю,—
Тогді полон є мій, є мій! Принаймє
Партика льва: прекрасна та княгиня!
То ж гужя! льве і тигре! гужя, гуж!
Ловіться! і скубіть ту вашу шубу,
Аби аж шкам летів, а рик ваш щоб
Аж Чорногору ворухнув!.. Там що?
Мій тигрис вже іде! З очей палає!..
Ходи!
Лев молодий тебе вже дожидає! —
Таких борців і Рим старий не має!
ОДИНАДЦЯТА СЦЕНА
В о є в о д з поїздом. Той, що перше.
Воєвод
То ж так мені сей нарід дякує!?
Капітана ми вбити!? Жінку ми
Зневажити!? Мій замок нападати!?
Crux Christi Domini! І якби був
Не Довбуш мій се був!
(Дивиться наоколо.)
Та де ж він?
Секретар
Довбуш?
У катуші! У кайданах!
Во є в о д
Що, що?
Секретар
В неволі, князю мійі
Воєвод
І хто се смів?
Секретар
Я, князю мій, се смів! Бо княгині
Не є для гуцула — хоть най він сто раз
Там Довбушем ся зве!
Воєвод
Чи-сь одурів!?
Секретар
Не було би й дивниці! Бо такого
Добродія і добродітеля
Супругу з розуму звести...
Воєвод
Води!
Служалі принося шклянку води і крісло, у котре воєвод паде.
Для того ж?..
(Зривавсь)
Але нє! Не може бути!
Ти брешеш, гадино!
(Паде знов у крісло. Жасна борба серця.)
Секретар
То зараз свідки...
Ге! Чоро! Дзвінко!
Обі виступають на естраду — Дзвінка з топірцем, Чора з хрестом.
Зараз вам маршалка...
Воєвод
(зриваючись)
Кого? Маршалка? — Ката!!
Служалі, Дзвінка, Чора — пріч. Кат виступає з бардов. Єго помічники
принося ковбок.
Де ж він є,
Маршалок — пріч.
Убійник мої честі? Честі? Ба!
Пропало!..
(Плане,)
ДВАНАДЦЯТА СЦЕНА
Трабанти уводя Довбуша у слабих кайданах. Ті, що перше.
Воєвод
Довбуш! Довбуш!..
Довбуш
Що, о князю?
Воєвод
То так ми дякуєш?
Довбуш
Як дякую?
Воєвод
Супругу ми звести?
Довбуш
Ха-ха, ха-ха!
Що я пішов до твої жінки...
В о є в сі д
І
Зневагу сю — в лице ми!? Се під бардов
Мені спокутуєш!
Голоси
Княгиня!
Усі проступаються з великов повагов.
ТРИНАДЦЯТА СЦЕНА
Княгиня у княжеськім орнаті. За нев — єї челядь і маршалок.
Т і, що перше.
Княгиня
Що
Тут дієся? Ви вже забули, князю,
Що суд судити лиш мені одній
Пристоїть тут! А ели я дотепер
Вам позволяла в моїм імені
Судити го — то з тої лиш причини,
Бо-м виділа, що ви по-людськи і
Милосердію го судите.
Але тепер, коли з жалем я виджу,
До чого ваша нагла ярість вас
Доводить — і що за одно нічо:
За сего мужа молодий проступок
Прощательний...
Воєвод
Прощательний? Княгине!
Чи ви при собі!?
Княгиня
Се я вас питаю.
У мене правда — святість.
Воєвод
О, тим лучче!
Тогді не мете ся таїти, чей,
Що презухвалий сей стрілець сегодня
У вас був?
Княгиня
Я не знаю, чо бих мала
Таїтися?
Воєвод
І се — мені у очі!?
(До помічників ката.)
Беріть го!!
Княгиня
Ви его і пальцем не
Дорушитесь! Я — гуцульська княгиня!
Секретар
(виймає пергамент)
Нев зроду-сте не були!
(Подає го воєводи)
Тут! Читайте,
Мій князю!
(До княгині.)
А мені позвольте, пані,
Най вас спасу від тягару, котрий
Несила двигать вам...
(Здоймає з неї діадем, а маршалок — плащ.)
Воєвод
У монастир з нев!
Княгиню відводя, А доки воєвод далі читає, біжить секретар до Довбу-
ша, шепче му в ухо і відходить у замок,
А сему — голов з пліч! Беріть го!!
Довбуш
(рве на собі кайдани і вириває зумілому воєводі шаблю
з пішви)
Пріч!
Від мене, ви, раби! Я Довбуш ще...
Усі утікають, окрім Довбуша і воєводи,
ЧОТИРНАДЦЯТА СЦЕНА
І в а н з тогіірцем, за ним Л а г а д и н і кілька гуцулів убігають у одні
ворота, а Джимір з решта гуцулами — у другі. Т і, що лишились.
Іван
(ще за подрев)
Він де?..
(Убігає на подрю.)
Довбуш
(ломить шаблю, мене кавалки воєводі, а сам хапає топір)
Кат всіх ляхів? Він тут! А ти...
(Ловить перепудженого воєводу за груди і здоймає топір.
Але зараз розмірковуєсь — і тручає воєводу з погордов від
себе.)
Але нє!
Ти тут без зброї. Задля того жий,
Аж доки Довбушеві Довбуша
Ти наровень не станеш — зброя в зброю —
І ми мечеві не передамо,
Хто має жити з нас: чи лях, чи гуцул!
Бо знай, що нині ще на Чорногорі
Вірлові гнізда ми збудуємо —
І доти не спочинемо, аж доки
Або то прелукаве лядське серце,
Або то щире наше, гуцульське,
Не перестане трепетатися
На вістрю месного меча! До там
Бувай здоров, прегордий воєводо!
(Здоймає топір.)
А ви, о браття гуцули,— за мнов!
Бо відти або вольні повертаєм,
Або нам ворон пісню заспіває
Вогробну!..
(Ступає крок наперед — гуцули за ним.)
Заслона
ЧЕТВЕРТЕ ДІЛО
ПОД РЯ
Світлиця у Дзвінчиній хаті. На затиллі много вікон. Направо і наліво —
двері. Під вікнами — стів. На столі горить каганець. Направо і наліво
стола — стільці. У лівім куті — полиця, правий кут відтятий, а в при-
рубі — велике вікно. На стіні висить дубельтівка і порошниці. Ніч.
ПЕРША СЦЕНА
Дзвінка сидить коло стола і убирає на себе монество, чільця, бра-
царі, перстені, когутки і так далі.
Дзвінка
Він дав мені раз дорогий брацар
І заприсягся, що мені ся ставить,
Де я сама лиш скажу або схочу,
Єсли до него пішлю той позев.
З тим брацарем післала Чору я
До него в табір аж на Чорногору,
Аби прийшов до мене — а прийшов
На важную розмову. Чи ж він прийде?
Він прийде! Він, що ще ніколи слова
Не потолочив, хоть би й чортові!
(Подумавши.)
Але єсли не прийде? Сли ся ме
Бояти мої мсти? Хто!? Він, що в світі
Нічого не боїться і не знає,
Як-то ся навіть зве — боятися
Або вистерігатися чого!?
Та й тут не має він чого й боятись,
Бо мсти не хочу я — але єго!
Єго лиш хочу я! єго самого!
І він ще мусить моїм бути — мусить,
Єсли краса жіноча, хитрість, штука
Не є пусті, порожні ще слова,—
А ще такі слова, яких мене
Секретар хитрий вивчив.
(Подумавши.)
Га!.. Але
Єсли уся прехитра моя штука
Відбризла б від его желізного
Твердого серця? На тогді я маю
Від Сої що потрібно...
(Витягає з-за пояса фляшечку, іде до полиці, бере збанок
з вином, порожнить половину фляшечки у збанок, ховає
его знов у полицю, а фляшечку — за пояс.)
Або мій —
Або землі сирої!.. Але цить!
Там хтось іде... Він сам!.. Тепер, тепері
О, не нехайте мя, хитрущі сили,
Бо нині — або вік, або могила!
ДРУГА СЦЕНА
Д о в б у ш з топірцем і з бра царем. Т а, що перше.
До в б у ш
(мече брацар на стів, а сам сідає)
Тримаю слова, Дзвінко, хоть не рад,
Але що слово раз — то слово раз!
Що маєш ми казати?
Дзвінка
Воєвод
Збирає свою шляхту, щоб на вас
У таборі напасти.
Довбуш
Ха-ха-ха!
То ти мені уповідаєш, Дзвінко,
Що й воробці уже цвірінькають?
Тогді могла мені єс, Дзвінко, хід
І грозу защадити!
Дзвінка
Грозу?
Д о в б у ш
І
То не малу, як думаю! Бо я
Присягся гуцулам на Чорногорі,
Що моя вже нога не переступить
Поріг твій, Дзвінко. І якби они
Довідались, де я сегодня є,
То я не знаю, чи я свою голов
Поніс би в Чорногору. О, життя
Не е пустий горіх! Се я аж надто
Оперед тим кровавим ковбком ката
Почув — і дуже, дуже дякую
Тобі за сю науку я!..
Дзвінка
Мені?
За ту науку? Хто ж то смів мене
Так обчорнити?..
Довбуш
Обчорнити? То
Не ти з секретарем ся змовила,
Єго нарадила? Тогді секретар
Брехав?..
Дзвінка
Олексо!! Але на такі
Безвстидні чорні брехні є найліпше
Мовчати!..
Довбуш
Отже, не? Тогді й Іван
Ми мусить відповісти — і то строго!
А не — то ти сама! Тож не?
Дзвінка
При чім
Ти мушу присягатись, щоб мя вірив?
При бозі? При любі? Єсли в любу
Ще віруєш! Ти ж предці раз любив!?
Довбуш
Тепер уже не люб'ю!..
Дзвінка
Задля чого ж?
Довбуш
Дивний протокол се! Бо я не хочу!
Бо та нещасна ніч мя спам'ятала!
Бо в таборі на Чорногорі я
Всім гуцулам присяг — і то великов,
Святов, жаснов присягов їм присяг —
На се святе сокровище, на сей
Святий топір присяг! Ти розумієш?
На громовий топір сей, що го хочу
Так непорочно, чисто сохранити,
Як тайну господа!
Дзвінка
Ха-ха, ха-ха!
То ти і справді віриш в байку сю?
То сила Довбуша лежати має
У сій старій тупиці лиш?
Довбуш
(зривавсь, обурений)
Невісто!
Ти що се кажеш!?
Дзвінка
Чисту правду лиш.
І ще тебе питаю: сли вся сила
У сій старій охабі лиш лежить —
Нащо відтак їм Довбуша? Ба нащо
їм мужа взагалі? Най гуцули
Узброя страхопуда ним — і діло
Готове! Чи ж не так?
Довбуш
Ти хочеш, щоб
Я з розуму зійшов?
Дзвінка
Не з розуму,
Але до себе — до себе щоб прийшов-єс
І знов був Довбушем, як ним-єс був!
Бо я тебе любила а любила,
Як ще невіста зроду не любила!
І чи ж мене не має се боліти,
Як мушу слухати, що гуцули
Не в тебе вірують і не твою
Відвагу величають, але сю
Діточу іграшку?
Довбуш
Так нарід каже?..
Дзвінка
Лиш нарід? Воробці вже по дахах
Топір лиш величають.
Довбуш
(мене топір Дзвінці під ноги)
За тото ж
Тобі го завдаю! і то навіки!
А хочуть волі гуцули — то най
Мені ю дякують! Мені самому,
А не стареччині якійсь!
Дзвінка
(обіймаючи го)
Тепер
Я свого Довбуша аж пізнаю!
Довбуш
Ти — твого Довбуша? Се може бути
Ще правда.