Розумієте, немає! Де всі вони, усі ті, хто так тепло й щиро колись стискував мою руку, тисячу побажань посилаючи мені на прощання? Чи пошлють хоч в думках своїх привіт, чи згадають? Ні, такі урочисті свята не потрібні мені, зовсім не потрібні! Тільки хвилюють, наганяють в сю ніч. І чому пані не закликати було мене до себе? А може, їй байдуже?
І ось перші дзвони забились в урочисто-радісній тривозі. Біжать і біжать поплутаними клубочками.
Якась невідома сила підхоплює мене. Хутко зіскакую з ліжка, одягаюсь і йду до собору.
Ніч темна й чула. Зелені вогні зірок спокійним засмученим сяйвом посилають привіт на землю.
Глухі поспішаючі кроки, самітні полохливі вогники, тихі розмови. А дзвони ллються і ллються. Біжать навперейми один з другим, зливаються в легкий граційний танок. Ріденький нічний вітер підхоплює їх і несе до верб, і тоненькі верхів’я їх сумним шумом посилають в темне небо переспіви.
Підходжу до собору. Безліч окремих вогників злились в один потік і залили собор яскравими полум’ями. Він увесь сяє, пишається, урочисто-радісний.
Густим потоком душного пару, пронизаного розтопленим воском і димом, лине зсередини. Посуваються поволі два густих темних рядки люду — один всередину, другий з собору. Тремтять запітнілі вогники свічок.
А звідти, з хор, ллється урочистий, тужливо-радісний спів. Ось він розплився і замовк в здивуванні і зачаруванні. А на тлі цього бренять окремі голоси, такі тоскні, когось благаючі. І знову ллється густою хвилею рій голосів, п’яних в екстазі насолоди.
Віддаюсь течії юрби, і поволі мене проштовхують в куточок. Так краще. Напіввідчинені двері, звідти тягне свіжими пахощами молодої трави і весняної ночі. Густі сутінки панують за колонами, сумно-побожна тиша, наче вона злякалась урочистих свях і тут заховалась.
Похилені постаті стареньких бабусь з покірним виразом вслухаються в людську радість і, певне, жують старі, давні спомини власного життя. І серед них, як молода берізка, чітко виділяється юна струнка постать панночки. Я впізнаю її — се та сама панна. Сьогодні вона в весняному, темно-синьому.
Легкою хвилею пронизує мене почуття тривоги, чи не доведеться зустрітись і познайомитись? Але я усіми силами стримую себе. Силюсь бути спокійним і терпляче чекати кінця служби.
Час від часу урочисті панотці в блискучих білих ризах, в чорних шапках на голові повільно, з театральними рухами обходять собор, поважно кланяючись юрбі.
— Христос воскресе!
— Воістину воскресе! — гуде хриплий рій голосів.
Стою спокійно. Чомусь не хвилює мене оця радість люду. Тільки старий давній, роками поболілий і насильно приспаний сум розправив свої пазурі і копошиться в мені.
Колись, ще в часи юнацтва, в оці урочисті весняні ночі тремтів над атласним блакитним вбранням панночок, які з чистим побожним обличчям нерухомо стояли перед божницями в соборі, тільки час від часу колихаючись стрункою постаттю.
Але загубили для мене свої фарби блакитні вбрання. Чому ж шукання не зникло, не перетліло і в весняні ночі знову голосною тугою шарудить і шарудить в мені?
І знаю також, що потоки сеї радості штучні — не щирі. Хотілось би зразу оголити душу людську і поспитати її — чому вона от мурликае святочні співи, чому плаче і посміхається застарілими морщинами коло рота і очей? І знаю добре, що замовкнуть останні співи хору, такі ніжні і тремтячі, стихнуть жартівливо-юні дзвони і почнеться буденщина, сіра, тоскна. Зникне легкокрила ілюзія, зоставивши глибокий тоскний спомин про себе. І почнуться звичайні сварки, звичайні буденні турботи. І тугою глибокою охопить тоді серце. Але є в сьому святі щось своє, інтимне, глибоке, щире. Воно ховається в тих тісненьких куточках, коло тремтячої свічки, над старанно прикрашеною паскою. І зрозуміло тільки своїм, найбільш рідним, коли один до одного підходить і в радісних сльозах цілується, посилаючи пару самих теплих, самих інтимних слів, які пестить і носить в серці рік, а може, й більш.
І ніяка сила ніколи в світі не знищить сього теплого, інтимного куточка родинної радості. І може, бажання сеї радості так вабить мене і завжди тягне до того, чого я ніколи не можу пізнати, всім чужий і самітний. А на серці зостається жорстока, без кінця гнітюча туга.
Стою, спокійно оглядаюсь навколо і почуваю, як холодна байдужість до сеї урочистої обстанови все більш і більш опановує мене. Підпливає та звичайна мені по— гордість, коли я почуваю себе вище сих покірних засмучено-радісних своєю маленькою радістю людей, спокійно оглядаю їх, злегка посміхаючись і в ту ж пору знаю, що і в мене є се бажання маленької радості, яку я так старанно пригнічую в собі.
Кінчається служба. Безладною нестриманою юрбою сунеться людність з собору. Важким пронизуючим холодом обдає знадвору. Тривожно майорять захищені вогники свічок, кидаючи блідо-червоні пасма на обличчя.
Обходжу ряди — всюди паски, злегка засмалені, як темним шовком вив’язані, смуглі молодиці. Пахне м’ясом, стравою. Нервово-радісний, клопотливий говір і одноманітні слова молитов панотців долітають до мене, зливаючись з тихим говором юрби.
Якась маленька дівчинка в сірій старенькій одежі і в великих чоботях спинилась над гуртком. В гурті вертиться хлопчик-реаліст, сперечаючись з панночкою, певне, сестрою. Дівчинка оглядає тужливими очима гурток. Нарешті підходить ближче. Старенька пані взяла пиріжків і простягає їх дівчинці. Дівчинка наближається, і соромливо забирає їх, і потім хутко одходе від гуртка. Знайома панна стоїть коло східців і нетерпляче оглядає навколо. Обличчя її бліде, погляд стомлений, і в сірім сяйві ранку вона здається малоцікавою. Я наближаюсь. Панна, заглядівши мене, повертається в другий бік.
Кінчають святити паски. Ще бренять в одному місці одноманітно-плачучі слова панотця, а вже в другім кінці зашумів потік клопотливого гомону. Починається шамітня. Довга низка з пакунками і білими хустками потяглася від собору.
Панна усе більш і більш нервується. Нарешті підійшла до неї пані з молодою панночкою гімназисткою.
— Наталю! А ти тут? Чому ж ти до нас не підійшла? А ми все шукали й шукали тебе.
— А я вас тут ждала, — здивованим голосом відповідає панна Наталя.
Я стою близько і чую всю розмову. Почуваю себе ніяково, але в ту ж пору не можу одійти.
— Наталю, Наталю! А ти знаєш, як там цікаво було, — перебиваючи пані, щебече до панни гімназистка. — Ти знаєш у Петра Михайловича — слідователя, порося перекинулось. Знаєш, — передихаючи, говорить вона, — прямо з миски на землю. Сміху кругом було!
Пані, огрядна, з глибокими зморшками і вузенькими затікшими очима, лагідно усміхається, про щось думаючи. Наталя слухає, злегка нахилившись і коли— не-коли запитуючи:
— Ну, а далі?
— Ну, буде тобі, сороко! Мабуть, підемо.
— Наталю, може, ти що-небудь візьмеш? — перебиває їх старенька пані.
Але тут стає цілком несподівана для мене дрібниця. Панна бере хусточку, хоче, певне, перемінити в другу руку, в якій держить парасолю.
Хустка випадає з рук. Я хутко підбігаю, піднімаю хустку і подаю панні.
Панна заклопотана сею подією, зразу зовсім не помічає мене. Старенька пані щось клопотливо бубонить.
— Ну, хіба ж можна буть такою роззявою? Наталю, гляди, ще крашанки побились!
— Але я гадаю, усе це не так страшно, як здається. Отже ж, хусточка не розв’язалась.
Стара бере вузол, розв’язує його і поправляє.
— Ну, слава Богу! — зітхнувши, говорить вона.
— Благодарю вас, молодой человєк! — звертається нарешті вона до мене. — Знаєте, с етімі святкамі столько возні — особенно хозяйкам. А молодиє, як бачите, ще не привикли. Поки то ще привчиш, — потроху переходить вона на вкраїнську мову.
Я ввічливо кланяюсь.
— А ви, мабуть, один, молодой человєк? Так, так… Ну, розуміється, мужчинам ніякого клопоту.
— Так, я тут сам!
— Ну, бувайте здорові!
Я знову кланяюсь.
Вона починає одіходити. Потім повертається.
— А я, стара, й забула… Позвольте представиться — жена нотаріуса Кислиця.
— Дуже приємно.
— А ваша як фамилія буде?
Я сказав.
— Так, так. Чула. Чула. То ви недавно?
— Так, я усього чотири місяці.
— Ах, он як!.. — Киває головою. — А з моїми дочками не знайомі? Позвольте представить.
Панночки засмучено простягають руки, роблячи легкий кніксен. Наталя кидає суворо-насмішкуватий погляд.
Ми перекидаємося ще кількома словами, і вони відходять. Я на кілька хвилин затримуюсь, готовий сміятись, радісно кричати.
Ха-ха-ха! — Як несподівано все сталось. І які в неї стали м’які, цікаво-спостерігаючі очі, коли знайомились. М’який співучий шум пробігає по кленові, цвірінькають розбурхані горобці. Небо стає блідим, а на сході поволі рожеватими засмучено-радісними акварелями простяглася довга смуга. Дерева чорні, і стовбури їх з розпатланими вітами чітко відбиваються на тлі сходу. Людей майже не помітно поблизу. Повертаюсь додому, а на душі розпускаються теплі, ніжно— щирі пелюстки.
М’які пахучі шелести пливуть в повітрі, шепочуть якусь давню ілюзію-казку весни.
IV
Ранкова зоря стоїть прямо перед вікном вітальні, в якій розташовані великодні страви, і, чим ясніш стає вона, тим більш чітко падають рожеваті смуги на протилежну стіну.
Іван Іванович клопочеться коло столу. Він увесь час гукає на Феню, метушиться, розставляє посуд, одтикає пляшки з вином.
Посеред столу на довгій мисці порося. Шкіра темна, гладко вичищена, від чола його з заплющеними очима віє холодним суворим спокоєм.
Я підходжу до Івана Івановича христосуватись. Він старанно перед сим витирає губи.
— А-а, нарешті і ви повернулись. Ну і гаразд. А я, правду кажучи, уже й чекав вас. Ну, то будемо розговлятись. Сідайте, будь ласка. — Сьогодні він урочисто— серйозний, а проте в обличчі застиг якийсь сум.
— Так-то, голубе Василю Павловичу. Розговляться доводиться удвох — як бурлакам. Ви молодий, а я старий, а все ж холостяки. От і довелось. самому готуватись. Сказано, як нема дружини.
Він помовчав. Випили по чарці вина і знову почали "пробувати".
— А знаєте що, голубе мій? — почав знову Іван Іванович. — Коли є охота — женіться. Беріть кого хочете, тільки чесну, розумну людину. А тільки не зоставайтесь один, як я оце. Хіба оце мурло, — додав він пошепки, — з яким я зараз живу, може втішити на старість? Дав п’ятсот, як хлопця привела, ну то оце і ходить коло мене.
А ви думаєте, довго вона буде зо мною? Не з таких.