Справді, що втече! А шкода хлопця. Щирий і завзятий!
Тоді поклав спокійно хреста на повні, мов жіночі, груди, зітхнув і сів за папери.
Григорій дістав листа, так само насмішкувато розгорнув його, прочитав, усміхнувся й похитав головою.
— Ех, туполобі рясофори, годовані свині! Далеко вам, щоб нести високе насіння знання! Засохли, загрузли у власному гної.
— Відповіді, брате, не буде? —тихо поспитав послушник.
— Піди, поклонись своєму владиці й скажи, що Григорій пішов гуляти!
Після того хутко зібрав манатки, склав книжки. Прив’язав сопілку до пояса, розшукав свою високу карлючкувату палицю й вийшов. Ішов легко, повільно, не почуваючи ваги на плечах.
Зустрічав по дорозі гурти селян, рясні сади, білі хатки, що тонули в них.
І всьому радісно, по-дитячи всміхався.
У списках семінарії на виплату пенсії за той місяць проти імені Григорія Сковороди зоставалося порожнє місце.
В Томари[22] Сковорода був недовго. Спочатку манив спокій чепурного маєтку, що привабливо визирав білими плямами крізь густі кущі яворів.
Найбільшу насолоду мав, коли міг одійти далеко від будинку на леваду й там, сівши під дубом, дивився в безкраї обрії степів. Там виймав сопілку й стиха вигравав любі мелодії. Тоді степ прибирався в дивні смутні чари і, здавалося, вслухався в пісню самотнього пастуха.
А за всім тим усе дратувало в будинку.
Господиня була завжди заспана. Інколи, не соромлячись юнака, виходила в брудній одежі й довго й грубо лаяла кріпаків.
[1] "Alma mater" — "мати-годувальниця"; старовинна назва вищої школи (університету), що дає знання (духовну їжу) своїм студентам.
[2] Лавра — Києво-Печерська лавра — православний чоловічий монастир, заснований у 1051 р. вихідцями із бояр Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої князівської резиденції Берестове поблизу Києва. Статус "лаври" як головного великого монастиря дістав у XII ст.
[3] ...Пане Сковорода! (Нім.)
[4] Синьйоре Сковорода! (Іт.)
[5] Академія — Києво-Могилянська академія — перша вища школа на Україні та в Східній Європі, заснована в 1632 р. як колегія на основі об'єднання київських шкіл — Братської і Лаврської. Статус академії присвоєно в 1701 р.
[6] Митра — позолочений головний убір, що одягається переважно під час богослужіння представниками вищого православного і католицького духовенства.
[7] Етіопи — очевидно, ефіопи.
[8] Руссо Жан Жак (1717—1778)—французький філософ-просвітитель, письменник.
[9] Мала Росія (фр.).
[10] Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646—1716) — німецький учений, математик, філософ-ідеаліст.
[11] Монада — в ряді філософських систем — найпростіша неподільна єдність, першопочаток, основа явищ. Вчення про монади як абсолютно прості, непротяжні духовні сутності, що нібито лежать в основі будь-якого буття, є центральними в ідеалістичній філософії Лейбніца.
[12] Ганновер — місто у теперішній Федеративній Республіці Німеччині, адміністративний центр землі Нижня Саксонія.
[13] О, так... (Нім.)
[14] Мала Русь! (Нім.)
[15] Софія — Софійський собор, споруджений у Києві в 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого на честь перемоги над печенігами в 1036 р.
[16] Китаєва пустинь — історична місцевість на околиці Києва (тепер Московський район). Із XIV ст. в Китаєві створено печерний монастир, підпорядкований із XVII ст. Києво-Печерській лаврі, т. зв. Китаївська пустинь.
[17] Видубицький — йдеться про монастир на південній околиці Києва в урочищі Видубичі (Видибичі, Видебачі, Видобачі), заснований у другій половині XI ст. князем Всеволодом Ярославичем.
[18] Вишневецький Ярема (Ієремія; 1612–1651) — український магнат, князь, який, прийнявши в 1631 р. католицтво, жорстоко розправлявся з українським населенням під час народно-визвольної війни 1648–1654 pp.
[19] Мгарський монастир, Мгарський Преображенський монастир — православний монастир, заснований 1619 р. у с. Мгарі на Лівобережній Україні (тепер Полтавської області).
[20] Овідій (Публій Овідій Назон; 43 до н. е.— близько 18 н. е.) — римський поет.
[21] Одна річ — патериця, інша — сопілка (латин.).
[22] Томара Стефан — малоросійський дворянин, сина якого Василя виховував Г. Сковорода у 1753—1759 pp. (з перервою).
Сам Томара, високий повний чолов’яга, любив більше полювання. При кожній нагоді охочий був у товаристві випити, а тоді голосно сміявся й розповідав непристойні анекдоти.
Щотижня бували бали. На бали з’їздили ся з усієї околиці пани, довго пили, шумно співали. А потім, розвалившись де кому довелося, хропли п’яні до другого півдня.
А ввечері Григорій чув тихі сльози дівчат та придушені прокльони. Щось дратувало всередині, й хотілось багато наговорити комусь образливих слів.
До хлопця був прив’язаний. На повному червоному обличчі зоріли чисті, розумні очі. Вдивляючись у них, думав інколи:
"Звідки вони взялися такі чисті? І як може зберегтися в них чиста душа, коли навколо така багнюка?"
Тому ревно беріг і охороняв його від усього, що було навкруги. У вечірні часи, як небо сідало зорями на степові простори, йшов невідомою стежкою просто в темряву й думав: чому така нудьга давить йому серце весь вік? Чому не може осісти десь і жити мирно?
Хтось гнав його назустріч загадковій усмішці, що лягла коло уст у дівчини, в тої дівчини, що пішла лісовою стежкою.
Чому вона так вабить до себе?
І згадувалось ще ясно-глибоке небо вересня, коли йшов до Київської бурси.
Чому замерла та широчінь бажань?
Одного разу був особливо подратований на лекції з сином Томари. Хлопець відчув це і ввесь час насторожено чекав і плутався в відповідях.
— Слухай, у тебе свиняча голова на плечах, коли ти так міркуєш!
Ображений хлопець з очима, повними сліз, вибіг із покою.
За якийсь час з’явився ключник з повними баками.
Зневажливо усміхаючися, сповістив волю панову.
І так само з легкою усмішкою прийняв Сковорода панові слова й відійшов.
За ворітьми скинув чоботи й пішов, легко ступаючи в теплий літній порох босими ногами.
З неба рясними китицями звисали зорі. Там хтось творив велику розгадку життя.
І боліло серце, що не може відчути й зрозуміти цієї останньої правди.
На душу лягло багато ланів, підперезаних байраками, лісами, затишні хутори, поодинокі зустрічі й пригоди.
І все це змішалося, переплуталось. І в усьому цьому треба було розібратись.
Тому легко пішов на пропозицію зостатись у Харкові.
Там був бажаним гостем. Усюди багато говорили за нього. Григорій знав, але не цікавився цим.
Відчував, що поволі в тиші хатньої праці злагодиться все, засне та хороблива нудьга, що повсякчасно ссала під серцем, і тоді простелиться рясна радісна дорога.
В чому зміст життя? В радості, у прийманні сонячних байраків, холодних ясних ранків, звідти зорить нове слово, нова пісня вічності.
І була радісна ця перша перемога! Як легко тоді їхати, коли загнуздаєш своє тіло, своє життя!
Тепер усе йшло врівноважено, розмірковано, розраховано.
Вставав, як тільки червоний схід зазирав у віконце, зазирав і сміявся.
Тихими пішоходами йшов на прогулянку. І думки тоді були повні, свіжі, всі в росах.
Не міг утерпіти. Заходив до гаю і там, притулившись до деревини, сідав і впивався губами в сопілку.
І звуки самі йшли. Й нові мелодії виривалися легко з грудей, без задуми, не затримуючись.
Хто знає, звідки приходили вони?
Тихий струмок, росяне листя й збентежений соловейко вслухалися в цей радісний спів і несли цю нову звістку далі й далі.
Тим часом у місті починався шум. Ішли перекупки на базар, заспані школярі й урядовці поспішали з околиць, гучно ляскав батогом пастух, кричав зорю вартовий москаль, і починали в соборі дзвонити.
Сковорода знехотя відривався від сопілки і йшов додому. А розбуркані думки, поспішаючи, снували нову тканину.
І тоді була вщерть налита душа радістю. Хтось проходив свіжою стежкою між ним і ясними байраками, а йому в груди вливалися свіжі соки, повні пахощів серпня.
"Все залежить од людини,— думав Сковорода.— Її божеський розум все може осягнути, її воля може все перемогти.
Отак люди, страхаючись у серці смерті, виховують себе в одній думці і забивають її глибоким клином у розум. І тоді та думка стає новою метою, що освітлює весь зміст життя.
Яка може бути нудьга, коли навколо усюди розсіяний світ вічності, її творчий дух!
Треба це відчути й повірити глибоко, на смерть".
З тою легкою мелодією, що напружує тіло, як гірське повітря, заходив до себе в кімнату й під враженням усього пережитого складав нові пісні.
Вони родились не знати звідки, й самі складалися в рядки.
Нова гармонія зливалася в один могутній потік, що йшов у безконечність. І в цім напруженні не знав часу й простору.
Вічність раптом застигала тоді в однім моменті. І вже більше нічого не було. В обличчя дихав хтось незнаний, нерозгаданий, незрозумілий і наповнював серце вщерть.
Поволі, роздумливою ходою, в рудій чепурній свитці з широким коміром, не то чернець, не то дяк, не то бурсак, не то чепурний селянин ішов на лекції до колегії.
Вони здавались тоді, як зовсім далека справа. Інколи в око падали поодинокі постаті. Вони зацікавлено вдивлялись в обличчя чудної людини, що спокійно, роздумливо мандрувала з книжками під рукою. Сковорода мимоволі кривився й швидше проходив.
У класі вибирав і стежив очима, хто більш пильнує його слів. І знову було неприємно.
Тупі, зморені обличчя нудно вслухались у далекі, незрозумілі для них слова.
Тільки інколи перекидався теплим поглядом з м’яким мрійним юнаком Ковалинським[1] — і тоді юнак, розчервонівшись, схиляв набік голову й хутчій спускав очі на лаву.
— Друже Василю! Ти сьогодні прийдеш до мене?
— Коли лекції скінчаться?
— Як і завжди.
І юнак знову хмурився й червонів.
Серед учителів Григорій, жартуючи, розповідав, як він дригав ногами, коли його, зв’язаного, везли вдруге до Томари.
І вчителі голосно сміялися.
Непомітно переходив до філософічних дискусій. І слова лились, наче щира, трохи схвильована дружня доповідь.
Увечері сідав за стіл. Кухлик молока, куплений на базарі, окраєць хліба, яєчка. Як небагато потрібно людині!
Аби дух горів, не вгасаючи.
Хтось стукав у двері.
— Ти вже прийшов, друже мій? Ну й добре, добре! Я кінчаю свою трапезу!
Юнак закохано стежив за Сковородою. Сковорода думав: "Все залежить од волі людини. Волею все можна перемогти".
Йшли гуляти.
— Ти боїшся кладовища? Га? Й досі?
Юнак червонів.
— І не сором!
— То...