І знав поблідлий місяць, травка знала, небо, сонце. І все раділо, все сміялося зо мною, все кричало: Герою мій!
Ввійшов у лісок. Розпахнув свою свитку, шапку одсунув назад і пішов до полянки. Ех, закричати на весь ліс? Закричати, пташенята мої? Полякаєтесь, маленькі...
А ти не злякаєшся, старий мій пню? Га? Не злякаєшся?
Старий, смішний пень, набухлий, як бабуня, трухлявий і товстий. Мабуть, аж загудить, як ударити.
Господи: "ти не сердишся на мене?"
Ех! Держись, пню!
Коло пня лежала здоровенна ломака. Я схопив її, розмахнувся зо всею силою гордості, зо всею міццю любові та щастя мого й загилив нею по пню. Старий дійсно загув і крекнув так смішно, що я кинув ломаку й радісно засміявся.
Але тут же й озирігувся. Ще хтось дивиться.
Ні, нікого нема.
Може лягти трошки? Трошечки-трошечки... Там, в тих кущиках... Простягнути натомлені руки та ноги й подумати... Манюсеньку капелючку подумати про те, Ідо було там за узліссям. І зараз же йти. В той же мент. Завтра тут мусять бути уже прокламації.
Ліг у кущах, простягнув уже стомлені руки та ноги і вже збирався капелюшечку подумати, коли... десь збоку зачув якесь гудіння. Обережно підвів голову.
Митрохван...
Фу ти, прокляття! Знов ці жалкі істоти! Що за напасть!
Той помалу йшов по прогалинці і, займаючись своїм туалетом, поглядав на всі боки, щось благодушно наспівуючи. Лице чудне було: задоволене, веселе, навіть поважне. І співав (якщо, розуміється, одкинути всякі акустичні розуміння співу, а судити тільки по виразу лиця й особливо рота). Ішов собі по прогалинці просто до пня, позирав на всі боки, а з рота виходило щось вроді:
— Ге-с-ой... Ге-е... та ни-и, гей о-о... Зупинився коло пня і сплюнув.
— Ге!..— посміхнувся.
Потім сів на пень, прижмурився до сонця, що било йому в очі й покрутив плечима, ніби щось кусало його там. Не помогло. Закинув руку назад і став водити по спині. Теж, видно, не помогло.
— Ганно!.. Гей! — раптом гукнув, озирнувшись.
— Що? — зачулось з кущів по другий бік прогалинки.
— Іди сюди... Та живо! З'явилась Ганна коло нього.
— Що таке?
— Почухай мені спину... Якесь стерво кусає...
— Еге! Дивіться, губарнатар який! — засміялась, але зайшла за спину і стала чухати.
— Та вище... Ге, дурна! Вище, кажу... Вліво трохи... Тю... вліво. Де буде вліво?.. Ну, от... тут... Чухай, чухай... Та дужче... Гей, та й дурна ж ти яка!
— Та чого чіпляєшся? Де ж воно в тебе свербить?
— Годі... Іди к чорту... Кинь, кажу... Ганна покинула й зазирнула в лице йому.
— Та де ж свербить, Митрохванчику? Га? Який ласкавий, винуватий, несміливий голос! Ах ти ж подла!
— Ніде... Баба спить?
— Спить, мабуть...
— Буди та ходім... Дай їй шматок сала, хай поїсть. Та багато не давай. Вас чортів не нагодуєш все одно... Недбало простяпгув ноги і сперся ліктем на пень.
— А я ж не дуже їм, Митрохванчику...
— "Не дуже"... Всі ви не дуже...
— А купиш мені намиста?
— Ще й намиста? П'ять рублів узяла та ще й намиста? Еге-ге-е! Ти вже... Гляди!
— Митрохванчику! Ти ж обіщав... Оте червоне, що в Гуляй-Полі... Тепер же грошей у тебе, як у пристава... Пристав ти мій... Купиш? Га?
— Ну, побачимо, побачимо... Іди, буди бабу, треба йти... Катай живо... Я тут на сонечку посилю... Торбу мою візьми... Треба йти, щоб увечері буть у Болотяне... Я, брат, тепер Яшці покажу... Січас гармонію у Косого куплю... Гармонію, сапоги... Ото!
Він аж сів і завзято-задоволено сплюнув. Потім несподівано грубо обняв Ганну, так що та аж писнула, пом'яв її і, штовхнувши в спину, весело промовив:
— Ну, катай! живо!
Ганна прудко, кокетливо крутнулась і побігла в кущі.
Ні, ці істоти мені надзвичайно надокучили! І яка гадина: п'ять рублів і вона вже повза перед ним! А цей: аж вивернувся, наче справді зробив щось путнє... Ні, природа дурна: у таких істот не повинно бути задоволення. Не повинно!
Я рішуче вже не міг спокійно лежати.
Іра смішна: "ти не сердишся на мене?" Ну, чого б я мав сердитись?! І ця покірливість... "Герою мій"...
Митрохван раптом стріпнувсь, став, потягнувсь і, закинувши руки за шию, весело заржав. Потім зразу зірвав руки, нахиливсь, підняв ломаку... так-так!., підняв ломаку цей гад, розмахнувсь, гикнув і зо всеїсили гупнув нею по пню. Пень ще дужче, ніж у мене, крекнув і загув.
— Ги! — засміявся Митрохван і, дриґнувши ногою, матюкнувсь, шпурнув ломаку й бадьоро, з гордою веселістю хутко пішов у той бік, де зникла Ганна.
Я остовпенів. Я захолов. Потім схопивсь, розгублено глянув: Ударив! По тому самому пню, тією самою ломакою! Він, цей гад?!
— Стій! Підожди!.. Гей!
"Гад" зразу зупинився й повернувся до мене здивованим лицем своїм. Я підбіг до нього.
— Тю! це ти... А де ти був?
Але очі зараз же стали серйознішими, трохи тривожними.
— Ти... ти... де був уночі? — видихнув я на нього. Він настороживсь.
— Де був, там нема вже...
— Говори: ти пив сьогодні?
— Ба не пив... А що?
Звірячі оченята хутко, непорозуміло бігали по мені.
Він не пив.
— Ні крпалі? Ані-ні? Говори правду!
— Та ти чого? Ну, не пив, то що?
Так! Річ видима: він не пив, пика твереза.
— А нащо вдарив ломакою по пню? Для чого? — Очі йому ставали все ширшими та ширшими. Він глянув на пень, на мене.
— Та ні для чого...
— З радості? Чи п'яний? Для чого? Він навіть боязко озирнувся навкруги.
— Та йди к чорту... Ударив та й годі...
— З радості значить? Тобі хотілось, дуже хотілось ударити?
— Ну, з радості... Хотілось, то що?
Так! Він ударив з радості. Цей гад з радості ударив.
— Чого ж ти радів? Що добре вкрав та купив Ганну. Га? Того?
"Гад рішуче був вражений всім цим. Але по цих словах в очах пробігли вже жовті, злі вогники.
— Та тобі яке діло? Ти, кажись, сам п'яний... І раптом лице йому стало злорадним — він зрозумів усе.
— А-а! Це ти собі підмощувавсь?! Облизнись, братіку! Ге!
— Я тебе питаю, ти того радів, що купив? Говори!
— Ну, того. А ти хотів, щоб тебе девка дурно полюбила? Хе! Купило треба мати!
Він навіть заклав руку в кишеню і згори вниз вибачливо дивився на мене — він уже розумів усе. Він уже навіть не сердивсь і жалів мене.
Я стояв і дививсь на нього. 1 він стояв та посміхавсь. Потім стрітгувся і, повертаючись, сказав:
— Ну, прощай, братіку. Нам треба йти. А без купила до девки більше не лізь...
І, насмішкувато засміявшись, пішов.
Я стояв і дививсь.
Він озирнувсь. Щось крикігув. Потім нахилився, підняв щось і шпурнув у мене. Невеличкий дрючок пролетів над головою мені.
Я хутко повернувсь і пішов назад. На одному краю неба над деревами стояв, як величезний віник, темно-бурий дим.
Мені зразу стало моторошно, страшно. Мене ж могли тут накрити!
Стояв пень, старий; байдужий, немов не сталось тут нічого. Я поліз у кущі, в саму темігу густу глиб їх і, зщулившись, заліг.
"Герою мій!"
Так, так!
"Без купила до девки не лізь" .
Я ще більш зщуливсь, я хотів бути манюсеньким, як та чорна комашка, похожа на панну з дуже перетягнутим станом, та комашка, що повзла по коліні у мене; я хотів бути менше комашки, і сховатись під листик, щоб ніхто не бачив, як плакав слізьми непорозуміння якийсь новий дракон мій — у мене ж така сила була тих драконів.
І він плакав, а я лежав. Так до вечора. А ввечері встав і пішов, тихо, несміло, як злодій.
Це було в ту добу, коли в грудях так співу багато, що хочеться сліз.