Ви колись казали, що од напасті, а од якої?
— Од якої ж, як не од панської... Ех, внуче... На радощах не хочеться ворушити давнього горя... хоч, правду кажучи, лихо й тепер з нами ся подружило...
— Ще й як подружило: щодня більше й більше вростає в наші шкури. .
— Ох, так! Раніш була надія, що хоч з кров’ю, хоч з м’ясом, а зірвемо з себе це лихо, а тепер і надія пропала! От і твій батько супроти цього лиха хотів піти, так воно його й звалило...
Дід задумався на мить і похилив голову, а потім глибоко зітхнув і заговорив знову:
— Мати твоя була, як намальована красуня, от ти — в неї, наче живу бачу... Хто було не гляне на Галю, тільки охне й обімліє... Ну, й паничеві вона сподобалася, нашому дідичеві... А які з нашим братом розмови! Прислали, звеліли — і за честь вважай, а не те що:.. Тільки твій батько, як видно, за честь цієї панської ласки не прийняв і так дав посланцеві, що той ледве ноги потяг, та й з паничем побалакав... Ну, панич закусив губу й промовчав до часу, а потім знайшлися з його боку набрехачі, нацькували покійного дідича... і батька твого так оддубасили канчуками, що не тільки шкуру, а й м’ясо поодбивали од кісток... Принесли сюди закривавленого... і не підводився вже...
— А мати? — спитав похмуро Янко.
— Дочка моя? Ой бідна... горопашна!.. Яке вже їй було життя?.. Мучилася, сохла... Ех, і згадувати боляче... гадюка під серцем ворушиться... Та що це про мертвих? Земля над ними пером, а живий про живе гадає... Сідай ось сюди та розкажи мені про дива, які довелося тобі бачити, та як тобі жилося на чужині?.. Ми всі тут про тебе згадували... і де ти, і що робиш, і що думаєш?.. Хе-хе! Ми тебе й на хвилину не спускали з очей, а ти ж як? Гай, гай! Почастувати б тебе, та чим — не знаю, після панських частувань.
— Еге ж, еге,—підхопив з затаєною злістю Янко,— сьогодні почастували пани тим, що вигнали на стайню, а завтра обіцяли погладити спину...
— Невже? — скрикнув дід, підвівшись на ноги.— За віщо?
— А за те, що я осмілився сказати на захист православних слово...
— Ой нещасний! Хто за нас, вони того ладні живого з’їсти... Каторжно-немилосердні. Коли на них суд буде? Внуче мій єдиний... Невже мені й тебе, заюшеного кров’ю, судилося бачити?
— Ні, діду! — відповів понуро Янко.— Вони з мене не посміються! Паничі, думаю, заступляться, а колій ні... то все одно не поглумляться з мене...
— Ти б краще, мій любий, утік куди-небудь... хліба заробити зможеш. Бо в такому пеклі жити...
— Ех, діду! За хліб боятися нема чого... і в Росії знайшов би собі пристановище. Ось ляхи-пани тепер з французом накладають, супроти царя православного повстають,— то за втечу від бунтарів кари не було б... Та от біда: несила мені з вами і з... несила розлучатися; журба й туга загризуть мене... Я вже знаю себе: ось і на волі і навіть у розкошах жив на чужій стороні, серед вільного люду, а все тягло мене сюди, до вас, в оцю неволю... І рідне ярмо, виходить, солодше за чужу свободу...
IV
— Ох, правда! — вів далі старий розмову з Янком.— Край рідний та люд кревний — то велика сила! Від усього, здається, може відмовитись людина, а від них не одречешся: таку вже сам бог до рідного краю любов уклав у наше серце... І останнього жебрака, останнього лиходія, навіть душогуба любов ця гріє... Тільки прокляті богом душі позбавлені цієї любові і зазнають від того і тут, на землі, і на тому світі невимовних мук, бо чи є ж гірша мука на світі, як не відати ні до кого й ні до чого прихильності?
Зітхнув глибоко Янко, дід теж перевів дух із стогоном, і замовкли. Каганець потріскував: полум’я його то витягалося язичком, то зовсім до гнота припадало. З усіх кутків хати, мигаючи, наступав морок, і тільки дві постаті — згорблена, висохла — сивобородого діда, і струнка, з полиском в очах — енергійного юнака,— вихоплювалися в нього блідими плямами.
Хтось боязко доторкнувся до клямки дверей, ніби пробуючи відчинити їх тихенько, але дід і онук так поринули в свої думи, що не чули шереху.
— А ви, діду, знавали Уманщину?15 — по довгім мовчанні несподівано спитав Янко. ' — .
— Уманщину? — здригнув дід.— Як не знати, коли й самому довелося погуляти на широкому роздоллі! Ех, минули часи, перевівся під польськими канчуками в закатованого люду лицарський дух... Та тоді були лицарі — Залізняк і Гонта...16 Ех, скільки тоді ляшків-панків та жидів одгірова-дили ми до пекла...
В цей час зарипіли двері. Дід замовк і насторожився.
— Хто там? — спитав він після невеликої паузи.
— Я,— відповів хтось так тихо, що важко було розчути, але Янкові від цього шепоту здригнуло серце й загорілась душа. Пригнічений настрій одразу, змінився на радісно-п’янкий...
— Хе-хе! — усміхнувся в бороду дід і допитливо глянув
на онука.— А піду лишень я пошукаю того злодія — мабуть, заліз до комори. * * —
Тільки-но дід вийшов, як на порозі з’явилася тонка й легка постать молодої дівчини: ніби якась стороння сила внесла її до хати й причинила за нею двері. В мерехтливій сутіні вона здавалася блідим хитким привидом..
— Мариико! Єдина моя! Чи це ти? — прожогом кинувся до неї Кармелюк і схопив її за руки.
— Я, Ясю, я...— обізвалася, тремтячи від радості, дівчина. Очі її палали від захвату, вона усміхалася й задихалася від щастя, а світлі сльозинки не знати чому текли по її щоках.
— Не забула?
Дівчина поривчасто дихала й од хвилювання не могла промовити й слова, але вся її істота, вся душа волала: "Люблю, люблю!"
— Так не забула? — знову спитав пошепки Кармелюк, нахиляючись ближче й ближче до її палаючого обличчя й блискучо-променистих очей.
— Матінко! — вирвався зойк у неї з грудей, але, швидко глянувши на панича-красеня, вона зніяковіло опустила очі й зронила: — А ви?
— Я? —скрикнув Янко.— Пропадав, умирав... і якщо стою тут, то це тільки думка про тебе, мою зіроньку, держала мене на йогах... Тепер уже ні тебе від мене, ні мене від тебе ніхто не одірве, не одбере! Не дозволить пан,— украду тебе, одіб’ю і разом з тобою — хоч у пекло! Отак, обніму тебе й держатиму до самої смерті...
І він дужими руками обвинув тендітний стан дівчини й притиснув її до свого серця.
Різок уникнув Кармелюк: даничі заступились, але все ж таки його понизили у гісарі й оселили разом з конюхами на стайні. Пан неодмінно хотів вивітрити з голови зарозумілого хлопа закордонні примхи. Пігловський розумів, що Карме-люк своєю письменністю й розвитком буде корисний у господарстві, однак, не маючи навіть секретаря для листування з патріотами в цей бурхливий час, він все-таки не поступився перед просьбами своїх синів і присудив Янка на випробу.
В перші години приниження і всіляких прикрощів Кар-мелюка гризла безсила злість, і вона б зросла до шаленства, до помсти, коли б не дід і Маринка... Тепер йому легше було відлучатися з двору; роботи від нього, сторонньої не вимагали, вночі за ним ніхто не стежив, і Кармелюк майже через день одвідував діда. Досада за незаслужену образу почала вщухати, бо її заступали аж через край сердечні розмови в діда й сповнені невимовного щастя зустрічі з Маринкою.
Довідавшись, що Кармелюк, набачившись усього, буває часто в діда Свирида, почали заходити до нього і поважні селяни, й бідні, щоб довідатися, як чужим людям живеться на світі й чи не блимає де зірочка надії на кращу долю. З пожадливою цікавістю слухали вони про дива на чужині. Розповіді Кармелюка й діда передавалися з хати до хати й роздмухували в селян іскру боротьби проти свавілля польських панів, посібників француза,—все це бадьорило дух селян і живило їхні надії на кращу долю... Селяни добре розуміли, що коли подолає православного царя француз, то за них уже нікому буде заступитися, пани візьмуть гору й почнуть катувати селян безборонно; а коли цар повалить антихриста, то тоді панів-бунтарів візьме в шори й заступиться за селян... Але Наполеон ішов переможно, урочисто заявивши у Варшаві про визволення польських провінцій з-під московської кормиги й про відновлення Польського королівства... Війська російські відступили перед легіонами переможця Європи без бою й залишили Вільну й Литовський край супротивникові. Таке позірне безсилля російських військ давало полякам цілковиту непохитну певність у вигідному для них закінченні боротьби і наповнювало серця їхні шаленою радістю. Пани з озброєними командами роз’їжджали по Поділлю, збиралися на сеймики, і кожен новий крок Наполеона гамірливо скроплювали то старим медом, то венгржином, то шампанським, що стало тоді поширюватися по країні...
Ці гамірливі учти панів бентежили селян.
Сам Кармелюк, який читав уривками польські газети, спочатку сподівався, що з першою перемогою росіян можна буде підняти селян на панів, але потім відступ росіян, втрата Смоленська й розгром, як писали поляки, російських військ під Бородіном переконали його, що доля рідного народу безнадійна... Все це навіяло на його душу смуток, і на запити односельців він уже не знаходив поради, а більше відмовчувався.
Одну тільки втіху в житті він знав од Маринки; її безоглядна любов і сумирна, мов тихий вечір, душа гамували його сердечні бурі й навівали щастя; щоправда, це щастя не давало цілковитого морального заспокоєння, його порушували загальний стогін і свідомість свого безсилля оборонити це щастя від насильства, але якийсь час воно все-таки гріло душу теплом...
Хоч парубок і дівчина між собою й вирішили належати одне одному до смерті й навіть ціною життя захистити це право, та насправді не гаразд у них було. Спершу дідич був такий злий і немилостивий до Янка, що не можна було й натякнути про дівчину; а потім, під впливохм політичних подій і нової тактики до хлопів, гнів його пом’якшився і перейшов на якусь навіть ласку, однак, коли дід пішов до пана поклопотатися за Маринку, то його неприязно зустрів ключник, а потім від пана дістали рішучу відмову.
Маринка і Янко з трепетом чекали повернення діда й, довідавшись про сумний наслідок його клопотання, впали в одчай,— особливо Маринка.
— Не буду, не буду я за Янком! — виривалися в неї зойки.— Не допустить пан! Ой, що ж мені робити, бідній! Порятуйте! Ой смерть моя, смерть!
— Не плач, не побивайся! — намагався потішити її Янко, а сам аж почорнів од страшної внутрішньої урази.— Казав і присягнусь, що вкраду, одіб’ю тебе, а моєю будеш, та й годі!
— Ой, проти панської волі хіба можна? — не вгавала Маринка.
— Можна! — скрикнув Янко і очі його, спалахнувши, метнули іскри.
— Ой, що ти, Янку?! Пан...