Чорнознаний на Русі розбійник, якому хіба що богатирі, на кшталт Іллі Муромця, ще якось могли нам’яти боки.
Напівчудисько-напівлюдина, він сидів у гнізді, що було на дванадцяти дубах, зірко вдень і вночі пильнуючи видноколи, дорогу люду перепиняючи. А для більшості — то й взагалі назавжди її уриваючи. Як загледить, бувало, та почвара, що хтось іде чи їде, аж підстрибує на радощах на гіллі. А тоді як заухкає, як засвистить — таке зчинить у світі білому, таке!.. Дерева аж до землі виляжуть, у самому Чернігові маківки на церквах повигинаються, скло в горницях тріскається і з дзенькотом розсипається, коні, охоплені жахом, рвучи прив’язь, з конюшень у світ за очі вибігають… Богатирі, і ті, траплялося, на землю падали й на чотирьох хто куди рачкували… А той розбишака ще і ще як засвище — людей мов сміття яке здуває, ніхто й близько до зайди-голови не здужає підійти… "Допоки ж на Русі розбійники верховодитимуть?" — бідкаються русичі, та що вони вдіють. Князь далеко, а душогубець близько.
Мав той свистун-коротун надприродні здібності, щодень людям капостив, шкоду їм безкарно чинячи, безневинних убиваючи. Так, з доброго дива! З нудьги свистом-гиком забавлявся. А край той, споконвіку руський, своєю вотчиною на правах займанщини проголосив, і туди вже ніхто й поткнутися не смів.
Сидить, значить, той куцак-недоросток у гнізді на дванадцяти дубах, звично на дорогу баньки вилупивши, — порожньо на дорозі. Не видко ні пішого, ні кінного — край обезлюднів, усі десятою дорогою обминали розбійницьку пущу. А тим часом князі у своїх стольних і не стольних градах бенкетували, богатирі перед ними для забавки герці влаштовували, на мечах билися та боролися, князів потішаючи, гуслярі їм славу співали, скоморохи ряджені потіхами їх ублажали…
Нудно Солов’ю розбійнику, притулить волосату долоню дашком до вирл своїх — чергову жертву видивляється… Де ж вона? Чого бариться? Чого не йде Солов’я потішити?.. Бо з самого ранку на шляху ані душечки. От і спробуй у таких умовах путньо згубу людям чинити. Так чого доброго й квартальний план з пакостей не виконаєш. Тільки й утіхи, що друг Горинич бувало прикурить, чи подруга Баба-Яга, пурхаючи, прилине — попасталакати, покелихувати…
Аж гульк! Хтось виткнувся на шляху. Соловей спішно сліпи протер, придивився, аж то добрий молодець дорогою їде — проти сонця на ньому шолом із заборолом блищить, на грудях — кольчуга, здоровенний двосічний меч у руці…
"Еге-ге-ге, — засовався карлик. — Та це, наче… богатир… Не інакше, як битися зі мною преться. Спробуй такого свистом здути — пуп розв’яжеться! Здоровенний, зараза! Аж кінь під ним присідає, аж земля під ним прогинається… Ой, буде мені непереливки! Вже й у носі закрутило…" — чхнув і сам собі побажав здоров’я.
Задумався, що з ним взагалі траплялося рідко, раз на сто чи й більше років. Що богатир їде — нічого дивного. Русь іздавна богатирством славиться, героями та хоробрими воїнами. Дозоляли вони Солов’ю-розбійнику, особливо Ілля Муромець, Альоша Попович, Добриня Никитич та дружки їхні… Цей теж вочевидь з їхньої дружини. Чи й подолаєш його свистом. Але спробувати треба, бо ще з гнізда викине…
Звично заклав Соловей-розбійник пальці до рота, надувся, як бульба, та я-а-ак свисне!.. Аж виляски пішли — ледь чи не за тридев’ять земель. Наче ураган пронісся, все засвистіло, завило, загоготіло й загуло, і світ білий померк. Дерева затріщали й понахилялися до сирої землі. Листя — вихором з них!
А богатиреві хоч би що! Тільки бахмут його захрипів, головою замотав, наче його ґедзі обсіли. Шкірячи зуби, він присів на задні розкарячені ноги — аж земля під ним прогнулася, але встояв. І вершник у сідлі втримався, забороло насунув на пику свою, нагнув голову на бичачій шиї і суне до Солов’я-розбійника, як і сунув, — гроза грозою! Хмара-хмарою! Наче не людина, а кам’яна брила.
Соловей-розбійник поспішно набрав у груди ще більше повітря, квапно сунув тремтячі пальці до пельки своєї, але тільки зашипів та захрипів. Пшик лучився в нього з тієї потуги. Наче зіпсоване повітря з нього вийшло, і все.
"Старію, — мерзлякувато зіщулилась та харцизяка. — Та й холодного пивка з льодника вчора у Бабці-Яжки перебрав. От і вийшов не свист, а каркання гаврана".
Але вирішив, — а що мав робити? — виду, що здрейфив, не подавати.
— Ба, ба!.. Кого принесло? Давненько таких у своїй вотчині не здибував. А тут такий гість — руський богатир власною парсуною! Не інакше, як герой билинного епосу… Та постій, хоч помилуюсь тобою Геркулес, як давні греки казали. Здоровидло по-нашому. Моцар! І тобі ото жити набридло? Га? В розквіті, так сказать… Чи не той тебе прислав? Не Ілля Муромець? Чи князь ваш нарешті прочумався від гульок і за безпеку руської землі надумав узятися? Але як ти посмів, необачний, зі своїм поганим конем у моє князівство поткнутися.
— Це не твоє князівство, курдупель, а — руська земля.
— Прогуляли та проспали ви свою руську землю, — регоче криворукий криволап. — Тепер на Русі наші володіння. Це моя займанщина і часи мої настали. То кажи, чого приперся до мене гостем незваним? Бо як свисну на повну силу — рачки зі своїм коником поповзеш. Чи й кістки потім позбираєш. Сам знаєш, таких свистунів, як я, на Русі більше не водиться.
— І таких богатирів, як я, — одказує той.
— Ой-ой! Налякав, аж жижки затремтіли, — розкаряка та у своєму гнізді по-справжньому злякалася. — Побачимо, який ти насправді дужак! Чи тіко вдаєш із себе витязя билинного. Ось як свисну…
— Хоч і маєш свистало, а краще не свисти.
— Чого це?
— А того… — насмішкувато прибулець. — Бо жінка в тебе буде без отого самого…
— Смієшся? — засовався карлик у гнізді.— Терпіння моє випробовуєш? Так воно ось-ось лопне. Кажи, чого приперся? Битися чи…
— Миритися, миритися, — поспішно каже богатир і меч свій у піхви засовує.— Як кажуть, краще солом’яна згода, ніж золота звада.
— О-о!.. Це щось нове — руський богатир прицурганився миритися із Солов’єм-розбійником — як ви мене величаєте! Вітаю! З цього б і починав. То які твої пропозиції, хвацький молодцю?
— Дружба і служба.
— Овва! То ти, місцевий геракле, шукаєш заробітків? — і геть ожив Соловей-розбійник. — Такі молодці, як ось ти, мені потрібні. А ти що — без роботи?
— Майже…
— Вітер у твоїх кишенях свище, як я оце у гнізді? Зарібку шукаєш? Хіба тобі князь не платить за вірну службу?
— Іноді щось там тицяє — здебільшого недогризки зі свого столу. Та й те — зарідко. А в мене — жона, діти. Коня, й то, прогодувати княжого зарібку не вистачає — дорожнеча нині на Русі. Та й ота сама… ін… інфляція. Навіть на богатирське жалування довго не протягнеш…
— Ф’юу-уть, — задоволено присвиснуло те чудисько. — Дожилася Русь… Тисячу літ її богатирі були при ділі, а це… Ти ж споконвіку охороняв руські землі.
— Півжиття мого минуло на порубіжжі,— зітхнув богатир.
— Невже вашим князям стали непотрібні й богатирі?
— А це ти сам у них запитай. Більшість наших вже давно з княжої служби порозбігалися. У приватні охоронні системи. Хто до Змія Горинича та його кодла подався, хто ще куди… А я оце до тебе прибув — бери на службу. Не прогадаєш.
— Можу й узяти. Я тут у пущі збив груповуху — Товариство з обмеженою відповідальністю "Соловей-розбійник і Ко". Потрібні наймити. Охоронці мого дорогоцінного тіла. Платитиму щедро, як істинному богатиреві — десять тисяч баксів на місяць. Ідеш?
Як почув про таку суму богатир, та ще у валюті, ледь на радощах з коня не звалився.
— Про що мова? Коли накажеш приступати до виконання обов’язків з охорони твого дорогоцінного тіла?
— Та хоч і зараз. Укладемо альянс і — стережи-бережи мене. Чим довше я тут свистітиму, тим міцніше ставатиме твоє благополуччя. А там, дивись, і повноправним членом ТОВ "Соловей-розбійник і Ко" станеш. Давай свою десницю.
Руський богатир та Соловей-розбійник міцно потисли один одному руки. (Карлик, правда, аж поморщився, як те здоровидло стисло йому длань). Обоє залишилися задоволеними: руський богатир, — що віднині матиме за що жити, чим сім’ю утримувати і коня годувати, а Соловей-розбійник, — що тепер нарешті розбійничатиме на Русі на повну силу — без оглядки на свою безпеку. На випадок чого руський богатир його захистить і скривдити нікому не дасть.
І свистун на радощах, що провернув таке дільце, так засвистів, що сам ледве в гнізді утримався…
КУКУ В РУКУ
Фентезі
У ті дні архінародний депутат Ан’їарку (планета Ялмез) Інгрід Ку-ку-кало (з наголосом на "о", найпоширеніше тамтешнє національне прізвище, адже на Ан’їарку усі люблять кукукати, менталітет у них такий) втратив сон. Це ж треба! Він не спав не лише у Найвищій Раді, де, зручно сидячи у зручному кріслі, десятиліттями благополучно передрімував сесії з відкритими — навчився за роки депутатської діяльності,— очима. І, навіть, не просипаючись, встигав оперативно натискувати потрібні кнопки за прийняття потрібних рішень, — а й удома, в рідній постелі під теплим боком пухкенької Пульхерії Созонтівни, свого друга і помічниці, де йому особливо смачно спалося і де він зазвичай хропів по-богатирському, надолужуючи прогаяне на роботі (в НайРаді хропіти депутатам було суворо-пресуворо заборонено).
І ось — нате вам! — урвалася коту масниця! "І сам же й винуватий, дурило!" — з любов’ю казала Пульхерія Созонтівна.
Стійке неспання почалося після того, як Інгрід Ку-ку-кало виступив ініціатором і зачинателем нового руху серед депутатів, прокукавши десь приблизно таке: аби наблизитись до рідного народу, себто електорату і пожити його життям і нарешті збагнути, а яке ж воно насправді, закликаю вас, брати-депутати, місяць виконувати свої обов’язки без будь-яких благ! Себто аж цілий-цілий місяць побути без гараздів (і не брати, навіть тоді, коли дають!) і той цілий-цілий місяць триматися на самій лише зарплаті!
Прийти до такого історичного рішення і стати зачинателем нового руху серед депутатства Ку-ку-кало було непросто. Тим більше, на всю країну оголосити: "Я, такий-то, беру на себе підвищене зобов’язання аж цілий місць — 31 календарний день хвилина у хвилину! — обходитись без благополуччя. І закликаю братів-депутатів усіх рівнів узяти з мене приклад. Гуртом витримаємо місяць без благ. Це ж усього лише місяць, бодай і цілий.