До серпня вони тричі линяють, і аж тоді в них виростають крильця. З четвертим линянням до комахи приходить зрілість, а через деякий час гладиш набуває притаманного йому сіро-зеленого кольору. Взимку цей клоп, ховаючись від морозів у мулі, впадає в анабіоз, тобто сплячку. Спритний у воді, гладиш зовсім безпомічний на суші.
Петро Степанович поклав жука на землю. Той завовтузився, кволо стрибаючи то в один бік, то в інший, а на черевце так і не зміг перевернутися.
Вчений на цей раз обережно підняв його із землі й укинув у морилку.
— Гарний буде екземпляр для колекції!
— Петре Степановичу, а невже взимку гладиш зовсім нічого не їсть? І як він тоді дише? Щоб набрати повітря, йому ж треба піднятися на поверхню води?
— Анабіоз, друзі, це таке явище, коли при певних умовах у живому організмі уповільнюються будь-які життєво необхідні процеси — дихання, обмін речовин, знижується температура тіла. Перебуваючи в сплячці, тварини перестають харчуватися. А зараз ходімо до табору, там на вас чекає Максим Павлович.
ЯК ПАВУЧОК ПЛОТА БУДУЄ
З натуралістичного щоденника Люби Голуб
Чи ж думалось, що спостереження за звичайнісінькими водяними павуками будуть такі цікаві? Їх ми побачили в невеличкій затоці. Вода в ній, хоч там багато всякої рослинності, чиста-чиста. Максим Павлович спіймав нам одного павука і показав його очі. А їх аж восьмеро. Четверо передніх — підківкою вперед. Четверо задніх — підківкою назад. Тіло сіре, невеличке, циліндричне. Ніжки короткі. У деяких павуків на ніжках є передні нігтики. Полюють павуки на дрібних тваринок, вбиваючи їх отрутою, яку виділяють залози, розташовані на щелепах. Отрута діє на жертву моментально.
Коли павучок попадає у воду, його тіло покривається повітрям і він перетворюється в сріблясту кульку. Крапельки повітря затримуються на м'якеньких оксамитових волосинках. Павучата бувають такі маленькі, що в воді їх неозброєним оком важко й помітити, якби не тонкий шар повітря, що оповиває їхнє черевце. У сонячних променях такі павучата блищать, мов зірочки.
Обравши зручне місце, кожен з нас поклявся будь-що побачити, як павуки будують свої повітряні хатки. Чекати довго не довелося, адже органи дихання цих комах весь час потребують поновлення кисню.
Випливши на поверхню води, павучок виставляє кінчик черевця, так він набирає якомога більше повітря. Затим, швидко перебираючи ніжками, спритно опускається під воду. Захоплену з поверхні бульбашку він одразу ж підкладає під листок водяної рослинки. Потім ще раз виринає й знову ховає під листок повітря.
— Пухирець,— пояснив нам Максим Павлович,— павучок покриває оболонкою із прозорої, схожої на рідке скло, клейкої речовини. Виходить не що інше, як повітряна куля.
Таку кульку павучок прикріплює шовковистими нитками до сусідніх водяних рослинок, а сам знову пливе по нову бульбашку, щоб приєднати її до утвореної кульки. І так — разів з десять, аж поки повітряне житло не стане завбільшки з голубине яйце. Вхід туди — під водою.
Побудувавши гніздо, водянка (так ще звуть цього павучка) протягує у різні боки нитки, які прикріплює до різних рослин. Як і в земних павуків, це — сітка, щоб ловити здобич. Тільки-но якась мушка заплутається в тенетах — павук уже тут, кидається до неї й вприскує в її тіло травні соки або ж обплутує її павутиною, щоб поживитися іншим разом.
Максим Павлович розповів нам, що водянки дуже жадібні, настільки жадібні, що коли їх посадити гуртом у банку, то вони при найменшому голодуванні поїдять одне одного. З цих причин, мабуть, павуки не будують житла поруч і тільки весною самець наважується спорудити свій дім поблизу страшенної самиці. Інакше самицю й не назвеш, бо вона набагато більша за самця і нерідко закушує батьком своїх дітей.
Самиці павуків відкладають яскраво-оранжеві яєчка, які старанно обсновують блискучим шовковистим мереживом і прикріплюють тоненькими нитками або до внутрішньої поверхні свого гнізда, або до якоїсь водяної рослинки. Через тиждень-другий з яєчок виходять крихітні павучки, які, ледь вилупившись із кокона, уже й плавають, збираючи пухирці повітря, щоб побудувати малесенькі повітряні гніздечка. Не менш зажерливі, ніж їхня матуся, павучки, не знайшовши поблизу поживи, кидаються один на одного. Ось чому з 70—80 павучат, що вийшли з кокона, через кілька тижнів лишається якийсь десяток.
Полюють дорослі павуки на метеликів і мух, що нерідко падають у воду. При цьому проявляють неабияку кмітливість: не кидаються відразу на жертву, а зупиняються поблизу від неї, "обдумуючи" план нападу. Потім обережно наближаються до здобичі, переконуються, що небезпеки немає, аж тоді хапають комаху. Павук висмоктує з жертви поживні речовини лише в своєму повітряному дзвоні, а коли до нього далеко, то ховає її десь під листком, а сам швиденько влаштовує нове гніздо, де й розправляється із здобиччю. Буває також, що водянки нападають і на дрібних пуголовків, яких вбивають у око, і навіть на рибок, яких також обплутують павутиною і з'їдають. Крім того, ці павуки не відмовляються й від дрібних п'явок.
Далі ми пішли берегом Сунички вниз по течії, і Максим Павлович показав нам ще одного павучка, який живе на надводних частинах водяних рослин. Називають його павуком-мисливцем.
Зверху його тіло має оливково-буре забарвлення з широкою жовтою або білою каймою по боках. На середині сірого черевця видніються чотири поздовжніх ряди сріблясто-білих крапок, груди — жовті з бурим краєм. Самці павуків-мисливців набагато менші від самиць. Цього павучка знають, напевно, усі. Він завжди попадається в букетах лугових та болотяних квітів.
Павук-мисливець не будує собі, як водянка, повітряних хатинок, проте й у нього є неабиякий хист: він споруджує собі пліт.
— Навіщо він йому? — спитаєте.
Завдяки своїм довгим ногам цей павучок на землі може догнати будь-яку жертву, по воді ж він бігає погано. А там — багато комах, личинки. Як їх дістати? Отож павук-мисливець і вдається до будування плота. Вийшовши на водний простір, він збирає сухе листя, невеличке галуззя, що плавають там, і збиває їх докупи. Все міцно зв'язує шовковистою павутинкою. Виходить щось схоже на пліт. Тепер павучку нічого боятися води. Він всідається посеред плоту, й хвилі переносять його з одного боку водойми в інший. Він же зірко поглядає довкола і, як тільки з'являється здобич, миттю кидається до неї, вбиває, а вже потім втягує на пліт.
Самка цього павука, приклеївши яєчка до рослий поблизу води і обгорнувши їх круглим коконом із пухкої білої павутини, сторожує біля них, аж поки звідти не вийдуть павучата. Але після того як малюки вилізли з "гнізда", їм уже краще не попадатися на очі своїм батькам: ті в разі голоду їх не пожаліють.
Тут же нам трапився ще й інший павучок — водяний кліщ. Яскраво-червоний, кругленький, маленький, швидко перебираючи своїми вісьмома ніжками, немов кулька, ковзав він по воді. Харчуються ці павучки в основному мікроорганізмами, особливо ж подобаються їм інфузорії.
У червоного павучка цікавий цикл розвитку. Може, ви колись бачили листки водяних рослин, вкриті драглистою клейкою речовиною. У ній — яйця водяних кліщів, з яких через деякий час виходять малята — шестиногі, з дуже розвинутим смоктальним хоботком. Вони відразу ж знаходять своїх водяних співжителів — жуків чи клопів — і присмоктуються до них. На цих комахах паразитують, аж доки й не полиняють. Ноги стають коротші, і кліші ховаються на дно водяних нірок, перетворюючись там у лялечок. Через деякий час шкірка їхня лопається — на світ виходять звичайні восьминогі червоні павучки. Присосок у них зникає, натомість з'являється рот.
Щоб потомство почувало себе безпечно, павучки ці нерідко прикріплюють яйця до тіла водяних скорпіонів, і молодь, що вивелася, плаває з ними до початку линяння. Є також відомості, що ці павуки невдовзі линяють ще раз, після чого стають уже здатні до розмноження,
У Суничці павуків живе дуже багато. Крім описаних, там ще трапляються й такі, що лише зрідка вилазять на поверхню води, переважну ж частину життя вони проводять на дні. Хоч Максиму Павловичу дуже хотілося показати нам такого павучка, та так і не вдалося: поховались вони від нас. До речі, той павучок, казав Максим Павлович, дуже схожий на водяного кліща, такий же червоний, тільки тіло в нього квадратне.
Скільки разів раки линяють?
Зупинилися на високому березі Сунички, де він метрів на півтора підносився над піщаною обмілиною.
— Ось тут,— сказав Петро Степанович,— живуть раки. А з цього пагорба спостерігатимем за ними. У такий жаркий і тихий день, як сьогодні, молоденькі раченята люблять грітися на сонці. Тож діставайте біноклі й до роботи.
На дуже наближеному оптикою дні річечки було видно кожен камінчик, кожну травинку.
— Зверніть увагу,— насторожив Петро Степанович, на оті нірки під тим берегом.
— Ой, у них щось ворушиться,— сказала Світлана Ничкало.
— То раки клешнями нори затуляють,— пояснив Петро Степанович.
Тепер уже нікого не відірвеш від окуляра бінокля.
— Ось там, лівобіч, уже й з нори вилазить,— прошепотів Петро Жовтобрюх.
А через кілька хвилин справді було на що дивитися: десятків зо два невеличких рачків виповзли на середину обмілини погрітися на сонечку. Спочатку вони спокійно лазили по піску, аж ось два з них вчепилися один в одного клешнями. Усі інші заворушилися, тільки клєбіні замиготіли.
— Тепер дивіться, що вони далі робитимуть,— підказав учений.— А ти Валику,— до Січкаря,— швиденько підбіжи до води й спробуй впіймати нам кілька забіяк!
— Що кілька, я вам їх з десяток принесу!
Але тільки тінь від хлопця упала на воду, як раченята враз облишили бійку й кинулися до нірок. Один тільки лишився без схованки. Куди не сунеться, з нірки його випихають клешнями.
— Мабуть, якийсь заблуда, що не має своєї хатки,— пояснив його поведінку Петро Степанович.— У раків закон суворий: ніколи не вповзати у нірку вдвох.
А заблуду Валик уже спіймав.
— Тепер спустимося до води й розглянемо рака зблизька,— запропонував учений.
Забарвлення панцира було коричнево-зеленувате. Валик хотів перекласти рака в іншу руку, але не втримав. Тому тільки цього й треба було: вдаряючи щосили по воді розчепіреним хвостом, пострибав назад у річку, шукаючи глибини.