Стає посеред хати, вовчкувато глипає. Мовляв, дивіться на мене, дивіться та миріться з такою, яка є.
Тітка Марія цідить сльози на темний, поораний зморшками твар і мовчить у глухому материнському розпачі, то допитується баба Ликора:
— І чим же ти, Фросю, так виквацяла собі лице й посікла коси, що стала страховидло страховидлом?
— А травами всякими та корінцями... Дівчата дали... А вони від баби Весни довідалися, баба Весна все знає.
— То ще хтось так познущався з себе чи ти саме-нька?
— Олена Хміль разом зі мною... А Галя Порхун злякалася...
— І чого ж це ви так?..
— А того! — раптом кричить Фрося, й геть зовсім міняючись на обличчі.— Хіба не чули, що було на Го-лендрах? З тією нещасною дівчиною? Не чули, що з нею німці зробили, як познущалися? А вона теж була га-ар-не-е-есенька! Тому й познущалися, що га-арне-е-есень-ка! Чи ви хочете, щоб і зі мною так? А я не хочу, не хочу! Й Олена Хміль не захотіла.
— Та отямся, що ти кажеш! — сплескує руками баба Ликора.— Хто ж хоче горя на твою голову? Хай господь милує.
— Чи ви хочете, щоб нас у Німеччину погнали?
— Не доведи господь!
Заридавши, Фрося обіймає мене за плечі, й на мою голову капають її гарячі сльози. Я тремчу від тих сліз, наче опечений, так мені жаль Фросі. Жаль, що ось зараз вона плаче, жаль, що таку наругу над собою вчинила, жаль, що сама позбавила себе дівоцької вроди.
— Ти вже не маленька,— зрештою, сумно озивається тітка Марія.— Живи своїм розумом, а не позиченим.
— А ви, мамо, не гнівайтеся, що я так,— благально каже Фрося.— Від вас моя врода, від вас, дякую, але що ж мені робити, коли такий світ настав? Простіть мені, грішниці, простіть.
Зітхнувши, тітка Марія йде на город, слідом за нею поволеньки рушає баба Ликора. І я б пішов з ними на город, та як ти підеш, коли Фрося вчепилася в мене й не відпускає, наче я для неї — останній порятунок.
ТІТКА СЕКЛЕТА З КОРОВОЮ І ЛІТАК
А день такий, мов великодня писанка. Либонь, це я вловив думку баби Ликори, бо де мені самому до такого додуматися.
— Куди це ти, Ликорцю, йдеш?
— А по глину йду в глиняники, Секлето, по глину.
— Справді по глину?
— По глину, по глину... Хата досі стоїть не обшма-рована, а хто її обшмарує, як не мої руки?
Ми спиняємося в кучерявому від верболозів ярку, в якому блакитною дівоцькою биндою синіє струмок.
— А ти, Секлето, пасеш корову?
— Пасу, пасу.
Руда, мов оберемок осіннього вінниччя, Секлета тримає в руках довгий мотузок, а на мотузку — червона корова, в якої один ріг закручено догори, а другий закручено донизу. Вуха в корови — наче лопухи, а на лопухах — мухи. Червона кліпає повіками, прислухаючись до балачки.
— І досі її хазяїн не знайшовся?
— Як здибала в лісі, то й досі нема хазяїна.
— Добре доїться?
— Доїться, трясця її матері,— чомусь лається Секлета.
— Бачу, ти її з мотузка не спускаєш.
— То вона мене з мотузка не спускає, окаянна.
— То прожени, коли така клята-проклята, всі знають, що така. До справної молочниці давно хазяїн знайшовся б.
— Еге, прожени... А коли хазяїн таки знайдеться, що скажу йому? — бубонить Секлета. — Хай крутиться хвіст на обійсті...
Глиняники жовтіють зовсім близько, а біля глиняників — і скотомогильник. Про скотомогильник у селі розказують усяку страховину, але з бабою Ликорою йти сюди не лячно. Вже видно біле та зчорніле кос-томаччя в бур'янах, а довкола та вгорі важко перелітає гайвороння.
Зітхнувши, баба Ликора береться сапою нагортати глину в мішок, а я приглядаюся до бджолиних гнізд, поточених у стінах глиняників. Пальцями відколупую шматок сірої сухої землі, схожої на земляну вощину. У кругленьких чарунках — рештки зотлілих лялечок, ці чарунки пахнуть пергою, медом та воском, але самого меду немає. Зненацька мене поймає гостре бажання скуштувати меду, і я починаю якимось черепком колупатися в глиняній стіні, видряпуючи щільники, але в них немає ні бджіл, ні меду, хіба що зотлілі рештки личинок.
І зненацька я чую гудіння бджоли.
Шукану бджолу очима поблизу в глиняниках, але не видно. Й гудіння бджоли вже обертається на гудіння джмеля, який поближчав, тільки де ж він?
Ген якась цятка, тільки чому цятка так далеко? Так високо в небі? Гудіння джмеля дужчає, джміль має двоє крил і тупого носа, який блищить на сонці. Вмить я здогадуюся, що це літак, і мене пронизує гостра цікавість.
— Бабо,— кричу я,— літак!
Баба Ликора випростується й починає хреститись, бо вона завжди хреститься, коли нечиста сила являється перед нею в несподіваній страшній подобизні.
Літак знижується та більшає, і тепер гуркіт його зовсім не скидається на басовите гудіння джмеля.
— Бабо,— несподівано кричу,— льотчик у літаку! Льотчик!
Через прозору кабіну вгорі в літаку видніє якась похмура та зловісна льотчицька голова в льотчицькому шоломі. Ось ця голова ледь-ледь повернулася вбік, наче звідти, з височини, льотчик дивиться, що коїться тут, на землі. Мені здається, що він бачить і мене з бабою в глиняниках поблизу скотомогильника. Й рука моя сама злітає догори, щоб помахати льотчикові, та зразу ж і опускається.
На крилах літака — чорні хрести, схожі на павуків.
І знагла чуються постріли...
Літак, нахилившись носом уперед, уже поминувши мене з бабою Ликорою в глиняниках, стріляє вздовж по кучерявій від верболозів балочці, по якій дівоцькою стрічкою блакитніє струмок. Я бачу, як від гуркоту літака й пострілів біжить тітка Секлета. Бо ж налякалася, бо ж хоче втекти від них.
Тікаючи, тітка Секлета не випускає з руки й мотузок, а тому разом з нею біжить червона корова.
Ось літак перелетів над ними, вже й над Овечачим. Тітка Секлета зупиняється, а корова злякано крутиться довкола неї на мотузку. В тітки Секлети — перекошене від люті й страху обличчя, вона щось кричить і погрожує кулаком у небо.
В цей час німецький літак ген-ген у небі понад Овечачим виписує коло.
— Господи, спаси й помилуй,— хреститься баба Ликора. Й стусає мене в плече: — Ану лягай хутчій, лягай!
Я випручуюся, тулячись до кручуватої стіни глиняників, а баба Ликора кричить якимось не своїм, охриплим голосом:
— Секлето, пусти корову!.. Пусти корову!..
Й сама падає долілиць у лопухи та череду, затуляючи долонями вуха.
Виглядаючи з глиняників із-за трав'янистого пруга, я бачу, що німецький літак від Овечачого летить назад, прямо на нас. Бачу також, що тітка Секлета сердито шарпає за мотузок, але її червона з чотирьох ратиць упирається, наставивши хвоста німецькому літаку.
Рев літака все ближче, й ось-ось ударить стрільба з неба.
Й тоді червона корова схарапуджено кидається у верболози, вбік, тягнучи за собою тітку Секлету. Тітка Секлета спотикається, колінкує, але міцно тримає обома руками мотузок. Стріляючи, гуркочучи, літак проноситься над нами. І я заплющуюсь. А розплющуюся від голосу баби Ликори:
— Ой, убило, вбило...
Наляканий стогоном, схиляюся над бабою, шарпаю за лікті, за плечі.
— Бабо! — кричу страшно, бо й що, коли її вбило?
— Устрелив мене, встрелив...
І раптом я здогадуюсь, що бабу не вбило:
— Таж ви балакаєте, бабо! Живі?
— Жива, кажеш?
Вона важко перевертається, обтрушує порохняву зі спідниці та з куфайчини. Але не зводиться, так і сидить на землі. Очі в неї посоловілі, сліпі.
— Знать, Секлети вже нема в живих.
Дивлюся в балочку — й кричу, хоч баба зовсім близько:
— Жива Секлета! Й корова жива!
Тітка Секлета і її червона корова стоять у верболозах.
Баба Ликора намагається звестися, але ноги в неї підгинаються, й вона безсило валиться на глину.
— Оце помастила хату, — шепче, — оце обшмарувала.
Таки спинається навколішки, дивиться понад моєю головою посоловілими безтямними очима — й шепоче:
— Спаси й помилуй, спаси й помилуй...
Небо за моєю спиною знову реве літаком. Баба Ликора шарпає мене за штани, я падаю в лопухи та в череду, а баба падає на мене. Над нами реве літак, цього разу неймовірно довго реве, наче й не летить, а стоїть у небі на одному місці. Потім чується стрілянина. Баба Ликора на мені здригається, наче по ній молотять ціпами, й страшно, крізь зуби, стогне.
— Бабо! — хочеться крикнути мені.— Бабо, ви живі? Не вмирайте!
Але не можу крикнути, бо нема чим і дихнути.
Зрештою, западає глуха тиша, але ми з бабою лежимо й ждемо, що знову ревтиме літак і стрілятиме. А може, баба вже нежива? Затамувавши подих, прислухаюсь: ні, сопе й дрібненько-дрібненько тіпається.
Перелякані, запилюжені, ми навкарачки відсовуємося одне від одного.
— Я вже й на тому світі побувала,— каже і дивиться на мене так, наче не впізнає.— Ой, дитино, дитино... Що там? Я й виглянути боюся. А ти не боїшся?
Хоч мені самому страшно зводитися з бур'янів у глиняниках і виглядати на світ божий, але ж мушу, баба просить. Зацьковано поглипуючи довкола, втягуючи голову в плечі, таки випростуюсь, виглядаю в балочку.
— Бабо! — кричу.— Бабо?
— Що? — дивиться переляканими очима.
— Ви подивіться!.. Подивіться!
Крекчучи, вона таки зводиться — й несказанно торопіє:
— Та не може бути!
У верболозах над синьою биндою мілкого струмка стоїть тітка Секлета, тримаючи на мотузку червону корову. Червона корова пасеться на траві, а тітка дивиться в небо. Либонь, жде німецького літака. Але літака ніде не видно: небо над Овечачим, над полями та над лісом чисте-чистісіньке.
Баба Ликбра бере мішечок з глиною," мене за руку — й гайда.
Спершу я наміряюся звернути в балочку до тітки Секлети, бо так ото кортить подивитись на неї та на корову, що пасеться спокійно. Хочеться побачити під ногами сліди куль, якими прошито землю. Але баба Лико-ра смикає мене за руку, аби до села повертатись навпрошки полем, хоч так і далі.
Йдемо збур'яненим полем, звідси тітку Секлету з червоною коровою в балці не видно, а баба Ликора бубонить:
— Не можна до Секлети, не можна... А коли знову отой крук нагряне, га? За нами не поженеться, бо в нас глина, а знову поженеться за Секлетою, бо в неї корова. Ой дурна ж яка, дурна, аж світиться. Вхопилася за чужу корову — й тримається. То що тобі дорожче — твоє життя чи чужа корова? Матимеш життя, то ще не одну чужу корову здибаєш, бо час такий наспів, а то й, диви ся, на свою розживешся, хоч де тобі розжитися...
ПРОВОДИ
Великдень минув, проводи.
Баба Ликора ставить біля зеленого горбика ло-зинового коша, знімає білу пілку, якою згори зав'язано коша, а вже звідти дістає полотняний вишитий рушник.