— Це вже занадто".
— …де був на посту ваш наречений, — докінчив Фраг. — Ну, щодо цього діаманта, то ми ще розберемося… А що він симулянт — сумніву нема.
— Ні, я до тієї… палати не піду. Якщо навіть… Бо що йому завадить симулювати напад на мене?
Фраг зупинився біля столу, окинув критичним поглядом ЇЇ постать. "І кому ти така потрібна? — подумав. — Ніжки, правда, гарненькі, а пика — як сокира. Треба справді бути божевільним…" Уголос промовив:
— Ну, що ж, погуляєте в саду під наглядом сержанта. Але про зміст розмови вам доведеться доповісти. А зараз — на телеграф!
На телеграф Аніта заскочила тільки після роботи.
Жінка, що приймає телеграми, прочитавши підпис і зворотну адресу, підвела голову і ковзнула поглядом по Анітиному обличчю, але не сказала нічого. Аніта заплатила, одержала квитанцію і поспішила до виходу, наче за нею хто гнався. Полегшено зітхнула на тротуарі. Суцільний потік машин металевим полозом вилиску-вав, звивався на перехресті, розділявся надвоє, натроє, — множився, заповнюючи кам’яні жолоби вулиць. Ди-вилася і думала: а може, не їхати до Туо? Дістатися додому, до мами, втекти від цього вирячкоокого полоза і… Фрага. Нехай тоді лютує…
Повернула за ріг і незабаром опинилася в рибному кварталі. Гострий запах риби ніби повернув її до дійсності. Куди це вона йде? Що з нею трапилось? Зупинилася біля маленької кав’ярні — просто на тротуарі, на високих металевих ніжках стояла жаровня з тліючим вугіллям, на столику лежав свіжий восьминіг, всіяний ма-ленькими круглими присосками. Аніта кивнула, поклала на прилавок монетку, і господар за кілька хвилин за-смажив їй спритно відтяте рожеве кружало м’яса. Воно соковите, схоже на телятину, але їла без апетиту. Нехо-тя відкусуючи маленькі шматочки, думала про своє. Ну, що ж, вона поїде, але поговорить із Туо відверто, зо-всім відверто. Тим більше, що його випустять у сад.
В автобусі заспокоїлась остаточно. Де й ділися її страхи, аж дивно було, що боялася Туо. Він такий прихильний до неї, такий гарний і… добрий. Безперечно, він аж ніяк не божевільний, та він же й сам про це казав: і фізично, і психічно цілком здоровий — це ж його слова. То чому ж — симулянт? Глупство.
На зупинці вискочила бадьора, ступала пружно, помахувала сумочкою.
В тісному вестибюлі знайомого корпусу стовбичив сержант. Кивнула, замість привітання, і присіла на стілець біля тумби з телефоном. Нічого не казала, не просила — сам знає! Сержант подивився на неї скоса і пішов по коридору. Відчинивши двері, голосно гукнув, так, щоб і вона почула:
— До вас прийшла… симпатія!
"Нахаба, грубіян", — подумала Аніта.
На порозі став Туо.
— Що це за звичка — ображати дівчат? — сказав, дивлячись у вічі сержантові. — Я раджу вам попроси-ти вибачення.
— Вибачення? — пирхнув сержант. — Принцеса знайшлась! Проходьте вже, проходьте.
Туо підступив ближче, не відриваючи погляду від сержантових очей.
— Вибачтесь, вибачтесь, — повторював тихо, але чітко, з притиском. — Зараз, цієї ж миті вибачтесь!
Сержант позадкував, якось дурнувато хихикнув, потім випнув груди, поправив ремінь з кобурою і піді-йшов до Аніти. Дівчина подумала, що він почне комікувати, але ні, обличчя в нього було застигле, в очах — винуватість і благання.
— Пробач мені, Аніто…
Все ще не розуміючи — жартує він чи говорить серйозно, Аніта мовчала.
Раптом він став на коліна і тремтячим голосом почав благати:
— Пробач, дуже тебе прошу, Аніто, я ж не хотів, Аніто, не знав, що…
Він бурмотів, схиливши голову, і Аніта не стримала усмішки. Великодушно торкнулась його плеча:
— Встаньте, я на вас не серджусь!
Сержант підхопився, кивнув головою і мовчки відійшов набік.
Туо, що з зосередженим виглядом спостерігав цю сцену, втомлено підійшов до Аніти і привітався з нею за руку.
— Спасибі, що ви прийшли, Аніто. У вас дуже добре серце.
Вона вийняла з сумочки квитанцію:
— Телеграму президентові надіслала.
— Дякую. Тепер, я сподіваюся, діло піде на лад.
"І цей каже "на лад", — подумала Аніта. — Кому ж краще вдасться: йому чи Фрагові? От якби йому…"
Туо подивився на неї так, наче вперше побачив.
— А птах? Про голуба ви забули?
Аніта знітилася.
— Розумієте… не змогла впіймати, не даються в руки.
Він тільки зітхнув.
У саду сержант їм не заважав розмовляти, плентався далеко позаду — аби не спускати з очей. Туо стежив за птахами. Випурхне горобчик — він проводжає його поглядом, сяде на гілку чорний великий шпак — Туо зупиняється і не зводить з нього очей. На доріжках зустрічалися хворі в халатах — декотрі стояли, інші ходили туди-сюди, як заведені. Аніта на них не зважала, наче навколо на сотню миль не було й душі.
— Уважно слухайте, Туо. Фраг плете на вас густу сітку, але я… я не хочу брати участі в цій безчесній грі.
Поспішаючи, збиваючись, вона розповіла Туо про все. І про мікрофони та об’єктиви, і про те, що Фраг вважає його симулянтом, і що саме цей "доктор" наполіг відіслати президентові телеграму, бо, правду кажучи, Аніта не хотіла цього робити, бо добре знає: президентові навіть не скажуть про телеграму з психіатрички.
— Оце дуже цікаво, — вставив Туо, — чому він вважає, що телеграма до президента стане йому в приго-ді? Ну, це незабаром розкриється. А от ви, Аніто, чи вірите мені, чи приймаєте мене, м’яко кажучи, за дивака?
Дівчина схилила голову, не знаючи, що йому відповісти. Деякий час ішла мовчки, не могла зібратися з думками. їй не вірилось, що Туо прибув із далекої планетної системи — занадто це фантастично! — але що він хороша людина — в цьому вона не мала сумніву. Підвела очі, зніяковіло ковзнула поглядом по його золотистому обличчю:
— Щиро кажучи… я просто не знаю, що відповісти…
— Так, щиро… Я вам вірю, що це щиро, Аніто, — притишено загомонів Туо. — Ви одна, поки що тільки одна людина цієї планети, яка поставилась до мене щиро і чесно. Сподіваюсь, Аніто, що ми будемо спільника-ми і ви не розчаруєтесь. Ну ж бо веселіше дивіться на світ!
Він зупинився, узяв її обома руками за плечі, обернув до себе і доторкнувся щокою до щоки, ледь-ледь торкнувся, ніжно, несміливо. Аніта відчула, як по всьому тілу прокотилась тепла хвиля, як раптом стало важко дихати і серце забилося частіше.
— Аніто… Аніто… Ви…
Він ще раз прихилився до неї, а тоді відштовхнувся і пішов не оглядаючись. Аніта погладила долонею щоку, наче хотіла впевнитись, що він доторкався. Стояла і все дивилася вслід, аж поки Туо, а за ним і сержант не зникли за масивними дверима приземкуватого корпусу.
9
Мати відразу щось відчула, її чутливе око вловило якусь зміну у настрої доньки. І Аніта це помітила. То, бувало, мама поставить супницю на стіл і робить щось своє, зрідка перекидаючись словом, а це й собі сіла до столу, поглядає на дочку трохи насторожено, очікувально. А що їй може сказати Аніта? Що, власне, сталося? Майже нічого, та таки ж нічого, зовсім нічого. Аніта їсть і удає, що не помічає маминої цікавості. Хочеться усміхнутися, але стримується. Нарешті змилостивилась:
— Чого це мама так поглядає?
— Добре, добре, кізко, їж, зараз ми про все дізнаємось!
Ну, звичайно ж гороскоп! Скільки й пригадує Аніта, мамі — після смерті батька — завжди допомагав гороскоп. Ось і зараз. Мама вмощується у великому старомодному, але зручному фотелі, кладе на коліна газети. Пожовкле, як осінній кленовий листок, обличчя її зосереджене, глибокодумне.
— Ось нам усе гороскоп розповість! — гортає газету. — Так… Ти, значить, народилася восени, сьомого жовтня… Так… Під знаком Терезів… Ну, от, прошу: "Чудовий день, повний сонця і радощів, у тому числі, і з сентиментальних мотивів. У роботі можете добитися великих успіхів та матеріальних вигод і мати задоволення в усіх сферах". Ну, що, пустунко?
Аніта прихилилася до мами:
— Це правда: радощі були!
— От бачиш, кізко…
Та й справді, хіба це не радість — ласка Туо, його доторк і оті слова… Невже Туо полюбив її? Ну, так, він же й говорив про це. А може, то із співчуття?
— А як мама вважає — сузір’я Терезів щасливе?
— Щасливе, щасливе, пустунко! — Мама підвела освітлене радістю обличчя. — А… він… під яким су-зір’ям народився?
— Він? — Аніта випросталась. Ну, й хитрюча ж мама, хіба від неї можна щось утаїти?.. — Він, щоб зна-ла мама, народився в сузір’ї Ліри…
— Так, значить, сузір’я Ліри… А в якому місяці?
— Місяця не знаю. Він, бач, народився не на Землі під сузір’ям Ліри, а в самому сузір’ї…
Мама облишила газети і запитливо поглянула на дочку.
— Мамі дивно? — ніяково усміхнулась Аніта. — Мені самій не віриться. Але він так твердить. Ах, коли б мама бачила, як він дивиться на те сузір’я!
— Це, може, той, що підбили в Сахарі? Що ти носила йому книжки?
— Той самий. Чого мама так спохмурніла?
— Ну, він же хворий…
— Уже видужав! Правда, його тримають в психіатричці…
— От бачиш.
— Але хай мама не думає, що він божевільний, зовсім ні. Вони самі добре знають, що він цілком здоро-вий. Хочуть, щоб признався… вважають шпигуном…
— Це ще гірше, — зітхнула мама. Помовчала, а тоді знову взяла вечірку. — Який же взяти йому знак зодіаку?
— Може, червневий? У червні він з’явився над Сахарою.
— Нехай червень. Так… Знак Рака. Ось маєш: "Здійснення великих задумів натрапляє на великі перешкоди. Ризикована операція може закінчитись успішно. У сфері почуттів можна сподіватись на взаємність".
Прочитавши гороскоп, мама звеселіла.
— Непогано! І головне, бачиш, як твій і його… збігаються?
Аніту й саму вразив дивовижний збіг.
— Ну, добре, добре, а то мама як візьме собі в голову… А який він вольовий, коли б мама знала! Змусив сержанта пробачитись переді мною. Той грубіян дозволив собі нетактовність, так він як подивився на нього…
Слухаючи розповідь Аніти, мама весело сміялася, перепитувала, а в кінці сказала:
— Так їх і треба вчити хорошого тону!
Через деякий час знову поглянула на гороскоп. Замислено промовила:
— А що ж то воно за ризикована операція?
— Коли б же то знати… — зітхнула Аніта. — А може, цікавіше жити, не знаючи, що на тебе чигає завт-ра?
— Може, й так, — похитала головою мама. — Дай боже, щоб усе було добре. — Швидким жестом сухо-рлявої руки вона перехрестилася.
Аніта відчинила двері на балкон, кімнату виповнив притишений шум, а перед очима внизу, поміж тем-ними стелами кипарисів, по всьому узгір’ю засяяли вогні.