а як промеж того ще й носичками поцiлуються... тут вiн уже й не стямиться... зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрiбоче, що аж дух йому запирається... Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душi весело!
От на березах i листя зашупотiли промеж себе, що й вони, по ласцi божiй, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; пiднялись стеблинки, розпукались цвiточки i, порозiвавши рiточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе i тiльки, здихнувши, подумаєш: "Боже милосердний! Отець наш небесний! I усе се, що тiльки є на землi, у водi, пiд небесами, се усе ти тiльки по єдиному милосердiю своєму для чоловiка створив єси? А вiн, сеє мiзернеє созданiє, ся билина, ся пиль i порошина, чи вiн же тобi благодарить? I як?.. О боже праведний! Буди i усегда милостив нам, грiшним!.." Бiльш сього не вмiємо що i сказать!..
Ось i рiдесенький туманець пав на рiченьку, мов парубок приголубивсь до дiвчиноньки i укупi з нею побiгли ховатись меж крутими берегами. Далi i хмарочки стали розходитись, порiдшали й стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, нiби царя якого, дiющого добро усьому миру, i покотилось геть-геть за крутiї гори, щоб тiльки вiдтiля дивитися на те, що тут буде! Ось i зачервонiло на тiй дорозi, де йому треба йти, i розiслалось, мов сукно, як кармазин, красне; далi неначе срiбнi цвiтки по ньому хто посипав; а тут i увесь путь став мов золотим пiском по червоному полю посипаний... Зазолотились i верхiв'я дерева по лiсам... i ось золотий по них пiсок сиплеться по дереву нижче, усе нижче... нижче... Усе стихло... Чогось жде!.. Стало винирять з-за землi.. що? I свiт, i огонь, i краса... I вже i на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. I золотi променi вiд нього обсипали усю землю, i самiї небеса стали нiби ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у полнотi краса миру!.. Iдеть... викотилось зовсiм... озирнуло землю i... неначе повелiвало: "Хвалiте господа, що создав i мене, i вас, i кожний день посила мене давать усьому миру свiт i усякому диханню жисть..." Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученню, защебетали, усе мов знова ожило, чоловiк знов принявся за дiло своє... i що то: увесь мир iзрадувався!..
Ось вийшов i Василь iз садка. Вiн добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупi йти на мiсто, так вiн i не пiшов вже додому у город, а у тiм же селi, вiд города верстов з чотири, скитався усю нiч, i як стало свiтати, то вiн вже i берiг їх. Визиравши iз садочка, побачив, що двi дiвчини геть-геть вiдстали вiд прочого народу, тихенько iдуть собi i розговорюють; вiн зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звiстку; ото вiн i пiшов, буцiмто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, i дух йому захватує вiд радощiв, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.
От iдуть дiвчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцiмто i слуха, та усе про своє гада... аж зирк?.. i пiзнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животi похолонуло, i дух зайнявсь, i сама нi з мiсця.
— Та йди-бо швидше! — крикнула на неї Олена. — Чого ти зопиняєшся? I так опiзнились.
— Та хто його зна, чи спiткнулась, чи що, — каже Маруся, сама ж нi з мiсця, хоч так би i летiла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, вiн не її любить, що вiн вже посватаний на хазяйськiй дочцi... усе забула, а тiльки того й бажа, щоб бути укупцi з своїм Василем.
От як почув Василь, що дiвчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь i каже:
— Добридень, дiвчата. Боже вам помагай!
— Спасибi! Нехай i вам бог помага! — сказали йому ув один голос дiвчата.
От їм i каже Василь:
— Чи не бiгла проти вас яка собака?
— Цур їй, пек вiд нас! — каже Олена. — Ми її не бачили; хiба де бiга?
— Ось тутечки тiльки перед вами кидалась на людей, — казав Василь, — то проженуть її, а вона вiдтiля забiжить, та й не знаєш, вiдкiля її i стерегтись. Та така сердита, на всiх так i кидається. Так я отсе виломив собi коляку та йду i озираюсь.
— Ой лишенько! Я її боюсь. Вернiмось, Марусю! — каже Олена.
— Не бiйтесь, дiвчатка; адже ви у город i я у город, то я з вами буду йти, а коли набiжить, то вас обороню.
— От за се спасибi! Тепер нам, Марусю, не страшно, — сказала Олена, а сама радiсiнька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Отак i пiшли собi укупцi.
Зовсiм же то наш Василь збрехав, що будто там бiгла яка б то собака. Се вiн знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх i щоб не царамонилися з ним iти.
Ось як iдуть, i Василь їх попереджа — звiсно вже, молодецька походка проти дiвчачої — та й пiджида їх; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далi й каже:
— Бачите, як ми тихенько йдемо i ви нас пiджидаєте. Може, ми вам боронимо?
— А чим? — каже Василь. А Маруся каже:
— Тим, що; може, вам... пильно треба у городi бути? Може, вас хазя... хазяїн жде? — Себто надогад бурякiв, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.
— I вже менi тепер город! Забув про його i думати, — сказав Василь, а далi, тяжко здохнувши, каже: — Одно в мене на думцi: коли б то бог помiг! Тiльки затим i пiду до хазяїна, щоб...
— А чому ви учора на весiллi не танцювали? — перебила йому Олена та й почала з ним пащекувати. Вiн їй слово нехотя скаже чи не скаже, а вона йому десять; та так i стриже, так i стриже, та вигадує, та докладує, та придирається, що вже Василь нiяким побитом i не вiдчепиться вiд неї.
А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, — тепер i сама не рада. Вже ж тепер вiн, не таючись, сказав, що у нього щось є на думцi i що затим тiльки i йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватаннi на його дочцi.
От у таких думках та гадках iде не йде, i ноги не служать; i сердиться на себе, чого вона на торг пiшла; сердиться на Василя, чого вiн їм назустрiч попався, i вже мов засватаний, а з чужими дiвчатами ходитиме по базару; сердиться i на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекує; сердиться на усiх i за все, а сама не зна на кого i за що.
От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба їй було, а Маруся тiльки ходить за нею та свiтом нудить i усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить та — як той мiхоноша у колядцi — носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далi осмiливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться), та й пита:
— А ти, Марусю, чом нiчого не купуєш?
— Та менi небагацько... дечого й купувати... — каже Маруся та й вiдвернулась вiд нього, щоб не дивитись на чужого жениха, — тiльки й треба купити матерi... кресало на люльку... а батьковi... ниток красних... на мережки до хусток... та яловичини... на петрiвку.
Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вiчi не насмiявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.
Василь тiльки собi тихесенько усмiхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусi, купити. Покупивши i поскладавши у кошик усе докупи, каже:
— Вже ж як хочете, дiвчатка, а я вас спроводжу аж додому, щоб оборонити вас вiд собаки; та й менi таки у вашiм селi є до чоловiка дiло.
Оп'ять-таки Василь збрехав: не було йому нiякого дiла нi до якого чоловiка, а хотiлось йому... та побачимо, що буде дальш.
От i пiшли вони собi вп'ять укупцi з города. Тiльки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:
— Ох, я дурна та божевiльна! Забула зайти до шевця по батьковi чоботи. Що тут менi на свiтi робити?
Потолкувавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко i у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався бiля Марусi i щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.
От як зосталися удвох Василь з Марусею, та й посiдали на горбику; зараз Василь їй i каже:
— Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш вiд себе, хоч не звелиш, нiколи на очi попадатись, а я таки тобi тепер договорю, що учора хотiв сказати...
— Що там таке? — спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого.
— Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на свiтi!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоїх бiлою рученькою; дай її менi сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдi хоч i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь i добре почуєш.
Тiльки, що став так Василь говорити, то Маруся i не стямилась; серденько в неї так i б'ється, а сама, як у лихоманцi, так i труситься; боїться i сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона i кинулась туди та й... Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетiла б на край свiту... та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а воно так же колотиться, як i в неї; очицями зовсiм свiту не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула:
— Адже ж ти просватаний?
— Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiєї пори i не думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?
— А хазяйська дочка? Адже вiн тебе бере у прийми? — сказала Маруся вже трошки смiлiш, бо на серцi їй не так вже важко стало.
— Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама охвицерiвна, — не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цiлий год ждатиму, тiльки...
— Е! годi!..