Але Ревані незабаром прокрався й там. Переведений завідувати вакуфом [55] Айя-Софії, прокрався знов. Тоді його відправили в почесне заслання: наглядати за Каплиджа — гарячими банями в Брусі. Ревані жив там на всю Губу. На казенні гроші збудував у Стамбулі коло Кирк Чешме мечеть, яку за звичаєм назвали іменем того, хто давав кошти на будівництво, в дворі мечеті великий поет був похований, так і не встигши погуляти на гучному весіллі, влаштованому Сулейманом для своєї сестри. Тільки вірші Ревані з його поеми "Ішрет-наме" лунали в ці дні повсюди, викликаючи заздрість у Сулеймапових придворних поетів:
Коли докупи на учту зберуться сахібя, То хай на учтивість зважають найперше, Вином наливаються, хто скільки може, Піднявши бокал, не базікають довго, Бо чашу тримати невипиту довго негоже.
Хай п'ють вони, щойно осадок до дна доторкнеться, Ковтком якнайбільшим осушують милу посудину, Хто ж боїться наповнити чашу по вінця, Схожий з тим, хто соромиться взяти в красуні цілунок.
Сулейман, який уже з перших кроків свого володарювання заповідався на султана великого й славетного, мовби вбивав своїм сяйвом усе довкруж, і хоч при дворі в нього юрмилася сила-силенна вчених, музикантів, поетів, але жоден з них не спроможен був вийти за межі пересічності, хоч найвідоміші з них і прибирали собі розкішні тахаллуси: Газалі — той, хто пише газелі, Лямії — сяйливий, Хаялі — мрійник, Фезлі — досконалий, Заті — неповторний. Насправді ж виходило так, що Сяйливий сяяв лиш для самого себе, Досконалий виказував лиш досконалу нездарність, Мрійник усіляко хитрував, аби випередити своїх товаришів перед султаном, Неповторний прославився тим, що безсовісно обкрадав молодих невідомих поетів, включаючи їхні поезії у свій диван, ще й обурюючись, коли вони пробували скаржитися: "Ви повинні пишатися такою честю: потрапити в диван самого Заті! Хто б вас знав, коли б не я!"
Ніхто не писав самостійних поезій, процвітало наслідування — назіре. Переписували великого Нізамі, переспівували неповторного Навої, перепаскуджували блискучого Хафіза і вишуканого Фізулі. Спрняв цьому сам султан, замовляючи поетам назіре тих чи інших славетних співців. Сулейман забажав мати від поетів назіре на поему Хамді Челебі "Дар закоханих", яку той написав на честь узяття Фатіхом Константинополя.
Поети прибули на весілля у широкому білому одязі, на поясі був у кожного шкіряний міх з його книгами, з чистим папером і чорнильницею, щоб кожному бажаючому негайно написати свої вірші. Читали перед султаном, починаючи з найстаршого Заті. Змагання було запекле, тривало довго, гостями було багато випито шербету і з'їдено цілі купи ласощів тим часом, бо, коли не може втішитися вухо, хай ласує хоч язик. Переміг усіх хитренький опецькуватий Хаялі-Мрійник, який, власне, переписав поему Хамді, тільки замінивши в ній імена героїв.
Про Хатіджу там були такі рядки:
Шербет її уст— цілющий для душ,
А кучері будь-кого зведуть з ума.
Про Ібрагіма в поемі була газель:
Вогнем любові загорілася серця свіча,
Душа й печінка спалахнули в вогні, мов метелики.
Трояндове всміхнувся світ, діждавшись весняного дня,
Серце ж моє, ніби лал, обарвилось кров'ю.
І далі все, як у Хамді, про що присутні поети хотіли з обуренням вказати хитрячкові Хаялі, але Сулейман уже підняв руку, проголошуючи його звитяжцем і визначаючи йому нагороду,— розкішний халат і чорнильницю з бірюзи. Решті поетів, як і всім іншим гостям, даровано кошики, повні рідкісних плодів у цукрі, які вони могли взяти собі додому.
В цей час із султанського сералю прибув гонець з радісною вістю: султанша Хасекі народила Повелителеві Віку, преславному султанові Сулейману ще одного сина! Було двадцять дев'яте травня — день узяття Фатіхом Константинополя. Але Фатіховим ім'ям султан уже назвав першого сина Хуррем, тому він урочисто проголосив перед гостями, що другого сина Хасекі на честь свого славного отця він називає Селімом, тут же звелів послати султанші в дарунок великий рубін — свій улюблений камінь, і золоту драбинку, щоб сідати на коня або верблюда. А дехто з присутніх подумав: щоб зручніше було дертися до вершин влади.
А Хуррем не думала ні про владу, ні про султана, ні про саму себе. Лежала змучена, знекровлена, досі не вірила, що так несподівано народила третє своє дитя, бо народилося воно, як і Міхрі-мах, передчасно, так ніби рвалося до життя, нетерпеливилося з'явитися на цей світ, тому навіть мати його не могла знати, що той світ готує йому, як і чим зустріне, як повітає. Хлопчик був жвавий, крикливий, мав червонясте, як у матері, волосся, повитухи бурмотіли, що він — викапана мати, а коли так — буде щасливий у житті й неодмінно буде султаном, бо яке ж щастя може вважатися вищим!
Хуррем усміхалася крізь сльози, лежала мовчки. Коли подавали сина до грудей, не хотіла на нього й дивитися, чомусь сприкрився він їй уже своїм передчасним народженням. Що за дитя? Під якою зорею воно зачате, лихо чи добро прийшло з ним у світ? Радість чи горе принесе своїй матері?
Тим часом принесло прикрість. Бо те вимріяне Роксоланою весілля вийшло й не для неї і не заради неї, десь воно гуло й дзвеніло на весь Стамбул, уже й кінчалося, а вона не змогла поглянути на нього бодай краєчком ока.
Султан був милостивий до своєї Хуррем. Знов не став ждати сорока днів очищення породіллі, не витерпів і чотирьох днів, уже на третій відвідав султаншу. В її покої, де було показано йому сина Селіма, щедро обдарував він і матір, і дитя, тоді спитав Хуррем, яке в неї нині найзаповітніше бажання.
— Побачити весілля вашої сестри,— кволо всміхнулася султанша.
— Але ж воно вже скінчилося! — здивувався Сулейман.
— Хіба може щось кінчатися без вашого повеління, мій володарю? Ви не можете хіба що воскрешати вмерлих, бо то воля аллахова, все ж інше на цій землі — у вашій волі, і за вашим високим повелінням може завжди розпочатись навіть те, що вже давно вважалося закінченим.
— А ви, моя султаншо, хіба знайдете силу, щоб підвестися так швидко після ваших священних зусиль? — поспитав турботливо Сулейман.
— Вважайте, що я вже підвелася і знов стала вашою найвірнішою, найменшою служкою, о мій великодушний повелителю!
Це було чудо. Народила дитя мало не семимісячне, а воно було жвавіше за Мехмеда. Вимучена передчасними пологами, майже вмираюча, готова була підвестися з постелі вже через три-чотири дні, аби лиш вдовольнити свою цікавість, споглядаючи на чуже щастя.
Султан звелів відновити урочистості на Іподромі через шість днів. Для цього було спішно поставлено дерев'яний кйошк, покритий оловом, захищений дерев'яними кафисами, встелено всередині килимами, і він повіз туди султаншу, разом з нею засів на цілий день, спостерігаючи за змаганнями пехлеванів, стрільців, жонглерів і акробатів, милуючись з того, як нові й нові юрмища вливалися на Іподром, пили і їли, славили свого повелителя, одержували дарунки і знов славили щедрість султанову.
Тоді в супроводі вельмож, порушуючи віковічні звичаї, узяв із собою султаншу і відвідав зятя й сестру в їхньому палаці, щоб побачити, чи щасливо живуть, і вручити їм нові щедрі дари. Знов повернувся у кйошк на Іподромі, дивився тепер, як частують його вірних яничарів і роздають їм гроші, радів, що віднині в столиці, отже, й у всій державі, запанують сила й закон і що народ з такими веселощами стрічає його із султаншею.
А Хуррем сиділа поруч із султаном, довгі години дивилася на нестримні веселощі стамбульських дармоїдів і думала про чуже щастя. Гірко їй було на серці, але не виказувала того перед султаном, усміхалася йому хоч ще й кволо, але збадьорено, а в душі схлипувало щось темне і болісне: стороною дощик іде, ой стороною, та й не на мою ружечку червоную...
Султан же навіть у гадці не мав, що цим бучним весіллям, ще не баченим у Стамбулі, породжує і зміцнює дві найбільші ворожі сили у своїй державі, які рано чи пізно мають зіткнутися, і одна з них неминуче повинна буде загинути.
Одну з цих сил він необачно показав народові і тим поменшив її стократно, бо народ одразу її, так високо піднесену, й зненавидів, друга ж сила тим часом лишалася прихованою і від того набагато дужчою.
Силою явною був Ібрагім, віднині не тільки великий візир, а й царський зять. Силою прихованою — Роксолана, час якої ще не настав, але колись мав настати.
ПОХМІЛЛЯ
Жити серед звірів. Тут не приховували цього, навпаки — хизувалися тим, що вони звірі. Іноземних послів, перш ніж вони потрапляли до Тронного залу, щоб поцілувати полу Сулейманового кафтана, проводили через двір, де стояли гігантські султанові слони, а тоді — поміж клітками з левами й леопардами і проходом таким вузьким, що послам щомиті могло видатися, ніби крізь пруття уже просувається страхітлива лапа дикого звіра, унизана пазурами, міцними й гострими, мов ятагани.
Вперто, невтомно, безсонно перемірювали свої клітки дикі звірі на пухнастих пружних лапах, хижо поклацуючи твердими, як сталь, пазурами, з некліпною кровожерністю вистежуючи здобич, ніби закляті душі-упирі. Навіть у походи султан брав свій звіринець, і часто перед входом у його восьмигранний червоний намет, розіпнутий на товстих, відлитих із золота тичках, прив'язувано хижих пантер і гепардів, мовби для того щоб показати: падишах повеліває навіть дикими звірами.
Та була сила, якої лякався сам султан. Покликана зміцнювати й підпирати імперію, вона іноді потрясала її так несподівано й страшно, як жодна інша. Силою тією були яничари. Це султанське військо, яке лякало Європу, Азію й Африку кілька віків, вигадав брат султана Орхана — Алаеддін, що добровільно відмовився від права на престол і став у свого молодшого брата великим візиром. Він запровадив на покорених землях податок крові — девшірме з християн. Кожні п'ять років спеціальні султанські чиновники мали брати з кожних сорока дворів по одному п'ятилітньому хлопчикові, причому брали найліпших і найздоровіших. Дітей забирали навіки. "З печальними лицями гірко плакали батьки, рідні і їхні брати й сестри, такий зойк, такий стогін лунав, що незмога передати людською мовою; надягнувши траур і волосяниці, посипали голову попелом бідні батьки і голосно кричали, мертвим заздрили живі, коли дітей відривано від батьків.