До секретарок заходять.
— Коли не стукаєте, то хоча б віталися.
— Оце вже щось інше! Я весь час відчуваю провали у своєму вихованні. Це, Віоріко, пояснюється тим, що я виховувався не в дитячому садочку, а в гувернантки, але, на жаль, не французького походження. Стратон Стратонович у себе?
— А чого б це йому так рано в себе бути?
— Віоріко, у вас не такі вже й погані ноги, щоб зі мною отак розмовляти.
— А ви стукайте, як заходите…
— Довідники вчать стукати тільки тоді, коли приходите в гості, а коли на роботу… Вибачте за моралізаторство… — Сідалковський раптом побачив у вікно, що до "Фіндіпошу" прямує якесь миле, як зайчик під новорічною ялинкою, дівча, круто повернувся і вискочив у коридор.
Але замість дівчини зустрів у коридорі якогось стороннього типа.
— Де у вас туалет? — поспішно запитав відвідувач — власник такої пишної шапки, з якої можна було б пошити десяток тюбетейок для дітей-сиріт.
— Прямо і праворуч, — показав Сідалковський. — Шукайте дверей, на яких намальована така ж шапка, як у вас, тільки ще пишніша. І можете сміливо заходити, не боячись зустріти там когось у капелюшку, Але Сідалковський помилився. Якби він провів відвідувача за ріг, то помітив би, як звідти вийшла з великим графином води мадам Карапєт, котра мала пристрасть брати воду тільки в чоловічому туалеті, пояснюючи це тим, що на другому поверсі вода тепліша.
Сідалковський забіг до себе й сів писати заяву. Написав: "У зв'язку з переходом на іншу роботу…"—І тут У двері постукали.
— Двері до ваших послуг! — гукнув Євграф.
— Здрастуйте, — промовило дівча років п'ятнадцяти-шістнадцяти. Це був той зайчик, якого він побачив з вікна. — Скажіть, будь ласка, а де ваша бухгалтерія?
— Бухгалтерія? — перепитав Сідалковський, безцеремонно роздивляючись дівча з голови до ніг. — Бухгалтерія в кінці коридора. Але головний бухгалтер тут…
— Як тут? — здивувалася юна відвідувачка, оглянувши кабінет і ніби когось шукаючи.
— Ви не туди дивитесь! Головний бухгалтер — це я, зайчику. А звати мене Вовчик. Вовчик-братик… Чула казочку про Вовчика-братика і сестричку…
— А де ж тато? — не слухаючи його, перепитало дівча.
При слові "тато" Сідалковський поморщився і сказав:
— Розумному більше ніж досить.
Тепер він зрозумів, що це юне й чарівне дівча — витвір Карла Івановича Бубона та його дружини Мацести Єлзарівни.
— Муза? — здогадався він.
— Муза! — ствердила вона.
— Ви справжня Муза, — заграли у Сідалковського далеко не батьківські чуття, бо перед тим, як показати їй кабінет батька, йому дуже захотілося стати її товаришем.
Євграф узяв її за ліктик і повів коридором, наче боявся, що юне дівча зіб'ється із заданого курсу. Він щось говорив їй майже на вушко, а в ніс йому вдаряли, очевидно, мамині парфуми.
— А ви ловелас, Сідалковський! — зі святою безпосередністю сказала Муза, раптом зупинившись. — Ви і до мене хочете позалицятися?
З цих слів Сідалковський зрозумів лише одне: його особа є об'єктом постійних домашніх обговорень у квартирі Бубона, і Музі закортіло самій побачити отого серцеїда.
"Ні, я вже хворий цими дівчатами. Тобі потрібне це дитя?" — питав Сідалковський у самого себе, дописуючи заяву. Але й цього разу дописати не встиг: у кабінет влетів, як розлючений бик, Карло Іванович:
— Шановний, скільки вам років? — замість вітання вигукнув він.
— А що? — спокійно перепитав Сідалковський. — Вам потрібні мої анкетні дані? Я вам чесно признаюсь, якщо це позитивно вплине на мої аліменти. Двадцять сім, Карле Івановичу!
— Всього двадцять сім, а ви вже й у дітях розбираєтесь…
— І в жінках також!
— Жаль, що ті жінки — як діти: не розбираються у вас… Ви тільки спробуйте зачепити мою Музу! Я з вас гарнір зроблю… — грізно пообіцяв і щільно зачинив за собою двері.
Сідалковський тільки криво посміхнувся: "Хіба мені до Муз зараз?.. Мій шлях на Олімп!" І поставив крапку. Прийшов Мамуня.
— Октавіане, ви по запаху випадково не можете визначити: буфет відчинено чи ні?
— Відчинено, о, і буфетниця є, о.
— То не просто буфетниця, то моя майбутня мама, — похвалився Сідалковський.
— Як це ваша мама, о? — перепитав Мамуня.
— По жінчиній лінії, Октавіане! По жінчиній, яка ще не стала моєю дружиною і, гадаю, не стане.
Мамуня, очевидно, нічого не зрозумів або ж навпаки — щось уже знав, бо запитав: — А це ваше добровільне бажання, о, чи?..
— Добровільно-примусове, Октавіане! Спочатку все йде добровільно. От тільки кінчається інколи примусово…
— Жаль вас…
— У вас не душа, Мамуня, а еолова арфа! Але нічого, ми ще поборемося за демократію, як казав Кнюх. Прикро лише, що такого великого артиста, як я, втрачає безсмертний "Фіндіпош". Але не падайте духом, Октавіане-Август! Якщо хочете ще краще жити, то ліпше служіть Ваалу, а не Ковбику і викиньте до біса свій фотоапарат. Це носіть шапку за пазухою!
— Я спробую, Євграфе Маркевичу! О!
— Спробуйте. Я теж уже спробував. Хотів кинути якір, та перед цим, здається, налетів на підводний риф…
Заглянувши в приймальню, він поклав перед Віорікою заяву, поцілував її у вушко і прошепотів:
— Передайте Стратону Стратоновичу. Гадаю, моя заява полегшить його голову, перевантажену думками й планами…
І ось Сідалковський перед мадам Карапєт. Мить, коли, як йому здавалось, усе ставилося на карту. Він приніс пляшку сухого шампанського і цукерок "Весна", які колись так любила матуся Карапєт…
— Не забув мого влєченія, Сідалковський, ти хлопець то що треба! Погано тільки, що з моєю Ією так учинив, а тепер у кущі… Що ти на мене так дивишся, ніби мені вже сорок лєт?..
— Мері, ви хотіли сказати — п'ятдесят? — ляпнув Сідалковський і розсердився на себе: все ніби йшло гаразд — і на тобі! А все оті кляті фрази…
— Хіба разві у мене такий неважний вид? — ошелешено пролепетала мадам Карапєт.
— Я мав на увазі не вашу зовнішність, Мері, а ваш паспорт, — почав рятувати становище Сідалковський.
— Ти мені кинь, Сідалковський! Я знаю, чого ти прийшов! Ти хочеш, щоб І я забрала заяву із суду! Чи не так? Я тебе знаю наскрізь, хоч ти у мене й менше місяця жив… Хто-хто, а я у вашому братові розбираюсь… Ваш брат, як кот шолудивий, напакостить, напакостить, а тоді в пісок… Здєсь пісок не вийде, і вообще. Нема мені з тобою про що балакать. Двох дочок з ума звів…
— Будемо чесні, Мері, не двох, а одну!
— А тобі однієї мало? Мало, да?
— Але ж повинна, Мері, бути якась компенсація!
— Яка компенсація? — це слово мадам Карапєт, працюючи в торгівлі, очевидно, добре знала, бо вимовила його легко, без перекручень.
— Аліменти Тамарі я плачу за чужого дядю… То нехай цього разу чужий дядя поплатить за мене…
— А вот цього, — підвелась Карапєт з табуретки і під самий ніс ткнула Сідалковському дулю, — ти не желаєш?! Прохвост! Вертихвіст, юпочнік і вообще! Катісь на все чотири сторони! Нам дєнєг твоїх не нада. Нам нужно, щоб у сина був папаша! Хай навіть такий паршивець, як ти, але щоб ребйоночок знав — у нього папаша був, но умер…
— Але я ще живий, Мері…
— Ти для нього помреш на другий день після суда і слєдствія… Зрозумів? І вон отсюдова, пока я не взяла коцюбу і не списала твою противну пику коцюбой. Бо я можу. Тут усі знають, що я сумашедшая, і мені за це ніякого ні суда, ні слєдствія не буде! Зрозумів? У мене й довідка є.
— Тільки без міжнародних ускладнень, Мері! — застеріг він.
— Ніяка я тобі не Мері! Пішов к чорту! Мері… Була колись Мері, а тепер Євдокія Капітонівна. Совість у тебе є?!
— Совість? Моя службова совість завжди зі мною!
— Хам, хам і ще раз хам! Тьху на тебе — і мотай отсєдова!
— Невже не можна культурніше, Євдокіє Капітонівно? Ви ж—вихована на "хула-хуп" жінка, — задкував Сідалковський. — При людях завжди кажіть не хам, а син Ноя. Це для таких високоосвічених людей, як я, звучить однаково образливо…
— Високоосвічений! Знаю твою високоосвіченість… — Матуся Карапєт хряпнула дверима, а тоді ще й виглянула з вікна, яке трималося на чесному слові, гукнула на прощання: — Ей, кавалер! Слиш, кавалер? Візьми свої задрипані конфєти, і больше щоб я твого духу в домі не чула!
Це чи не найбільше дошкулило Сідалковському. Бо він саме проходив повз дві паралельно поставлені лавочки, на яких приліпились, як кури на сонці, старенькі бабці. Проводжаючи Євграфа очима, вони прокоментували:
— Чим ця Карапєт бере їх? Такий красавець, а й його погнала. От женщина!
РОЗДІЛ XXIV,
з якого читач довідається про розмір Октавіанової премії, про спадщину Адама Кухлика, безглузду пристрасть Понюхна, неписаний закон Ховрашкевича, досягнення альпіністів і фельдмаршальський жезл
Октавіан Мамуня нарешті побачив і своє прізвище в наказі по "Фіндіпошу": його нагороджували заохочувальною премією. Ця перша у його житті премія настільки схвилювала Мамуню, переповнила його душу почуттям вдячності, що він одразу, замість того, щоб бігти в бухгалтерію, кинувся до Стратона Стратоновича.
— Нема за що! — щиро сказав Ковбик, навіть не глянувши на Октавіана. — Візьміть собі на фотопапір…
Молодший науковий співробітник несподівано виріс у власних очах і сам собі здався поверхом вище горища "Фіндіпошу". Його погляди, його думки — все спрямовувалося на нове фіндіпошівське гасло, яке віднині прикрашатиме фасад філіалу: "Шапку — на недосяжну висоту!"
Це гасло належало йому, Октавіану Мамуні. Хоча, якщо чесно, він краєм вуха після того, як у Стратона Стратоновича зняли з голови французьку шапку, почув цю фразу від Сідалковського. Тоді вона звучала з іронією. Тепер — всерйоз. Сідалковський про свою фразу, очевидно, забув або просто не хотів повторюватися. Того дня, коли Стратон Стратонович оголосив закритий конкурс на краще фіндіпошівське гасло, Октавіан, наперед знаючи, що він як молодий спеціаліст ніякої премії не отримає (принаймні досі у "Фіндіпоші" такого не траплялося), взяв і про всяк випадок написав ці слова. Щоправда, в Сідалковського вони теж були, але дещо в іншій редакції: "Кожну шапку — на належну висоту!"
Стратон Стратонович уже присудив був премію Сідалковському, викресливши всього одне слово "кожну", а тоді подумав-подумав і повідомив жюрі конкурсу, що найкраще гасло у Мамуні, і власноручно виправив, написавши замість слова "шапка" — "соціологія": "Соціологію — на недосяжну висоту!"
Але про цю стратонівську правку Мамуня ще не знав.