Раптом вереснуло порося, випорснувши з двору навпроти, воно мало не потрапило під гарбу, та, обляпане багнюкою, вискочило і прожогом кинулось у розкриті ворота. І сміх, і гріх.
Високо піднімаючи ноги, щоб небавом не вскочити у калюжу, бігли чиновники у присутствен! місця, кутались у шинельки, метляючи полами по мостовій. Прошествувало троє ченців із Хрестовоздвиженського монастиря; здоровий, пикатий ішов попереду, а двоє тяглися позаду, несли щось важке, самі ж худі, аж сині, у благеньких рясах, як видно, послушники, ще молоді, лякливі, час від часу позирали на свого старшого, а той на них, здавалось, не глядів, та вони знали: він все бачить і чує, а тому йшли, ні на що не звертаючи уваги. Місячи на мостовій грязюку, прошвендяла, ламаючи ряди, інвалідна команда.
Губернське місто, як і кожне місто, жило своїм приватним життям, його ніскільки не обходило, що десь безкінечними шляхами найбільшої у світі імперії летять, поспішають кур'єри у особливо важливих справах, не жаліючи ні коней, заганяючи їх на смерть, ні самих себе. У вищих сферах вирішувались долі держав, а в північній столиці вже збирався в далеку дорогу, у саме серце Порти, полководець і дипломат Михайло Кутузов, лише через нього мали надію умовити султана на мирні контракти, і те потрібно було робити якнайскорше, бо на заході збиралося знову на негоду: гроза Європи — імператор французів — готував армії, квапився до нової сутички з білим царем.
А тим часом в маєтках генерал-губернаторства, як і по всій Російській імперії, жиріли з чужого поту панове поміщики та підпанки, бісилися з безділля, а їхні підлеглі, як під'яремні воли, падали з ніг від непосильної праці, вмирали під канчуками на конюшнях, гибіли в закіптюжених хатах-могилах...
Про ці та інші події у губернському місті знали далеко не всі. Купці й прикажчики, чиновники, духовні особи, військові, вчителі гімназії і повітового училища, робочий люд цехів навряд щоб навіть здогадувались. Всяк жив своєю хатою, своїм двором. У всякому разі, так могло здатись. Тому-то, можливо, мало кого обходило, що врешті після багатьох літ розлуки повернувся під батьківську стріху єдиний син колишнього канцеляриста магістрату — здається, навіть із дворян, що мав за собою — горе та й годі! — лише свбю хату та п'ять душ дворових, — відставний капітан, та ще, як кажуть, піїт, автор виданої десь книжки Іван Котляревський. Приїхав то й приїхав, нехай собі. Де не їздив, а все ж повернувся, а краще, мабуть, сидів би дома та не рипався. Хіба що старі друзі та приятелі зраділи, прочувши про його повернення.
Ранком Парасковія Леонтіївна внесла синові сніданок, сама сіла насупроти за столом. Було їй приємно дивитись, як він прилаштовує серветку, тонко ріже хліб і їсть, присуч вала глечик топленого, з золотистою шкуринкою, молока, солоницю, миску з товчениками, які син полюбляв ще змалку, чай, заварений на глоді, приємний на смак, а головне — такий чай заспокоює, знімає, якщо, не дай господь, з'явились, болі у грудях, як-не-як, це корисно, особливо зараз — після такої тривалої поїздки, нехай п'є і їсть на здоров'я.
Проте, вона не тільки дивилась і спостерігала, як снідає син, але й говорила.
Голос у матері тихий, рівний, жебонить і жебонить, ніби той струмок лісовий, а Іванові видиться в ньому тепла усмішка, сердечність, а часом чується і тонка, ледь вловима іронія.
Вчорашнім вечором розповідала про старих знайомих: хто і де служить, а хто оженився вже, інший з Полтави виїхав, подався кудись світ за очі. Сьогодні згадала раптом Федора Міклашевського. Це той, що вчився "разом з тобою у дяка Никодима, а потім і в семінарію в один рік пішли, його отець Іоанн Станіславський — пригадуєш? — відрізняв, говорив: "Здібний отрок, якщо вчитися буде..." Федір, однак, теж не закінчив семінарії, пішов з останнього курсу, служив у Новоросійській канцелярії. І що ж? "Починав підпихачем, підканцеляристом тобто, та ти знаєш, а нині — що б ти думав, сину? — перший помічник столоначальника, його благородіє, пан, так просто і не під'їдеш, хіба що на козі".
Іван усміхнувся: він вже чув про стрімке підвищення по службовій драбині Федора, вчора сама ж розповідала, тільки без подробиць. Вона кивнула: так, розповідала, та, мабуть, забула, стара стала. Проте, що ж в тому поганого, коли і вдруге про цікаве згадати? Може, що й забулось за першим разом, тепер от доскаже. З Федором, чи то пак, паном Міклашевським, повторюю, так просто нині не поговориш, ніби підмінили чоловіка, а стару матір свою, що билась як риба об лід, поки сина вчила, в люди виводила, одержуючи по смерті мужа — секунд-майора — мізерний пенсіон, так він ту матір у глушину, в далеке сільце до якихось родичів, а може, знайомих, відправив доживать, найняв візника, той і одвіз, а синок, бач, і не поїхав з нею, бо зайнятий — і службою, і тим, що дім свій кінчає на Ярмарочній, там такий домище, що й у купців не в кожного побачиш. Он який Федір Міклашевський. А ти кажеш... А от Михайло Васильович Амбросимов, архітектор губернський, мешкає зі своїм чималеньким сімейством у старій халупці, купленій до того ж у розстрочку, і — люди переказують — господар тієї халупи збирається викинути пана зодчого, бо, бач, не доплатив якихось рублів...
Мати помовчала, підсунула ближче до сина кухлик з молоком, — хай наливає собі, поки тепле, — і продовжувала:
— А Руденка пам'ятаєш? Той багатіє. Ще одну кам'яницю звів на Дворянській, огорожею обвів — і собака не перескочить, у гостиннім ряду лавку нову відкрив, у великі негоціанти пнеться, авжеж, мало не самого Зеленського обскакав, а братів Алексєєвих то вже давно позаду лишив. І синок його — той, що з семінарії вискочив до сроку, — тепер у батька перший помічник, в кареті розкочує, ходить йому, бач, становище не дозволяє. Що йому ваша латина та піїтика? Перед ним ті самі вчителі шапки ламають, коли загледять карету та сірі коні, що не ходять, а летять, землі, здається, не торкаючись. Ось як люди живуть, що їм війна з якоюсь Туреччиною, книги, які інші пишуть, їм добре у своїй господі, затишно, люди заради них піт проливають, з ніг збиваються, а вони живуть собі у тому добрі... "А ти, сину, кажеш. Отак треба жити. Ти, мабуть, і не знав?"
Запитала, а він не відповів, саме допивав глечик, витирався вишитим рушником.
"Еге ж, — додала мати, — м'ясо нині на цілу копійку підскочило. Кажуть люди, не к добру, коли б війни нової не було. Не чув про те, сину, у Петербурзі? Що там нині говорять? Нічого не говорять? Так... Еге ж, про м'ясо. Ще з місяць тому воно було по п'ять копійок з грошем за фунт, а оце три дні тому, чула, просять по семи і навіть по восьми копійок гнуть. Буцім пан губернатор заборонив продавати дорожче, так хіба ж цехові послухають? У них свій закон; "не хочеш — не бери". І князь їм не указ, з живого і мертвого здеруть. Не добрались до них, а коли й доберуться, то у обивателя, мабуть, душі вже не буде". Мати ледь приплющила очі, ще не згаслі, чорні, і брови, густі, рівні, розійшлися, а по обличчю, тонкому, схожому на синове, побігла та й розтанула усмішка.
І син оцінив це: вірно сказано. Проте знову промовчав. А мати згадала і князя, нового генерал-губернатора, Лобанова-Ростовського Якова Івановича. Люди кажуть, строгі їх сіятельство, навіть дуже строгі, а взагалі ж, доступні: хто з суплікою до них — приймуть, вислухають, потім, можливо, всього і не зроблять — скоріше так і трапляється, — але спасибі і за те, що слухають, не відмовляються. А іще кажуть: князь служивих людей шукає, навіть у Санкт-Петербург їздив, чиновників навіз нових. Губернія ж у нас, люди, бач, потрібні...
Іван слухав, мотав на вуса. Мати, як видно, і вела до того, щоб знав, як і де ступити, з ким зустрітись, якщо забажає знову у службу.
Після сніданку пішов до себе, розбирав папери, книги, розіклав все те у шафи, окремо — не на виду — кілька пач кунків з "Енеїдою". Коли ввійшла мати — принесла квасу свіжого куманець, — ставив останній пакунок. Мати ще не бачила нового видання поеми і зразу помітила її.
— Намучився з нею?
— Всякого було... позаду вже.
— Тепер відпочинь. Забудь погане. Не думай.
— Як же не думати? Ажити як?
— Думки різні приходять, як я мислю, від невлаштованості, незатишку, а чи тобі дома погано?
— Що ви, матінко? Вашими турботами зігрітий, почуваю себе, як в юності. Тільки ж не всидіти мені вдома, послужить би ще, та не знаю, може, старий став, непотрібний?
— Звідки в тебе таке?.. В твої роки інші життя починають.
— Ви про своє, мамо, а я ж про службу.
— І я про те... До князя йди. Він прийме і, надіюсь, прийнявши, не відмовить, уважить твоє бажання, а коли ні — дасть бог і так проживем. Чи багато нам з тобою потрібно? Вистачить і пенсіона.
Розтривожений турботою матері, низько схилившись, поцілував їй руку — маленьку, ще більше, здавалось, схудлу з часу останньої розлуки, одне було незмінним — вона пахла, як і в дитинстві, м'ятою. Вдихнувши того запаху, відчув, як дивною силою повниться серце, і ніщо, здавалося, в світі не в змозі спинити чи застрахати, і він сказав матері, що обов'язково скористається порадою і піде до князя, хоч і противног принижуватись, просити, ще живуть у пам'яті ходіння по петербурзьких вітальнях. Але сьогодні він працюватиме, треба ж паперам лад дати, він чимало записував в Петербурзі, а ще більше в дорозі, і, правду кажучи, дещо засіло в голові, спокою не дає, і з цим теж волів би, поки задумане не зів'яло, не згасло, розібратись.
— Аякже, сину, працюй, я тобі не заважатиму.
І пішла до себе, а він, одягши, за звичаєм, свіжу білу сорочку, присів до столу, а небавом присунув стілець ближче. Буде служба чи не буде, а він працюватиме. Безсонні ночі, болючі сумніви, переписка — вкотре! — заново — все це було, є і неодмінно буде, але так, мабуть, і трeбa, бо нема ж легких шляхів у житті, а в мистецтві — і поготів.
Не помітив, як і завечоріло. Ввійшла мати, запалила всі чотири свічки у старому мідному шандалі і поставила серед столу, а він, у білій, як сніг, сорочці, розстебнутій на два верхніх ґудзики, сяк-так зачесаний, писав і писав, ледь нахиливши голову. Строфа лягала за строфою на чистий, як ранкове світання, аркуш паперу, щоб завтра чи післязавтра бути переписаною заново, і після того ще багато разів.
Не чув, як двічі відхилялись двері: то мати, не входячи до кімнати, стоячи на порозі, з ніжністю і тривогою дивилась на нього, але не кликала, не просила лягти, бо вже пізно, проспівали на Мазурівці другі півні, не сміла заважати, добре знала, що нині з ним не поговориш, думки його шугають далеко десь від рідної хати, може, в незнаних землях серед невідомого люду.
Тихо причиняла двері і йшла до себе, потім поверталась і знов таки йшла і довго, поки він працював, товклася з кутка в куток; прокидалась служниця тітка Орися, питалася спросоння: "Га? Що? То я зараз..." — і лягала знову.