— подає голос Будка.
І те, що ми всі троє однаково голі, і те, що всі цокочемо зубами, і що разом бурчимо на Вальку, — все це об'єднує нас з Будкою. І я не відчуваю чомусь тієї злості й ненависті до нього, що раніше. Хоча це ж він примусив нас пережити цю страшну підземну пригоду. І з годинником ще ж невідомо що...
Ото дивно: якщо ти зробиш людині добро, вона тобі стає приємною. І навпаки, той, кому ти заподіяв щось зле, неприємний тобі.
— Де годинн-нн-ник? — не стільки спитав, скільки процокотів я зубами, викручуючи штани.
— Є, не хвилюйся... 3-зараз получиш... — зацокотів у відповідь Будка, викручуючи сорочку.
— А "ччувак"? Де "ччувак"?
— А-а, то такий "чувак"! Б-барахло, а не "чувак"! Втік... І взагалі я про "чувака"... все видумав... То Вовчик Іванов... Вона його знає...
— Як?! А годинник?
— Та є... У нього. Він тоді у тебе з кишені випав, коли Вовка стягав тебе з мене... Спершу ми хотіли зразу оддать, а тоді я... придумав оце — з "чуваком"... щоб було цікаво... І щоб вас налякати...
— Га — сказав я (мовляв, кого ви хотіли налякати?! Нас?!).
— Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати — вивести. Але ми домовлялися усім кодлом, тоді б усе було правильно. А прийшов лише я і Вовка з молодшим братом... Ну й...
— Ти думаєш, так легко вночі вийти з дому! — обізвалася Валька. — Я цілу годину в туалеті просиділа... поки всі про мене забули і поснули. А тоді — через чорний хід. Тобі добре, у тебе дома нікого, мати на нічній зміні... І Вовка з братом на веранді сплять, я знаю... Думаєш, так просто...
— А ти... як ти тут опинилася? — спитав я, судомно натягаючи штани (Ява з Будкою були вже в штанях). Я знав: якщо вона почала говорити, вона зараз обернеться, — де ви бачили, щоб дівчина довго говорила, стоячи до вас спиною.
— А мені Юрко Скрипниченко ска... Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав... Я тільки зі студії від Максима Валер'яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)... Іду... Юрко Скрипниченко. Каже: "А ми сьогодні вночі твоїх дружків у печері давити будем! О!" — "Як?" — кажу "Атак", — каже... І розказав... Ух, я розізлилася! "Ви всі бандити! А ти, — кажу, — ти ще й зрадник, своїх виказуєш..." Він мене — за косу... А я його — трах! — по спині...
— Нічого... Ми з ним ще поговоримо... А зараз ходімо Вовку шукати, — сказав Будка. — Він зовсім втекти не міг... Він десь тут...
І Будка повів нас крізь кущі, крізь дряпучі будяки і жалючу кропиву у яр.
То ось воно як! Настрахати нас хотіли... Видумали все — і про "чувака", і про міліцію, і про схованку у печері. А ми повірили! Як дурники! Як маленькі! Таж і сліпому було видно, що то все брехня. Підземелля.... Дванадцята година ночі... чорна маска... Навіть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж... Хай тільки оддасть годинника. Це все тільки через годинник. Якби не годинник або якби то був мій годинник, я б узагалі... Хай тільки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою... Не той якось настрій...
— А ви молодці! — раптом сказав Будка. — Не побоялись. І годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути і все. З вами у розвідку можна йти.
Ну от, бачиш! Як же ти його налупцюєш після цих слів! Медом розлилися у наших серцях ці слова. Похвала, почута від ворога, — найвища похвала. Стривай, а звідки він знає, що то не наш годинник?Та тільки-но я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущів, зовсім близько, почувся тихий свист Будка свиснув у відповідь. Зашаруділи гілки, і з кущів вийшов "чувак" Вовка. Він був усе ще у масці.
— Давай сюди годинника! Барахольщик! — наказав Будка.
— А ти? Теж іще! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене тоді по нозі.
— Ти давай-давай, не балакай! — роздратовано повторив Будка.
— На! Дуже він мені треба... — Вовка витяг з кишені годинника...
Мені радісно забилося серце. Нарешті! До останньої миті я боявся, що станеться щось і годинника я не побачу.
Будка взяв у Вовки годинника і простяг мені (видно, він сам власноручно хотів його віддати):
— Бери!
— Спасибі! — якось саме собою вихопилось у мене.
— Будь ласка. — ніяково буркнув Будка.
Я не поклав годинника в кишеню. Я не довіряв більше кишеням. Я затиснув його в руці. Я вирішив не випускати його з руки, доки не прийду додому і не покладу під подушку. Ніяка сила не змогла б одібрати у мене зараз годинника.
Ми пішли назад тією ж дорогою. Знову попід муром вузенькими дерев'яними сходами, майже в цілковитій темряві, ледь розбавленій двома жовтими плямками ліхтариків (тільки тепер один з них був Вальчин, — Будка свого розбив у колодязі).
— Звідки ти знаєш, що годинник не наш? — нарешті спитав я.
— Ми все знаємо... — таємничо сказав Будка.
— Та ні, серйозно.
— Та це її брат, — він кивнув на Вальку, — сказав його братові, — він кивнув на Вовку, — от і все. Вони дружать...
— А-а...
— Слухай, Будко, — сказала раптом Валька, — а чого ти подерся в колодязі нагору? Ти ж міг через нижній тунель вийти на схили.
— Та! — махнув рукою Будка.
— Що "та"! Серйозно.
— А що, як вони пішли б не в той бік? І заблудили б? Відповідай! У них же ні ліхтарика, нічого.
— І пістолета не побоявся?
— А я б кричав...
Ти диви! То цей Будка майже герой — ліз нас рятувати!..
Отут і розберись у людях. Ніби негативний тип і раптом... Ні, не так воно просто сказати, що людина — негативний тип.
— Слухайте, — сказала Валька, — а як же ви доберетеся додому? Зараз уже ж трамваї не ходять.
— А що там добиратися! — сказав Будка. — Спустяться до бульвару Дружби, а там по автостраді — і до Печерського мосту. Я їх проведу... До клумби... Чао!
— Чао! — сказав Вовка.
— Пока! — сказала Валька.
— Бувайте! — сказав Ява.
— На добраніч! — сказав я.
Ми розійшлися. Валька пішла у свій флігель (через чорний хід). Вовка пішов у Лавру (він жив на території Лаври). А ми пішли з Будкою. Ми пройшли проз одну велику цегляну арку — тунель, проз другу, потім спустилися вузькою вибрукованою нерівними кругляками вуличкою. І все це мовчки, без жодного слова. При Вовці й Вальці Будка був досить говіркий, а як лишився сам — замовк. Усе ж він почувався дуже незручно перед нами. Та й нам хотілося мерщій попрощатися з ним. Коли ми дійшли нарешті до автостради, Будка сказав:
— Ідіть отак прямо — вийдете якраз др Печерського моста!.. Чао! — змахнув він рукою.
Страх, як не люблю, коли хтось говорить, а я нічого не розумію. Що б йому таке відповісти? Та думати було ніколи.
— Цоб! — сказав я.
— Цабе! — підхопив Ява.
Це прозвучало, по-моєму, досить переконливо. Я певен, що городянин Будка сприйняв наше "цоб-цабе" як якесь жаргонне вітання. Бо всерйоз помахав нам рукою і пішов назад. А ми потеліжилися автострадою.
Та якщо ви думаєте, що на цьому наші нічні пригоди закінчилися, то ви погано думаєте, не те думаєте.
Ми підійшли до тітчиного балкона. Мотузка наша була на місці. Будинок давно спав, навіть ті вікна, де гуляли новосілля, вже не світилися.
Ява за своєю звичкою хотів був лізти першим. Але я рішуче відштовхнув його — забув, чи що? — я ж сьогодні перед веду, от іще! Дурень я, дурень! Якби я знав! Але я нічого не знав. Я поліз угору.
Далися-таки взнаки силові вправи з витягання Будки.
Важко було лізти, дуже важко, я й не думав, що так важко буде. Всі м'язи мої тремтіли й боліли. Руки терпли; плечі наче хто ножем різав; ноги весь час губили мотузку, і я безладно метляв ними, як розповите немовля. Якихось три метри — і такі тортури (спасибі хоч, що будинок малогабаритний: висота стелі два сімдесят п'ять!). Долазячи до балкона, я вже хукав і хекав, мов насос. Ще трохи, ще трохи, і я схоплюся за залізне перехрестя балконних поручнів. І раптом наді мною пролунав зойк: "Злодії!" — і я побачив білу пляму в чорному проваллі відчиненого поряд з балконом вікна (то було вікно кімнати, де спали дядько з тіткою). Біла пляма враз зникла. А далі все сталося так блискавично, що я не встиг отямитись. На балконі з'явилася, наче привид, біла тітчина постать у нічній сорочці. В руках у неї було щось чорне. Тітка перехилилася через поруччя і з вигуком: "А на ж тобі!" — вихилила те чорне просто на мене. Щось гегепнулося мені на голову і полилося на очі, за вуха, за комір, у штани і аж до п'ят. Я відчув на губах знайомий солодкий смак і зрозумів — тітка вихлюпнула на мене з каструлі свій улюблений вишневий компот, що стояв на балконі. Ошелешений, ледве тримаючись за мотузку, я одфоркувався й відпльовувався, струшуючи з голови вишні.
Але тітка вважала, що це ще не все. Я вчасно помітив, як блиснув у неї в руді ніж. І зрозумів — зараз вона чикрижне по мотузці — і я, як грязюка, ляпнуся на землю.
— Тьотю, не ріжте, це я! — не своїм голосом скрикнув я.
Ніж випав з тітчиної руки і боляче вдарив колодкою мене по маківці. Я не вдержався і з'їхав по мотузці донизу. Торкнувся землі, але не встояв на ногах і сів просто в компот, що калюжею розлився якраз піді мною.
Лише тоді тітка нарешті розпачливо загукала згори:
— Ой лишенько! Павлушо, це ти?
— Ні, не я! — проказав я, сидячи в компоті. Ява не стримався і коротко реготнув, наче його хтось несподівано залоскотав пальцем під ребрами.
Тітка зовсім отямилася і зарепетувала:
— О Господи, як же ти тут опинився? Чого це тебе серед ночі на мотузці під балкон потягло! І Ванько тут? Ви що, почаділи? Що ви тут робите?
— Та не кричіть, тьотю, людей побудите! — крізь міцно зціплені зуби проказав я, підводячись і з огидою оббираючи з штанів розчавлені вишні.
Тітка нарешті збагнула, що вона не в бальному платті, а в нічній сорочці, і не варто в такому вигляді знайомитися з новими сусідами.
Сказавши нам: "Ідіть, я зараз одчиню", — вона зникла.
Піднімаючись по сходах, ми дуже добре розуміли, що ото відчувають воїни, здаючись у полон. Найбільше бентежило те, що ми зараз будемо казати тітці, як пояснюватимемо свою дивну поведінку. Казати правду після всього пережитого не було ні сил, ні енергії — дуже багато довелося б говорити. Але тітка ж не відчепиться, сказати щось треба.
— Яво, одмінімо до ранку шалабани, я тебе прошу, — безсило сказав я. — Вранці я на все готовий.
— Гкразд, — сказав Ява.
Часу було обмаль. Видумати щось треба було негайно. Голови наші працювали, мов кібернетичні машини, — мільйон операцій за секунду.