Історія виникнення цього "джазу" така. Перша рота, повернувшись з бойового завдання, готувалася достойно зустріти другу роту, яка з дня на день мала теж прибути. Що ж його придумати? Чим розважити бійців? І тоді кашовар Кипич виварив у казані волячу кістку, натягнув на неї, замість струн, нитки, змайстрував смичок. Інші партизани поробили собі флейти з вільхової кори, що трохи нагадували гуцульські трембіти. Дістали ще бубон, використали звичайну поперечну пилку.
Кузьма Кипич, влаштувавши репетицію, був вдоволений. І ось нарешті діждалися. Примчав гонець і повідомив: "Друга рота вже зовсім близько".
З'явились на дорозі бійці, втомлені, знесилені після численних операцій та переходів. Назустріч їм несподівано вийшов з кущів кашовар Кузьма з наклеєною бородою, з дивовижною "скрипкою", вийшли слідом за ним інші музиканти, заграли марш, розвеселили, потішили друзів.
Зараз цей "джаз" мав показати своє мистецтво.
Крайнім на зрубаному дубі сидів Олексій Головацький — молодий хлопчина у вишиваній сорочці — й лівою рукою майстерно вибивав у бубон. Поруч нього Микола Соколик тримав поперечну пилку і, згинаючи її, бив по ній палицею. Вібруючи, звуки злагоджено впліталися в звуки гармонії, на якій бездоганно грав Іван Савинок. А ще далі рядочком розмістилися "флейтисти".
— Граждани, прошу звернути вашу увагу на кашовара Кузьму,— жартував Полікарп Орешич.— Чоловік він молодий віком. Всього вісімнадцять літ... не вистачає до сотні.
Джаз грає польку. Партизани й партизанки танцюють. Серед дівчат — медсестра Уляна Канавець. Вона не тільки займається медициною, а вже тричі була з мінерами на диверсії. Та загальну увагу привертає до себе своїми витівками "Чарлі Чаплін". То візьме палицю, насуне на лоба фетровий бриль і удає п'яного старосту, то несподівано, як справжній акробат, перевернеться через голову й почне так витанцьовувати, що навколо вибухає нестримний регіт, то, зупинившись, гляне в бік кашовара Кипи-ча, підморгне оком, оголосить:
— Польку виконано не погано, а далі буде... ще гірше. "Джаз-оркестр" заграє тієї, що є хвіст у неї.
Над лісом лине краков'як, а в гурті партизани вже оточили когось, просять, умовляють:
— Григорію Марковичу, давай!
— Що ви, хлопці,— відмовляється той,— куди мені, я вже старий.
Та хіба тут відмовишся, коли з усіх боків насідають! І ось з гурту виходить ставний, середніх літ старшина Руденко.
— Давай "Рибалку"! — гукають до музик одразу кілька голосів.
Полинули знайомі звуки. Наче хвиля підхопила старшину з місця, і він поплив по колу, танцюючи легко, невтомно, граційно. А коли закінчив танок, йому дружно й гаряче аплодували всі.
На цьому виступ "джаз-оркестру" закінчився. Грав горніст. Партизани розходились до своїх куренів. Пішли й ми.
Ось під сосною криниця. Вода в ній каламутна, але коли немає кращої, доводиться пити й таку. Стоїть тут стільчик, відро, кварта. Стежка прикрашена молодими сосонками, старанно всипана піском.
Поблизу розмістилася партизанська кухня. На нижніх вітах розлогого дуба висять білі рушники. Чисто, охайно скрізь. На всьому відчувається хазяйське око. Порядок і біля куренів. У кожній групі вивішено стінні газети з добірним матеріалом і влучними карикатурами. Керує цією роботою комісар Яковен-ко. У червні місяці в ротах було прочитано й проведено бесіди на такі теми:
1. Чого вимагає партія від комуністів у дні Вітчизняної
війни?
2. Маркс і Енгельс про пруссацтво.
3. Художня література в дні Вітчизняної війни.
Агітатори і пропагандисти з цього загону провадять також велику роботу з населенням Столінського, Сарненського, Давид-городокського районів.
Вже звечоріло зовсім. Над верховіттями засвітились зорі. В таборі стало тихо, тільки де-не-де між деревами маячили постаті вартових.
Наступний день видався жаркий. Допікають комарі. З самого ранку кружляють ворожі літаки, але виявити табір не можуть, бо кожен курінь тут добре замасковано.
Біля куреня сидить командир загону Григорій Дмитрович Селивоненко й розповідає нам про себе:
— Родом я з Кренидівки, може, чули, є таке село на Сумщині. Батьки мої — селяни, бідняки. При Радянській владі закінчив семирічку, потім радпартшколу. Три роки вчителював там же, на Сумщині, а тоді пішов в артилерійську школу в Києві, скінчив її, і відтоді весь час я в армії. Вітчизняна війна застала мене артилеристом у Черкасах. Разом з частиною попав я на Південно-Західний фронт. Під Уманню нас оточили німці. Вибравшись з оточення, пішов до лінії фронту. Дорогою вирішив провідати свою сім'ю. Ні батько, ні мати мене не пізнали. Дружина моя евакуювалась пізно, і їхній ешелон перехопили німці. Вона змушена була повернутися до моїх батьків.
Страшний я був тоді. Одежа на мені драна. Зарослий, немитий. Коли хто запитував мене: "Звідки йдеш, чоловіче?" — я всім говорив: "З в'язниці".
Ото увійшов я таким до хати. Сидить батько, мати, дружина і синок мій Борис. Я кажу: "Здрастуйте! Чи не можна у вас чогось попоїсти?"
"Сідайте,— відповідає мені мати.— Зараз я вам борщу насиплю".
А батько став розпитувати: "Звідки йдете? Куди йдете?"
"Додому",— кажу і засміявся. Дружина дивиться, дивиться, та як скрикне: "Гриша!" — і в сльози. А синок боїться до мене на руки йти. Раніше я приїздив додому чистим, в добрій командирській одежі, а тоді — був наче жебрак. Мої двоюрідні братеники Кошель Микола і Юрій Лебідь були вже в партизанському загоні імені Щорса. Я поговорив з ними і вирішив до лінії фронту не пробиватися, а залишитися тут партизанити.
Ранньою весною 1942 року з Хінельських лісів пройшов через наше село Ковпак, а потім звідти ж прибули загони ям-пільських партизанів. Командували ними Гнибіда і Таратута. Я спочатку пристав до них. Зібрались тоді ще Сорока, Кошель, Зубок, Конопелько і я.
Було в мене двадцять чоловік, а через місяць уже набралося 60. А ще через місяць я став заступником командира загону.
В 1942 році за наказом Сабурова ми пішли в рейд. Я взяв на себе командування групою. Комісаром був призначений Яко-венко.
В рейді ми пройшли через Чеповецький, Малинський, Розва-жівський, Коростишівський, Іванківський та інші райони Київської області. Наша група, яка налічувала вісімдесят чоловік, забиралася у степові райони, де партизанів не було зовсім. Ми не мали зв'язку із з'єднанням Сабурова аж до березня 1943 року, і там вважали, що ми загинули. Під час рейду ми часом так несподівано з'являлися у населених пунктах, що німці не вірили своїм очам і казали: "Звідки тут можуть взятися партизани?" А ми все-таки з'являлись і громили їх. Люди нас зустрічали добре.
У селі Шершнях, Чеповецького району, ми підпалили лісопильний завод. Селяни дивились на пожежу й казали: "Хай горить. Не буде нас староста ганяти туди на роботу. Не будемо на німця працювати".
За час рейду зросли ми в чотири рази, озброїлись виключно за рахунок противника. В боях дістали двісті гвинтівок, дев'ять кулеметів, багато патронів.
Пізніше я дізнався, що поліцаї спалили мою хату. Убили б, мабуть, і батьків, і дружину з сином, якби я їх заздалегідь не вивіз до Брянських лісів. Коли ми вирушали в рейд на Україну, мої рідні лишалися там, разом з іншими сім'ями партизанів. Взимку 1942 року я мав вісті, що вони живі й здорові, а зараз нічого про них не знаю. В останньому листі, який я одержав через партизанів, вони мені писали: "Хліба немає. Солі нема. їмо липову кору. Ще живемо, але на краю загибелі". Більше я ніякої звістки від них не мав.
Розмова урвалася, бо підійшов боєць і повідомив:
— Товаришу командир, повернулася група з завдання, привели "язика".
— Німець? — спитав Селивоненко.
— Ні, мадьяр.
Ми бачили його, високого, цибатого, чорного, як циган, що, мабуть, не одну сім'ю розстріляв з свого автомата, не одну хату спалив, не над однією дівчиною наглумився. Піймали його, коли він грабував селян.
Допитували мадьяра в присутності Селивоненка товариші Сперанський і Нирко. А після допиту повели його до березняка. Згодом звідтам почулося два постріли.
— До ворога в мене пощади нема! — сказав Григорій Дмитрович.— Немало вже ми винищили їх і в боях, і особливо на залізницях. Ми ж, в основному, диверсанти, підривники. Якщо вас цікавитимуть цифри, можемо дати,— і він покликав свого начальника штабу Миколу Олександровича Федорова:
— Захопіть зошит з цифровими даними і карту бойових операцій.
До нашого куреня підійшов ставний, чорнявий чоловік років під тридцять.
В акуратних і чисто накреслених діаграмах було показано зростання партизанського загону, його національний склад, партійну і комсомольську організації, кількість знищених паровозів, вагонів з технікою й живою силою противника, платформ, цистерн з горючим, автомашин, танків, снарядів, авіаційних бомб, патронів і мін.
Внаслідок диверсій на залізниці, шосейних дорогах і в боях забито 2273 і поранено 286 ворожих солдатів і офіцерів.
— Наші втрати у всіх цих операціях складають п'ять чоловік убитими, кілька поранених та двоє пропало без вісті. Прошу зважити ще й на таке,— додав Селивоненко,— зброї з Великої землі ми не одержували, а діставали її виключно у розгромленого ворога.
Селивоненко згодом пішов. Ми залишилися з Федоровим.
— Як ви потрапили до партизанського загону? — спитали ми в нього, і він охоче почав нам розповідати:
— Сам я народився в 1914 році в Ленінграді. Батько мій робітник. Я теж працював робітником. Потім пішов учитися па робфак, а згодом вступив до Військово-повітряної академії. Після закінчення її як інженер був направлений на роботу до Києва. Почалась війна. Звідси, маючи особливе завдання, я виїхав до Західної України і там приступив до будівництва аеродромного вузла. Роботи не закінчив. Фронт пересунувся, і я разом з підлеглою мені групою цивільних інженерів і техніків евакуювався з Сарн в напрямку Рокитне — Олевськ, а звідти мав їхати до Чернігова і Ніжина. Та під Києвом ми потрапили в оточення. Було одержано наказ: іти на з'єднання з частинами Червоної Армії. Доки й житиму, не забуду бомбардування під Борисполем. Взяли ми курс на село Борщі, йшли через поля, через болота. Хати горять. Люди після боїв втомлені. Багато поранених, багато вбитих. Спинились ми біля річки. Якийсь генерал керує переправою. Військові й цивільні розбирають хати, клуні, тягнуть бруси, дошки, кладуть через топкі місця в болоті.