Може, скажете, що це надто фантастично, далекосяж-но? О ні! Арійська наука має такі задуми, які вам і не снилися. Запевняю. Маніпулювання свідомістю мас, формування автоматичної свідомості в індивіда. І все це знаєте для чого? Бачу на вашому обличчі занепокоєння, може, навіть переляк? Ясно, ви ж виховані на фаль-шивих засадах загального альтруїзму.
Це — блеф! Наївна казочка, в яку не вірять навіть її творці, комуністи. Загальна рівність — абсурд! Земля не може дати однаково для всіх ні матеріальних багатств, ні копа-лин, ні енерґії. Отже, розумний розподіл. Безсилі хай зникають або підкоряються! Настає епоха тверезого розрахунку.
— А далі? — холонучи від жаху, запитала Оленка.
— Далі? — просторікував фон Шварц, впиваючись власним красномовством. — Далі — польоти до інших планет. Що, не вірите? Наші вчені уже впритул підійшли до розв’язання цього завдання. Аби лиш завершити війну, а тоді… Космос відкриється для арійського духу. У вас теж були аполоґети завоювання зоряного простору. Ціолковський, наприклад, Кибаль-чич, Кондратюк… Читали? Але думка Ціолковського утопічна, вкрай наївна. Він гадав, що космос — для блага всіх людей. Дурниці! Космос — поле для грядущих суперменів. Перший крок до цього — завоювання Землі. Ми незабаром завершимо цю акцію. Зламаємо хребет Совєтам, потім Анґлії. Америка сама підніме руки вгору. Дядя Сем не такий дурний, щоб не втямити, звідки вітер віє! Х-хе! А далі — планомірне завоювання інших світів. Безодня ба-гатств, аборигени далеких планет. Зоряні імперії. Ви гадаєте, казка? Ні, тверезий розрахунок. Казки, леґенди залишаться в минулому. З рожевими земними леґендами треба рішуче покінчити. До речі, ми якраз для цього їдемо, для чарівного експерименту в царині фолькло-ру. Для ліквідації леґенди.
У Оленки череп розривало від страшного болю. Вона відчувала, як незримий потік страхітливої мерзоти, що лився від ворога, руйнує її психіку. Та мусила терпіти. Хай блюзнірствує, хай насміхається над найсвятішим. Розплата не запізниться.
А фон Шварц хвальковито продовжував:
— Вам цікавий мій план? Він дуже простий. Пару десятків цих дикунів я розстріляю. Десяток повішу над могилою. Оце й буде крапкою. Кінцем леґенди. Як у вас кажуть, доз-вольте, згадаю прислів’я… Ага, "як рукою зняло". Отак і тут. Як рукою зніме, ха-ха! О, ми вже під’їжджаємо. Недалеко Зеленьки. Ліворуч — дніпровські кручі. Чудові місця.
Оленка озирнулася. Поза спиною прокотився холодок. Легкова машина фон Шварца й чотири машини карателів проїжджали покрученими яругами Правобережжя. Обабіч дороги понад густими кущами терну, шипшини й ліщини повзли сиві осінні тумани. Пахло поли-ном. Офіцер замовк, сторожко оглядаючись по боках. Передні машини з ревом виповзали на горб.
Зненацька спереду розітнувся страшний вибух. Громохка хвиля прокотилася над коло-ною. Передня машина розлетілася в друзки, високий смолоскип вогню знявся над яругою. Карателі з криком і лайкою вискакували з машин. Фон Шварц на якусь мить закам’янів, потім, висадивши дверцята, рвонув з машини, репетуючи:
— Рятуйтеся, фрейлейн, партизани!
Оленка зіщулилась у машині. Вона нікуди не буде втікати. Вона зробила своє. Караюча рука досягла ворога. Ні, супостате, не поставити тобі крапки на леґенді! Вона жива й невми-руща!
Затріщали автоматні черги, гримнули вибухи гранат. Шофер щезнув з машини, розта-нув у сутінках. Перестрілка, разом з криками і прокляттями, покотилася в степ. Де-не-де сто-гнали поранені. На дорозі догоряли дві вантажні машини. Інші розвернулися і дали драла. В чадному освітленні палаючих авто з’явилися темні постаті. Бігом наблизились до легкової машини. Напоєні ненавистю очі впились в Оленку.
— Шлюха німецька! — крикнув хтось. — Ти дивись, влаштувався офіцерик. Возить з собою підстилку!
Оленка вийшла з машини, всміхнулася. Ноги підгиналися від хвилювання й радості. Хай лають, хай кричать — свої, свої!
— Ще й усміхається? Зраділа, падлюка? Чому радієш? Думаєш, помилуємо? Шльопни її!
Хтось підняв автомата. Та раптом почувся владний голос:
— Одставити! Сваволі не допущу! Ви хто, солдати чи бандити?
Партизани охололи, роздратовано виправдовувалися:
— Серце не витримує, товаришу "Агрономе"! Народ пропадає, а вона, зараза, розкошує…
З пітьми виступив високий кремезний чолов’яга. На щоці ясно вирізьбився глибокий шрам. Він подав їй руку, підтримав:
— Здрастуйте, товаришу Сокіл. Спасибі, перше завдання виконали відмінно. Спасибі від усього загону. І на Велику землю передамо…
Партизани завмерли, зачудовано перезирнулися. Командир, якого звали Агроном, засміявся:
— Поспішили орли. Не розпізнали сокола. Нічого. Вона пробачить. Це вона передала нам інформацію про операцію "Кінець леґенди".
Вдячні слова були відповіддю на слова командира.
Над яругами котився чад від машин, ранок розливався по землі. Оленку оточили дружні обличчя, сяючі ласкою суворі очі, сильні вузлуваті руки вдячно простягалися до неї. Оленці здавалося, що вона потрапила з одного сну в інший.
Невеликий загін зібрався на дніпровській кручі. На Лівобережжі сонце запалювало не-бокрай. "Агроном" став над невеличкою могилою, помовчав. Невисокий підліток поклав на могилу букетик з колосся, квіточок безсмертника і калинових кетягів. Оленка відчула, як сльози зворушення підкочуються до очей. От яка вона, леґендарна могила!
— Як же можна, — тихо й проникливо сказав "Агроном", — як же можна, щоб наш народ був у неволі? Як же це може статися, друзі мої, коли на бій з ворогом у нас встають навіть мертві. Ось тут, у могилі, поховано героя. Вороги убили його. І вважають, що він мертвий. Але народ воскресив його! Неможливо вбити героя! Образ його не підлягає смерт-ному тліну. Він належить народові, який дав йому друге життя. Народ безсмертний, отже, і герой народу невмирущий! Це нашими руками він покарав сьогодні ворога. Запам’ятайте це, друзі! Не забувайте тих, котрі лягли в землю, захищаючи наше майбутнє. Ми з вами входимо в леґендарну ріку безсмертя. Пом’янемо добрим братерським словом мужнього солдата-композитора Миколу Горенка!
Блискавиця вдарила в серце Оленки. Що він сказав? Що він промовив? Микола? Так це його могила?!
"Миколо, серце моє! Миколо, доле моя, — вона схилилась до могили в німому риданні, — Ось як ти зустрічаєш мене, любий друже…"
На сході палав обрій. Починався день. Перший день бойової дороги Оленки.
Мелодія дев’ята
ПЕРЕХРЕСТЯ
РІДНА ДУША
Шуміла течія дніпровська. Лопотіли в темряві віти столітніх осокорів. Вітер тужно за-вивав у комині.
Дід Василь лежав на полу. Не спав. Ловив у пітьмі відкритими очима зграї привидів, розмаїтих тіней. Тяжкі думи обсіли голову. Гадки мчали, ніби осіннє листя ва вітром. Вири-нали з свідомості далекі, давні й близькі образи, турбували, кликали, застерігали. Тужно й німо дивилася з кутка хати донька Маруся, майоріли з далечі прозорі постаті Миколи й Оленки, а пазурі сумніву, непевності й хитання перекреслювали рідні образи чорною паву-тиною.
Хотілося спокою. Хотілося небуття. Що йому потрібно? Чого він чекає, чому вагається йти назустріч неминучості? Хочеться ще принести людям хоч краплю користі, радості, щоб не пропав даремно досвід і сила душі, нагромаджені за довгий вік. Може, оце настала пора, коли в останньому іспиті пізнається суть людини. Може, саме тепер доля суворо запитує: хто ти, Сміяне?
Щось ніби стукнуло у вікно. Дід Василь прислухався, зітхнув. Мабуть, лозина, гнучись під вітром, торкається шибки.
Знову постукало. Настирливіше. Невже прийшли непрохані гості?
Дід Василь встав з полу, накинув кожуха на плечі, вийшов у сінці. Зупинився на мить. Може, лихі люди?
Усміхнувся в темряві сам собі. Пусте… Чи може вже бути щось гірше від тих, з ким він розмовляв нині ввечері?
Рипнув сінешніми дверми землянки, виглянув надвір. Тонка постать рвучко кинулася до нього з сутінків, обняла. Гарячі губи торкнулися сухої щоки. Боже, хто це?
— Дідусю, рідний!
— Оленко, дитя моє! Де ти взялася? Звідки? Що прибило тебе в цю страшну пору до села?
Дід Василь шарпнув Оленку до сіней, зачинив двері. Провів до землянки, похапцем позавішував вікна. Не вірячи тому, що сталося, схопив її за руку. Потім заторохтів усяким начинням у пічурці, шукаючи сірників.
Спалахнула під комином соснова смоляна тріска. Жовтий язичок вогню осяяв землян-ку. Оленка припала до діда, обняла його, беззвучно заплакала. Вуста в неї дрібно тремтіли, й сльози сповнювали ясні очі.
— Микола… де Микола? — пошепки запитав дід.
— Нема… Миколи, — зірвалося страшне слово.
Мов громом ударило старого. Погасли очі, здригнулися кудлаті стріхи-брови.
— Що ти сказала? — глухо запитав він. — Що ти сказала?!
— Це правда, — прошепотіла Оленка. — Я пережила цей удар… Ще на Уралі.
Дід Василь заплющив очі, затулив долонями обличчя, присів до столу. Страшним зу-силлям волі оволодів собою. Оленка стояла над ним, тривожно мовчала. Язичок вогню ска-кав під комином, у кутку, під образом божої матері, ворушилася дідова тінь.
Він зненацька розплющив очі, дивно поглянув на Оленку, заперечливо похитав голо-вою.
— Ні, не вірю, Оленонько, твоїй печальній вісті. Чує моє серце, що живий Микола. Він бореться, мучиться, клекоче…
Оленка поклала руку на його плече, прихилилась до грудей.
— Дідусю… як би я хотіла, щоб ваші слова були правдою, а мої очі обдурили мене. Як би я хотіла… Та чуда не буває, дідусю. На тім боці Дніпра, біля Зеленьок, могила Миколина, на кручі. Там його розстріляли.
Обнявши Оленку, дід Василь не втримався, заридав. Ридав страшно, беззвучно. І пла-кала в нього на грудях Оленка, виливаючи, може, вперше за такий довгий, такий безконеч-ний час своє горе.
Ніч котилася, як з гори, стукала у вікна, вила в комині, шелестіла лозами. А дід і онука сиділи біля столу, розповідали одне одному про свої тяжкі життєві стежки. Дід Василь відкрив Оленці свою змучену душу, оповів про свій останній двобій з заплутаним вузлом долі. Вона вислухала, подумала, обережно запропонувала:
— Згоджуйтеся, дідусю.
— Що ти кажеш, дочко? Невже не розумієш, що мене чекає? Який присуд народу?
— Заждіть. Ви згодитесь не тому, що так вам захотілося, що вас це тішить. Ні! Тому, що так треба. Я не стану вам говорити багато. Уявіть, що старостою поставлять якогось Пи-липа.