Немає сумніву також, що за знищенням губернаторів і всієї польської влади у тому краї, він по праву вважав себе розпорядником і організатором завойованої країни, і тому поводив себе як глава тимчасової влади у державі, де чи зброя, чи внутрішній політичний переворот скинули існуючий порядок і скасували колишню владу. Всі, хто приїздив туди, мав з’являтися до нього з пошаною, як до глави нового уряду, а той, хто від’їжджав в інші країни, він видавав від свого імені відкриті аркуші і паспорти, під якими втім підписувався не як гетьман обох берегів Дніпра і світлійший князь смілянський, а скромно, відповідно тому чину, якого він вважав себе гідним у своїй країні, і саме у Росії або у запорозькому війську: під паспортами він підписувався як "полковник Максим Залізняк". Приміром, у паспорті, виданому обивателям (Остапу Поламаному і Остапу Бочці), які торгували у Польщі, значилося, що "подателі сього" такі-то з товаришами, що "слідують вони з горілкою, возів дев’ятнадцять, у Січ", тобто в іншу державу, в Росію з Польщі, що "сіє свідоцтво" дане їм, які "явилися у табір війська запорозького, з канцелярії". Ватагу свою, що розташувалася табором під Уманню, він, значить, вважав "табором війська запорозького", який при своєму штабі мав канцелярію. Отже, Залізняк не відділяв себе і свого війська ні від Росії, ні від Запорожжя, а в усьому відчував з ними повну солідарність, і тому у командуючих російськими військами у Польщі, відправленими проти конфедератів, — у генералі Кречетникові і графі Апраксіні бачив товаришів по службі і по зброї, хоч і ставив себе нижче від них чином, і тільки вище звання своїм — як князя смілянського. У паспорті рекомендується всілякій належній владі пред’явникам того паспорту "вільний пропуск скрізь, як від проїжджаючих війська запорозького козаків, так і на кордоні, до зазначеного місця, туди й назад надавати, згідно височайших указів". До того, як годиться у всіх міжнародних відносинах, Залізняк додає у паспорті фразу: "не чинити й найменшої образи просимо". Врешті, вірячи у законність своїх розпоряджень, Залізняк додає: "а для потрібної вірогідності і підтвердження, власною своєю рукою підписуюсь". Ще найбільш цікаво, що у законність розпоряджень Залізняка повірив навіть суворий охоронець закону російський німець, а саме — майор Володимир Вульф, начальник прикордонного форпоста Орловського, якому був пред’явлений виданий Залізняком паспорт і який на цьому паспорті зробив позначку: "по сєму білету, позначені в ньому польські мешканці, які слідують до січі запорозької через форпост Орловський з Польщі, з вказаним оглядом пропущені, у 1768 році червня 19".
Що Залізняк вважав себе представником Росії і товаришем по зброї генерала Кречетникова, видно з того, що він постійно показував усім дане йому російським урядом "позволєніє" воювати польську землю, і дозвіл цей він не вважав вигаданим. Як полковник запорозького війська, він дивився на себе як на проводиря частини цього війська, посланого за велінням імператриці виключно для знищення у польській Україні ляхів і жидів, і хоча особисто від коша і від кошового він такого наказу не отримував, але у нього було дещо сильніше за нього, а саме — золота грамота "велик світ матінки государині". Це ще більш підтверджується тим, що запорожець Лаврин Кантаржій, який повернувся 4 липня з Польщі у Січ, доповів у військовій канцелярії, що коли він "у купецьких справах був у різних далеких польських містах і повертався вже назад у Січ запорозьку з різними товарами через польське місто Умань, 9 числа, то застав під Уманню військо у дві тисячі чоловік, що називають себе запорожцями, при 30 прапорах і 15 гарматах, під командою полковника Максима Залізняка, до якого він з’явився і просив його, щоб дав команду, як там, у простої, так і в дорозі йому не чинили ніякого лиха, і на товар його, що стояв під селом Березною, нападу не було, — то цей Залізняк скликав своїх сотників, двох чоловік, і дав йому, Кантаржію, від себе свідоцтво, щоб скрізь від його команди був вільний прохід, навіть до російського кордону". При цьому Залізняк "хвалився" Кантаржію, "що, мовляв, розташований з дивізією у Польщі російський генерал Кречетников дякував йому у листі та те, що він Умань остаточно зруйнував і усіх в тій Умані ляхів і жидів вирізав". З свого боку Кантаржій додавав, що бачив там, як багато "з польських підданих, людей католицького закону, приїздять до Залізняка з різних місць, де ляхи і жиди вже вкрай розорені, прохаючи у нього, Залізняка, начальства, і він, кожного жалуючи по заслузі, дає всім людям від себе письмовий наказ, щоб у точному його дотриманні усі були, і усі, встановлені ним порядки, залишалися б у його владі, а ослушникові жорстоким штрафом загрожуючи".
Хоч за звісткою, принесеною у запорозьку Січ Кантаржієм, ватага Залізняка, яка стояла табором під Уманню, складалася з двох тисяч озброєних людей, однак, за свідченням польських письменників, ця юрба гайдамаків постійно зростала від прибулого з усіх країв хлопства. З свого боку Тучапський каже, що гайдамаки, "оговтавшись після пияцтва, як від омертвіння", замість, щоб "вгамуватися і припинити вбивства, склали раду, на якій вирішили розсилати у найближчі містечки і села свої загони для розбою і грабежів та для набору нових ватаг, які і без того збільшувалися напливом селян. Тим з них, хто більше вбивав поляків і жидів, обіцяємо найвище звання". Так гайдамацькі загони розсіялися по містечках і селах у районі заколоту. Уманські жорстокості повторювались у Теплику, Дашові, Тульчині, Монастириці, Гайсині, Копелах, Босівці, Жибичині, Ладижині і у Гранові, хоча у цьому останньому, як свідчать інші письменники, городові козаки залишились вірними своєму поміщику, князю Чарторійському, можливо, тому, що князь вважався прибічником короля Понятовського, а значить і Росії, і ворогом польської патріотичної партії або конфедератів, і не допустили розорення волостей свого поміщика, інші містечки були пограбовані, польське та єврейське населення знищене і награбоване майно стікалося у головний штаб гайдамацького війська, під Умань.
Сотник Шило, який і раніше діяв незалежно від головних гайдамацьких сил і з власними зграями робив набіги на Черкаси та інші міста, після взяття Умані пішов шукати собі нових місць для кривавих подвигів. Взявши із собою п’ятдесят добре озброєних кінних козаків і дві гармати, він кинувся до турецького кордону, на містечко Балту. Його вабила туди звістка, що багато поляків і євреїв, тікаючи від гайдамацького погрому, забрали своє майно і пішли за ріку Кодиму, у турецькі області, як подніпровські і потясмінські обивателі польської України уходили або за Тясмін, або за Дніпро у російські володіння. Шило, прибувши у Балту з наміром вирізати поляків і євреїв, як це він робив у польських містечках, вимагав у турецького каймакана, щоб він їх виказав. А Балта якраз однією частиною належала Польщі, другою ж — Турції, подібно до того, як місто Крилов однією половиною стояло на польській землі, а другою — на російській. Зрозуміло, що поляки і євреї, які тікали від гайдамаків, перебралися у турецьку половину Балти. Паша, незважаючи на вимоги Шила, не віддавав гайдамакам польських підданих, які просили заступництва турецької влади, і гайдамаки хотіли вже було повернутися у свій табір, та невідомо чому — як говорить Тучапський — один турок вбив грека з гайдамацького загону. Грек цей, вірогідно, належав до гайдамаків, оскільки в їх зграях і раніше був якийсь набрід — волохи, молдавани, греки, турки, татари. Сотник, розгнівавшись вбивством одного з своїх підлеглих, зібрав удвоє більшу юрбу, і так сильно вдарив по турках, що ті, незважаючи на хоробрих захисників, не витримали натиску і побігли з міста, захопивши з свого майна все, що було цінного. Шило втратив у цій битві одного з своїх отаманів і кілька гайдамаків, вбитих у сутичці, однак не припиняв атаки доти, поки не заволодів усією турецькою частиною Балти і не умертвив усіх, хто був у місті. Хоч на допомогу місту і з’явились потім буджакські ногайці, однак вже було запізно, тому що гайдамаки, розоривши містечко і захопивши із собою усе, що могли знайти там кращого, повернулися у свій головний табір під Умань.
Взагалі сотники, отамани і начальники окремих гайдамацьких зграй, щоб відзначитися і заслужити більше повагу своїх начальників Залізняка і Гонти, усіх поляків і євреїв, які потрапляли їм до рук і яких вони не хотіли вбивати своєю владою, приводили з собою в Умань і там на виду своїх товаришів і начальства або заколювали нещасних піками, або стріляли в них з рушниць, як по мішенях. При поверненні цих сотників і начальників загонів з окремих експедицій із здобиччю, новобранцями і полоненими, у головному таборі їх зустрічали гарматною і рушничною пальбою, вигукувами і похвалами за відвагу, а потім влаштовували бенкети на гайдамацький і козацький смак — з пиятикою, танцями, піснями і усим диким розгулом.
Розділ XIX
У той час, коли після взяття гайдамаками Умані, вся польська Україна знаходилась в їхніх руках, Польща була до того безсила, що була не в змозі навіть всіма силами своєї держави справитися з юрбою гультяїв, які необмежено володіли найбагатшими її провінціями, і вирвати диктатуру з рук Залізняка. Самі поляки не приховують свого безсилля і того безладу, в якому знемагала Річ Посполита у той нещасний час, і тому ми аніскільки не перебільшимо, якщо скажемо, що гайдамаки могли безперешкодно дійти до Варшави і завоювати всю Польщу, якби не захистили її російські війська. Власне, польського урядового війська на той час майже не існувало. Частина його з’єдналася з конфедератами і мала ділити з ними спільну долю. А конфедератам було не до порятунку України, коли вони самі повинні були відбивати із зброєю в руках і свою свободу, і свої землі, тоді як російські війська тіснили їх на кожному кроці і відтіснили далеко від України, де розпоряджався Залізняк, і де у полум’ї та під гайдамацькими ножами гинуло усе польське. Фелікс Потоцький, неосяжні маєтки і багатства якого гинули тепер на Україні разом з маєтками інших Потоцьких, його родичів, змушений був принижуватись перед турецькими візирями, як жебрак вимолюючи у них захисту проти Росії.