В Баварії (нечувана руч!), вибух залізничний страйк і потяги не їхали. Пощастило мені, сяк-так, особовим потягом, дотягнутися до Ульму, де я, як звичайно, вдався до Багряних. Але Багряних не застав удома, тоді, як також звичайно, повернув до Білецьких. Не мав ніякої тут справи, чекав лиш на можливість їхати далі, мав чимало порожнього часу, а тому ми пішли з Катериною до кіна. Взагалі прийшлося проциндрити весь довгий, вартісний день без діла, за вийнятком хіба, що зустрів одного автентичного з над Дніпра в Україні добродія, який подав мені докладний опис топографії міста Канева. Зустрівся і наговорився з Дивничом, а там появився й Багряний з Галею, у яких я й заночував.
А в суботу, рано-раненько, довідався, що страйк залізничників скінчився, від’їхав на двірець, осідлав швидкий потяг помчався до Мюнхену. Там, перш за все, вдався до їдальні КОС на Розенгаймерштрассе, пообідати, зустрів земляків Мацевича, Остапчука… Побував в редакції "Трибуни", наговорився вволю з її редакторами, а під вечір, в товаристві Костецького, вирушив до Реґенсбургу, при чому, замість швидкого потягу, ми помилково потрапили до особового і тим самим несамовито довго, волячим темпом, тягнулися до місця нашого призначення, підкреслюючи цим, що мені в цій поїздці з потягами особливо не щастить.
Там я знайшов Борецького і ми обговорили з ним детально справу видання "Ост"-у і зробили з ним формальне домовлення. Гонорар 15,000, при чому 10,000 наперед, решта після виходу книжки. Залишається знайти тільки редактора, який би переглянув машинопис, а взагалі, я ще тим "Ост"-ом не цілком вдоволений, він потребує ще солідного опрацьовання, але я боюсь, що для цього мені не хватить часу з приводу можливости виїзду за океан, а тому даю до друку так, як воно виглядає тепер. В недоробленому стані. Перед мною ще два томи тієї трилогії і як довго прийдеться на них чекати – сказати годі. Мої умови не дозволяють на тверде розпляновання праці… "Морозів хутір" вважатиму, як друковану чернетку і, як буде можливість, намагатимусь це направити…
Двадцять сьомого січня відбулася, скликана нами, пресова конференція "Об’єднаних Мистецтв", де я мав дати відповіді на основні питання в справах нашого мистецтва в умовах таборів. Зацікавлення преси не було велике, з’явилося лишень кількох кореспондентів і я подав їм свої міркування з приводу цієї теми. І, здається не зручно, був поденервований і тим самим непереконливий.
Тож то, у неділю відбулися загальні збори Об’єднання Мистців Української сцени, на яких я мусів бути в ролі почесного члена. Зустрів багатьох знайомих, приятелів, друзів, представників театральних груп Блавацького й Гірняка… Читались реферати, бушували дискусії, а після всього, під вечір, виступали автори нових театральних творчих здобутків, між якими я зачитав і свої "Жорна".
А зовсім вечором, в таборовому ресторані, зібралася чимала театральна кумпанія, знайшлася і чарка, піднявся настрій, виступили гумористи, Гірняк виконав веселу, з приперченими недомовленнями змістом, пісеньку, йому плескали, а Косач підняв тост за дві сенсації дня, тобто мої "Жорна" і Гірнякова пісенька.
Гірняка це зірвало. – Це, панове, цілий Косач! Це тільки він може так реагувати! Його це мучить! Він не може забути! Жорна Жорна! – Косача зірвало також і він лайнувся матюком. Зчинився гамір… Косач вийшов із залі… Гірняк говорив про честь мистців, про солідарність, ганьбу заздрости… Косач, що мабуть це підслухав, вбіг назад, засипав Гірняка лайками і зник.
Все це сталося дуже нагло, зовсім несподівано. Для мене незбагнуто. Для чого і чому? Не знаходив навіть слова, щоб щось сказати.
Це наробило шуму, вечірку знівечено… І аж згодом, другого дня, це почало поволі забуватися. 29-го я залишив Реґенсбург і через Мюнхен від’їхав до Штуттґарту.
А ось сьогодні, третього лютого, дістаю пошту і в тому такий лист:
"1.2.48. Високошановний Пане Уласе!
Це – кілька слів у зв’язку з зустріччю й інцидентом у Реґенсбурзі. Ви, звичайно, як завжди, можете сумніватися у щирості цих заяв. Це є Ваша справа й я не надіюсь Вас переконувати про протилежне. Тому я взагалі ніколи до Вас не писав і цей лист є в мойому житті перший і останній лист до Вас.
1) Мій вислів щодо пісеньки Гірняка й Вашої драми був злісно інтерпретований, як злобний випад по Вашій адресі і Вашому творі. Це все було зовсім інакше подумано й сказано. Передусім це був жарт (у зв’язку з загальним настроєм), по друге й по змісту зовсім не так, як це перекрутив Гірняк. Я хотів сказати, що от, мовляв, у такій атмосфері краще співати такі пісеньки, ніж писати такі серйозні драми. Гірняк замісць дати собі витолкувати це – з місця почав мене провокувати й ображати. Вашого твору я не збірався ні осуджувати, ні критикувати, ні хвалити. Мою об’єктивну думку я висловив Блавацькому й Ви можете про це переконатись. Є впрост підлістю інсинувати мені якісь глузування з того твору Вашого і т.п…
2) Постійно Ви мені закидаєте "заздрість". Чому, пане Уласе? Чому ж я тоді не заздрісний до Шереха, Маланюка, Костецького, Багряного і до всіх інших? Чи можу я бути Вами, а Ви мною? Що таке особливе маю Вам заздрити?
Успіхи? Слава Богу, скоро 20 літ як я маю теж успіхи по своїм можливостям і заслугам. Мої книжки друкуються, мої п’єси виставляються.
Матеріяльне положення? Я не лічив Ваших грошей, але не гадаю, щоб навіть при найбільших Ваших матеріяльних успіхах, вони були такі, щоб я міг Вам заздростити. Перекладів на чужі мови? Вашої громадської опінії й т.д.? Ні, пане Уласе, мені просто ніяково писати про це – бо ніякого собі уявити культурну людину, яка може бути заздрісною.
Двадцять літ це довгий протяг часу, щоб ствердити, що й Ви й я маємо свої місця в нашій літературі й нашій спільноті, що Ви, безсумніву, маєте повну перевагу переді мною і що до Вашого таланту й в зв’язку з іншими позалітературними причинами. Я, правда, мав завжди до Вас чапсине (злобу) й огірчення, але зовсім з інших причин. Я відплачую людям так, як вони до мене ставляться.
Ви від Праги 1933, були до мене нетерпимим, Ви завжди мене принижували, ігнорували, погорджували й сміялися про себе з мене. Іноді, навіть того не криючи. Тому я уникав всякого контакту з Вами, але коли йде про моє ставлення до Вас по відношенні до третіх осіб, воно було особливо з бігом часу, з віком, завжди коректне. Спитайте Шереха, Костецького, Блавацького, Ільницького і інш. Я маю свою думку про Вас і Вашу творчість (а чи ж не маєте Ви про мене?), але я її ніколи не міряв особистими маштабами.
Не забувайте, що якщо Ви маєте скажімо 80% укр. спільноти беззастережних прихильників, то я все ж таки маю 20% теж беззастережно відданих людей і не потребую аж до особистої заздрості вдаватись, щоб конкурувати з Вами. Але я ніколи конкурувати з Вами не збірався і не міг з вищеподаних причин. Консеквентно – я мусів би всіх ненавидіти, хто пише, в мойому егоцентризмі. А чому ж я не навиджу, а в дуже добрих товариських взаєминах з Осьмачкою, Багряним, з Баркою, з Шерехом? Ні, Пане Уласе, Ви собі щодо мене виробили чомусь таку думку й вже ніщо Вас не переконає.
Отже вчора напр. Я Блавацького, дуже наполегливо просив, щоб на місце мойого "Ордера" (який має йти в роботу з цих днів) взяв Вашу драму – яку вважаю, абстрагуючи від всього, більше на часі й потрібнішою для українців ніж мій "Ордер". Де ж моя заздрість?
А скільки разів Ви – гостро, несправедливо, погірдливо не потовариськи висловлювались про мої твори, про мою особу [Згадайте лиш минуле. Скільки впливу мала опінія Ваша, Ольжича і інших на уклад мойого дуже важкого життя? Чи Ви колинебудь, маючи до того дані, заступилися за мене хоч одним словом? Ні, Ви ще переказували, щоб я на Волинь не смів з’явитися. І т.д.] навіть в моїй присутності?
Ви є людина іншої вдачі – нетолерантна, самовпевнена, накидаюча іншим свої погляди й думки – але, чи я коли небудь якнебудь це саме проявляв по відношенні до Вас? Я знаю дуже добре своє місце, знаю те, що завдяки моїй біографії й вдачі, навіть коли б я був тричі геніяльнішим від Вас, я ніколи не зможу зрівнятися з Вами в силу зовсім інших обставин. І я з тієї причини ані заздрости, ані злоби до Вас поза літературою, мати не можу. Я можу мати огірчення до Вас за Ваше нетовариське й нетолерантне ставлення до мене – але це лиш для мене особисто цікаве й ніякого вияву назовні не має й неможе мати.
3) Щодо формальних сторін минулого інциденту. Гірняк, як і попередньо, підло і провокаційно кричав, що я підслуховую. Я вийшов і подорозі зустрів ту панну – німку й з нею сидів, а що Ви говорили голосно, то я вийшов, щоб показатись Вам, що я є тут, а підслуховувати не мав найменшої рації, бо я був занятий тоді чим іншим, а по-друге опінія Ваша й Гірняка про мене мені не цікава, бо відома здавен. Отже Ви бачите – як можна людину при бажанні, підло й несправедливо очернити. Ця панночка на жаль, другого дня виїхала, але я вже зробив заходи, щоб вона прислала посвідчення про те, що я робив в той час, коли Ви розмовляли в другій кімнаті. Є це та сама підлість Гірняка.
4) На цю злощасну зустріч я попав після трьох недоспалих днів, включно з 10 днями дуже інтензивної зарібкової праці. Крім того я останні місяці незвичайно ослаблений нервово й фізично в зв’язку з різними особисто-родинними справами. Алкоголь і провокації Гірняка, головним чином, викликали в мене дуже велике й неспорівнене душевне потрясення, якого я вже впрост фізично не міг опанувати й повстала реакція, яка для мене самого дорешти несподівана й незрозуміла; чогось такого зі мною ніколи не бувало, навіть у дуже важких обставинах життя. Якщо це Вас вразило – я Вас дуже перепрошую, пане Уласе й прошу вірити, що цей безглуздий вибух це тільки реакція на страшне перевтомлення і на деякі переживання, які ані з Вами, ані з нашою зустріччю нічого спільного не мали.
Стільки я хотів Вам написати, просто із щирого бажання раз на завжди висвітлити правду, не бажаючи Вас ані переконувати про щось, ані просити Вас змінювати свій погляд на мене. Хотів я просто, щоб Ви таки колись перестали думати про мене зле і зрозуміли, що я відношусь до Вас так, як Ви до мене. Якщоб я був такою "жовчно-заздрісною" людиною, як Ви думаєте, (плюс безхребетною й безхарактерною, задивленою тільки в себе і т.д.) я напр.