Спершу, в 1765 році, надійшла від уніатського митрополита Володкевича скарга на Мельхіседека єпископові Гервасію, а потім, у наступному році, Мельхіседек одержав від комісара Сонського заяву, що Мотронинський монастир буде повернуто в уніатський. То вже був одвертий виклик, який ігнорувати не було можливості, тим більше, що новий король Станіслав-Август ще не виявив своєї політики. Мельхіседек подався до Переяслава, а звідти до Петербурга шукати захисту православній церкві й православному людові. Колишній міністр іноземних справ граф Панін прийняв його вельми ласкаво, зблизив з синодом, і імператриця доручила князеві Рєпніну, послові при варшавському дворі, клопотатися перед королем про захист одновірців. Ці клопотання увінчалися успіхом: Мотронинський монастир поки що не зачепили, але розлючена шляхта почала домагатися знищення цього "царя схизматів" і переслідувала нещасних священиків і селян. Ці жорстокі переслідування, особливо після утворення конфедерацій, перетворилися на знущання й викликали потребу вдруге поїхати Мельхіседекові в Росію, звідки він тільки через три місяці міг повернутися до свого рідного монастиря.
З сердечною радістю вітала паства Мотронинського монастиря свого владику. Старший ієромонах, намісник отець Єлпідифор, зустрів архіпастиря з хрестом коло дверей храму, а ченці шпалерами стали од самої дзвіниці. Отець Мельхіседек вітався по-братерському з усіма і, ввійшовши в олтар, упав на коліна перед престолом і возніс теплу молитву до господа сил, щоб послав він ласку свою пригнобленому народу і заспокоєння облитій кров'ю землі. Усі присутні в церкві, і ченці, і прочани, упали ниць.
Після короткого молебня отець Мельхіседек оголосив усім у трапезній радісні вісті, передавши з благоговінням ласкаві слова цариці, які заронили світло і надію в занімілі від розпачу серця. Він розповів, що, крім подарованого йому набедреника й патериці, імператриця пожертвувала од щедрот своїх п'ятнадцять тисяч карбованців на підтримання старих і спорудження нових православних храмів, а Мотронинському монастирю пожертвувала ще багату ризницю. Коли до трапезної внесли й розклали на лавах царські дари, то пишнота й багатство церковних риз так вразили незвиклі до блиску очі убогої пастви, що в трапезній довго чути було тільки вигуки захвату, знадвору приходили все нові й нові юрби цікавих. Усі пожвавішали; погляди ченців, привчені до холодної байдужості, заіскрилися вогнем радості, замкнуті мовчанням уста відкрилися, й радісна звістка з трапезної перелетіла на монастирське дворище й за браму, а прочани рознесли її далі, по хуторах і селах, до братів, що знемагали в непосильній праці.
Не склав рук заради відпочинку і сам архіпастир, а зараз же після приїзду взявся за діяльну пропаганду. Почувши про його повернення, до нього почали приїжджати з навколишніх сіл священики й виборні від громад, прохаючи відновити в них православ'я або відібрати землі і майно, які в них захопили уніати й ксьондзи. На превелику радість Мельхіседека, незабаром прибув до нього з Печер наш знайомий Найда і зразу став близьким і енергійним його помічником. Чи підтримати дух пригніченого кровожерним насильством села, чи вселити надію в серця спокушених, чи надихнути на боротьбу знеможених, чи дати притулок і сховище тим, що не мають домівки, чи тим, які блукають по лісах, мов звірі, — скрізь архімандрит посилав Найду, і той виконував з великою ретельністю найменші його доручення.
Це нове діяльне життя захопило Найду цілком і заглушило болісну тугу, що гніздилася в його серці; картини народного горя, які він бачив навколо, сповнювали його душу глибокою скорботою й примушували замислюватися, чи вірний він обрав собі шлях.
Найда був письменний і знав не тільки церковне, а й світське письмо, а в ті часи то було рідкістю, і тому, крім доручень в роз'їздах, він почав виконувати ще при Мельхіседеку й обов'язки писаря. Це ще більше зблизило його з настоятелем. Мельхіседек і раніше, відвідуючи Печери, оцінив серце й розум молодого послушника, який з переконання покинув мирську суєту для молитов і подвижництва в ділах церкви, гнобленої і занепалої, а тепер, узнавши його ближче, полюбив всією душею і зробив повірником своїх таємних дум і бажань. Найда, з свого боку, платив за сердечне довір'я архіпастиря палкою вдячністю і високою любов'ю. Він би й на мить не задумався віддати за нього своє життя.
Мельхіседек завів тепер, у зв'язку з подіями, що назрівали, діяльне листування з переяславським єпископом Гервасієм та єпископом білоруським Георгієм Кониським, який перебував саме в Варшаві і клопотався також справами дисидентів.
Оскільки вища ієрархія була знищена в Руському краї, котрий був під гнітом Польщі, то за висвячуванням в ієреї і навіть в диякони доводилося звертатися до вищого духівництва Російської держави. У цьому найбільшу допомогу подавав переяславський єпископ, але користуватися нею було вельми нелегко: польські власті ловили перебіжчиків на кордоні, віддавали їх на тортури й навіть карали на смерть, а тому потрібно було багато хитрощів і одчайдушної відваги, щоб висвятитися й живим повернутись додому. Раніше, як ми вище сказали, цьому горю частково допомагали молдавські владики, але вони висвячували на священиків без перевірки знань іноді людей навіть зовсім неписьменних, і Мельхіседекові доводилося спершу навчати їх письма й служби божої, а потім уже просити Гервасія затвердити їх. Тепер же, внаслідок протекторату Росії, відкривалася пряма дорога, хоч і утруднена все ж таки шляхтою, до переяславського єпископа Гервасія.
З приводу цих висвячувань писав часто Гервасій, а Кониський повідомляв про наслідки своїх особистих клопотань при варшавському дворі, і кожне його послання приносило все більше й більше радісних вістей; в останньому листі Кониський повідомляв, що король уже зважився видати декрет, яким дисиденти визнаються державною владою і урівнюються в правах з католиками та уніатами. Ця звістка викликала в Мотронинському монастирі щиру радість і піднесений настрій. З цього приводу було відслужено урочистий подячний молебень, на радісний дзвін якого відгукнулися й церкви навколишніх сіл, сполохавши тим уперше спантеличених ворогів.
Був жаркий червневий день. Сліпучі потоки світла падали майже прямовисне з безхмарної височини й обливали Мотронинську гору з монастирем і неозорий навколишній обшир яскравим сяйвом. Глибоко внизу виблискували своїми маківками величні шатра зелених масивів і, зливаючись у хвилясте безмежжя, творили чудову картину.
Темні тіні скрізь позбігали до самого коріння, і тільки щілини ярів та кам'янистих круч згори здавалися страхітливими чорними зміями.
Було душно й тихо. Навіть на верхівці гори не відчувалося свіжого вітерця, і тільки по легких тінях, що тремтіли на зелених склепіннях, та по іскрах, які подекуди спалахували смарагдами, можна було догадатися, що легенький подих ледь помітно ворушив листя.
Та, незважаючи на задушливу спеку, в келії архімандрита було прохолодно.
Єдиний кам'яний будинок, у якому містилася келія та ще два покої настоятеля монастиря, зовсім тонув у зелені невеликого садка, що оточував із східного боку церкву. Товсті, масивні стіни не пропускали всередину зовнішньої спеки, а вузькі, високо прорізані вікна, затінені переплетеним гіллям, не давали пробиватися в келію яскравому промінню, а тому в ній стояло приємне напівсвітло, що лягало м'якими зеленими тінями на стелю. З висоти склепіння келії спускалася маленька, на три свічки, люстра, а в правому од вікна кутку височіло розп'яття, обабіч якого висіли образи Кирила та Мефодія — перших просвітителів і насаджувачів православ'я.
Біля вікна стояв Найда й читав допіру одержане від Гервасія послання. Мельхіседек сидів проти вікна в високому дерев'яному кріслі, спершись ліктями на коліна й схиливши на руки голову. Поруч нього, склавши на патериці руки, сидів у такому самому кріслі сивий намісник Єлпідифор. А коло дверей, одкинувши голову й спершись на одвірок, стояв атлет у чорній рясі й клобуці без воскрилій; то був брат Мельхіседека архідиякон Аркадій. Молоде, гарне обличчя його, з невеличкою чорною борідкою, відбивало гру почуттів, які його хвилювали, а темні очі горіли енергією, інколи спалахуючи вогнем. Найда вимовляв кожне слово послання виразно, повільно, немов бажаючи вдуматися в таємний його смисл, а слухачі жадібно й нетерпляче ловили їх, не порушуючи жодним словом читання.
— Хай буде, господи, ласка твоя над нами! — вигукнув, зводячи вгору руки, Мельхіседек.
— І хай прийдемо ми до тихої пристані від бур і напастей! —додав тремтячим від хвилювання голосом Єлпідифор.
Далі єпископ писав, що він бачить перемогу православ'я не тільки в тому, що дечого вдалось домогтися у короля польського і на сеймі, але і в тій щирості, з якою уніати, що відпали від православної церкви, знову прилучаються до православної єпархії.
— "У всьому цьому, — виразно читав Найда, — я зрю плоди високих твоїх трудів, в бозі собрате, єдиний оборонче й відновителю на Україні зганьбленої віри, а тому я, єпископ переяславський і боришпільський, владою, даною мені, грішному, від бога, при благословенні найсвятішого синода, ведлуг' заслуг святого подвижника, нині утверджую тебе, Мельхіседека, в чині церковного правителя й протектора як над церквами, так і над усім православним народом на Україні". При цих словах Мельхіседек швидко підвівся й, сплеснувши руками, вигукнув:
— Господи, чи достойний я цієї честі? Ніхто ще в рідному краю не уповноважувався на таку широку владу, і раптом... душа моя збентежена і сповнена трепету. Високе довір'я хвилює мої груди суєтою радості, але покладений на рамена мої обов'язок гнітить відповідальністю душу.
— Хай не бентежиться серце твоє, брате мій во Христі, — заспокоїв Мельхіседека намісник, — немає в нас на всій Україні іншого захисника православ'я, іншого заступника за долю нещасних братів, крім тебе!.. І справедливе воздаян-ня в бозі преосвященного отця нашого, переяславського владики, — на радість воно всій братії і всьому руському людові! Під твоїм воскрилієм процвітуть храми й осушаться сльози нещасних... Праведний чин твій високий, і я йому радісно вклоняюся! — з цими словами старий низько схилив голову.
— Немає достойнішого пастиря! — вигукнув і Найда, віддаючи майже доземний уклін.
— Аксіос, аксіос! — проголосив диякон.
— Не мені, мої дорогі брати й друзі, а єдиному богові! — відповів ігумен, прийнявши в свої широкі обійми отця намісника і тричі з ним поцілувавшись в уста і в плече.