Твій батько хотів Дніпро в степ повернути,— додала вона шанобливо.
— А я тебе вперше бачу. Ти з ким ходиш гратися?
— Я ні з ким не граюся,— знову зніяковіла дівчинка.— Мені... нема коли.
— Ну, тоді я до тебе приходитиму гратися?
— Гаразд... приходьте...
Данько вже зібрався був з форсом, по-парубоцькому закурити перед Наталкою, коли дівчинка раптом злякано заметушилася, здалеку помітивши на стежці Сердюків, що йшли ніби в проходку, позакладавши руки за спини.
— Тікайте мерщій,— зашепотіла Наталка,— бо оті як пристануть!.. Надіються, що стане панич їхнім зятем, і на всіх тут уже погейкують, наче на своїх наймитів!..
З часу першої сутички біля колодязя Данько вважав себе у стані війни з односельцями і при кожній зустрічі йому так і кортіло хоч на відстані посмикати земляків за їхні підстрижені, гребінцями прочесані бороди. Зараз він теж не забарився вчепитися в них.
— Ей, ви, пани — на двох одні штани! — задерикувато привітав він земляків, відскочивши від вольєри на стежку.— 3 Фальцфейнами хочете породичатись? Асканію посісти? Де Ще теля, а вони вже з довбнею!..
— Пожди, Яреську,— ліниво грозили здалеку Сердюки, навіть не пробуючи погнатися за хлопцем (останнім часом вони помітно погладшали, обважніли).— Думаєш, ми не бачили, що ти в батюшки за спиною витворяв? Ось ми на тебе регентові заявимо, він тебе накадить... Він тобі на голові поб'є отого камертона...
— Налякали! Баришники! Конокради нещасні,— дражнився весело Данько, відступаючи з Валериком та Світланою все далі й далі до виходу. Сердюки, пристоявши, похмуро стежили, щоб він не вернувся.
— Ох і жаднюги ж,— засміявся Данько, коли всі троє вже опинились на Зовнішніх Ставках.— Племінницю живцем продають, аби тільки в багачі вибитись!..
— Невже й справді вони все оце можуть загарбати? — посмутніла Світлана.— Парки, ставки, степи, табори... Навіщо стільки добра в одні руки?
— Якби по правді,— задумався Валерик,— то нікому одному не повинно б усе це належати... Ні Фальцфейнам, ні їм...
— Піймають вони облизня, ось побачите,— доказував своє Яресько.— Матимуть: два білих, а третій, як сніг...
Увечері хлопці з Світланою сиділи біля вогнища, що його розіклали собі в котловані щойно виритого ставка землекопи (вся артіль землекопів тут же й ночувала), і слухали розмову, яку вів з робочими водяний механік Привалов. Хлопці у вільних позах лежали навпроти вогню, а Світлана вгніздилась біля механіка, як це робила раніше біля батька. Мова йшла про асканійські парки. Грабарів цікавило, хто їх перший насадив, хто зумів їх виплекати у відкритому степу.
— Чув я, панок один розказував, нібито приїжджий німчик усе це затіяв,— говорив, попихкуючи цигаркою, бородатий землекоп у розхристаній полотняній сорочці.
— Сумніваюся,— спокійно відповідав механік, в задумі погладжуючи голову Світлані.— Ду-у-же сумніваюся!.. Самі подумайте: який це німчик міг би підняти серед вікового степу отакий могутній лісовий масив? Потріскалися б на ньому всі підтяжки, а не підняв би.
І хлопці, і зморені за день силачі-грабарі, що сиділи круг вогнища, розвеселились, уявивши собі німчика, на якому тріскаються підтяжки.
— Люди його насадили,— переконано вів далі механік,— наші прості люди його підняли. Оті невідомі землекопи та садівники, що перекопували на аршин в глибину цілинний злежаний ґрунт та кидали в нього перші жолуді... Оті, що з покоління в покоління поливали цей ліс водою, захищали від суховіїв та чорних бур, прикриваючи молоді насадження щитами, комишевими матами, а то й —власними грудьми... У фамільних архівах Фальцфейнів згадки про них нема, там не записують тих, кого посилає сюди Каховка... Але все, що бачите перед собою, бере початок від них і нині живе завдяки їм, таким, як її ось батько,— пригорнув механік до себе Світлану,— завдяки таким же простим строковикам-заробітчанам, як і ви самі...
— А належить чомусь-то Софії,— важко зітхнув бородатий грабар, випустивши цілу хмару диму.— А за що?
Механік задумливо посміхнувся:
— Прикре непорозуміння сталось на світі... Стільки того люду трудиться, та все на одну пельку...
— А пелька як прірва: не загатиш. Розкотистий регіт розлігся навкруг вогнища.
— Ходять чутки,— знову загомонів бородатий грабар,— нібито сам вінценосець має назабаром відвідати нашу Асканію... Хотілось би мені його про дещо розпитати...
— Аякже, він тільки й жде ваших запитань,— насмішкувато пролунав з темряви молодий голос.— Он кажуть, що на той час всіх нас заженуть аж у Доренбург, щоб не тривожили батюшку государя своїм каторжанським виглядом...
— Навряд чи йому взагалі тепер до Асканії,— висловив сумнів механік.— Порохом пахне в повітрі... Про сараєвський постріл чули?
— То далеко...
— Для війни далеко не буває.
Зацікавлені грабарі обступили Привалова тісніше. Особливо захвилювалась молодь.
— То що ж, це і нам уже десь шинелі шиють?
— Мабуть, уже пошито... Відомо ж, що завжди, коли пани б'ються, то в мужиків чуби тріщать.
— Я війни не боюсь,— рішуче стріпнув чуприною рослий молодий грабар.— Але по кому ж стріляти?
В цей час десь із темряви до механіка підійшов чорний, блискучий від угілля та мазуту юнак років сімнадцяти — кочегар з водокачки.
— Павле Кузьмичу, я за вами...
— Щось трапилось?
— Та перебої якісь в генераторі...
— Іду,— Привалов легко підвівся.— І тобі, Світлано, пора додому... Ви ж, герої, проведіть баришню,— приязно всміхнувся механік Данькові та Валерикові й рушив з кочегаром до водокачки.
— Справді щось із генератором? — упівголоса запитав він юнака, коли нікого вже поблизу не було.
— Гецератор в порядку... Бронников жде.
— Яким це його вітром...— занепокоєно промовив сам до себе механік, що, видно, не ждав сьогодні гостя зі степу.
Зоставивши кочегара наверху, Привалов сам швидко спустився в підземелля водокачки. На вогкому дерев'яному настилі довкола скрученого з паклі смолоскипа сиділо двоє: Бронников і літній, по-токовому закіптюжений машиніст із Джембека Кучеренко. Леонід, нахилившись до світла, неголосно читав газету.
— "Правду" вже відкопали,— сказав Привалов, тиснучи руки товаришам.— Там є цікава стаття у відділі "Из крестьянской жизни". Без промаху б'є по меншовиках... Ну, викладайте, з чим прибули?
— Знову сьогодні зменшено водяні пайки,— згортаючи газету, повідомив Бронников.— Люди хвилюються...
Привалов глянув на Кучеренка:
— У вас теж?
— Не забули й нас. Скрізь врізали на цілу кварту. Болота якогось смердючого привезли... Щодень все більше хворих...
— Це вони навмисне створюють такі умови,— похмуро пояснив Бронников.— Як сезонна гарячка пройшла, частина робочих рук вивільнилась, так і починають... Щоб розбіглося половина, не вибувши строку, щоб конторі залишилось зароблене...
— Ці їхні штучки ми знаємо,— замислившись, промовив механік.— Хвилюється народ, кажете?
— Водовозів б'ють...
— Водовози ні при чому... Наше завдання, товариші, скерувати гнів народу в правильне русло.
— Мало нас,— похитав головою Кучеренко, дивлячись крізь щілини настилу в глибину колодязя.
— Хай мало нас тут, хай ще нас загнано в оце підземелля, але ми — ленінці! Ми дужі своїми зв'язками із строковим людом. Нам є на кого спертися...
— Страйк,— підвівся Бронников.— Треба готувати загальний страйк степовиків. Пора дати бій...
— Можливо, що й страйк,— розважливо промовив Привалов.— В кожному разі, цей рух за воду мусимо очолити ми.
...Спала Асканія. Лише, як невтомне, могутнє серце її, чахкала й чахкала водокачка.
XXXIX
Навитяжку стоїть Вольдемар перед матір'ю в її кобінеті.
— Останнім часом, Вольдемар, ти защдто багато собі дозволяєш,— в'їдливо говорить Софія Карлівна.— Поводишся так, наче я вже лежу десь у нашому фамільному склепі, а тим часом я ще жива, чи на так?! І якщо це навіть завдає декому прикрощів...
— Маман...
— ...то все-таки з цим треба рахуватись. Я не дозволю, щоб мною нехтували, ти чуєш? — підвищила голос Софія Карлівна.— Досі я дивилась крізь пальці на твої сумнівні розваги, на твій вульгарний роман з цією самовпевненою покоївкою... Мені здавалось, що ти сам досить шануєш правила пристойності і що репутація роду для тебе щось важить... На жаль, я помилилась. В усій цій історії ти поводишся, як легковажний гімназист! Дійшло до того, що ти береш її у свій автомобіль і мчиш кудись до моря... Негідниця, при зустрічі вона вже не вважає за потрібне вклонитись мені!.. Куди це може зайти? Що ти собі думаєш, кінець кінцем? Вся Таврія сьогодні з тебе сміється...
— Якраз я сьогодні збирався поговорити з вами, маман...
— Про що?
— Маю намір просити вашого благословення.
— Вольдемар, ти збожеволів?
— Я вважаю, маман, що вона могла б мені бути... чудовою дружиною.
— Ха-ха, це цілком у твоєму ліберальному дусі! Ощасливити матір невісткою, вихопленою з каховського балагана! Цікаво, яке виховання дістала вона там, у своїй благородній Каховці? І який посаг принесе вона звідти в наш дім? Високі груди та заробітчанська торба — це багато, але цього, на жаль, буде не досить!
— Ви ще не знаєте її, маман...
— Не мала честі.
— Це обдарована натура... Дати їй освіту і виховання нічого не коштуватиме... Крім того, я дозволю собі звернути вашу увагу ще на одну дуже істотну обставину: кров. Свіжа, здорова кров... А ви самі якось говорили, маман, що кров нашого роду потребує поліпшення...
— Занадто дорогий спосіб ти обираєш для цього!
— А Густав? Відомо, що причини його дефективності...
— Перестань! — викрикнула Софія Карлівна, синіючи від обурення.— Дозволь мені одній судити про ті причини... Зараз я взагалі не певна, хто з вас більше дефективний — Густав чи ти сам!.. Кров! Дур тобі в голову вдарив, а не кров! Проста дівка обкрутила його, мов хлопчиська, диктує йому, що хоче, а він... Ганьба!
— Маман, але ж ви не можете ігнорувати й мої почуття.
— Його почуття, ха! А мої тебе не цікавлять? Ти вважаєш, що зі мною вже можна й не рахуватися? Даремно! Я ще заповіту не писала, і банки поки що мій підпис шанують більше, ніж твій, раджу тобі про це не забувати.
— Ви погрожуєте, маман...
— Я не зупинюся й перед тим, щоб здійснити свої погрози,— тільки доведи мене до цього. Якщо вже не шануєш мене, то шануй хоч те, що мені належить.
— Повірте, маман, я сам хочу якнайкраще... Те, що дороге вам, для мене також не байдуже: і слава Фальцфейнів, і їхня неоціненна спадщина...
— Тож-то ти так дбаєш за неї...