Гілея

А директором у нас товариш Каїтан Степан Стратонович...

Ну якби ж Остап Веремійович не від'їхав, то розказала б їм Одарка, хто її зять! А так не встигла й оглянутися, як уже коні стали біля подвір'я Заклунних. Зустріла їх Ольга:

– Заходьте, будьте, як вдома...

– О господи! – окинула Одарка швидким оком всю садибу Заклунних. Хіба можна порівняти оце обійстя з її кам'янським? Тільки й садка, що під ганком дві ялинки, хата – низенька, очеретом вкрита, сіна якогось жмут, сушені кізяки під хлівцем та дві курки – усе господарство...

– Марто, – гукнула Ольга, – поможи, дочко, людям у хату перебратися.

На ганок вийшла Марта в короткій синій спідниці і захисного кольору гімнастерці. Широкий офіцерський пояс перехоплював тонку талію дівчини.

Все-таки гарна, подумала Ярина, лише тепер збагнувши, що це і є Мартина хата і що їй доведеться тут жити. Тим часом Марта взяла з воза кошики і понесла до хати. За нею Остап Веремійович втягнув розібране залізне ліжко, а Одарка з Катериною – подушки та ковдри.

– Заходь, – сказала Марта Яринці, яка все ще сиділа на возі, не маючи сили й поворухнутися: затерпли руки, боліла спина.

Марта протягнула руки до Михайлика, і він, усміхнувшись, визволився з материних обіймів.

– О, бачиш, в які хороми завезла свою дочку, – шепнула Катерині Одарка, оглядаючи кімнатку.

– Якось воно буде, – сказав Остап Веремійович. – А де ж це Іван?

– Ще зранку поїхав на Вигонівщину, у своє лісництво, – відповіла Ольга. – Він же й не чекав... Давайте дитину скупаємо та нагодуємо...

Двері у суміжну кімнату були відчинені. На підлозі" стояла велика балія, парували баняки з водою. По тому, що із обох кімнатах було прибрано по-святковому, Яринка зрозуміла, що на них чекали.

– А Івана Сергій скоро привезе, – заспокоїла Ольга Ірину, готуючи купіль.

– Це той військовий шофер? – тихо запитала Одарка.

– Підполковник, – уточнила Ольга, а потім, переконавшись, що Марти нема, додала: – Сватати хоче...

Ярина почула цю новину, і стала раптом затишнішою хата, привітнішою люди, і на Марту вона подивилася лагідніше, коли та ввійшла з кошиком картоплі й двома качанами капусти. Поки бабуні купали Михайлика, Ярина з Мартою вже по-новому облаштували кімнату.

– Тісно вам буде, – співчувала Марта, – але краще, між у тому бараці.

– Певно... А ти не збираєшся повертатися додому? – обережно вивідувала Мартині плани Ярина.

– Ні... Ти пробач мені, Ярино, за те, що я тоді сказала... Нічого в мене з Іваном не було, віриш?

– Вірю, – не дуже впевнено відповіла Ярина, згадавши ту ніч, коли тікала з цього хутора. – Забудемо все, що було, Марто.

– Давай забудемо...

Вони посміхнулися одна одній, знаючи, що не скоро забудуть.

– Щось дуже довго нема Івана, – виглянула у вікно Ярина.

– Сергій знайде...

– Він подобається тобі? – пішла на відвертість Ярина.

– Хто?

– Сергій.

– Ми... дружимо... Завтра він виїздить звідси...

"А ти?" – хотілося запитати, але в цей час під'їхала до воріт машина. Ярина бачила, як вийшов з неї Іван – неголений, в якомусь старому плащі. До нього кинулися мати, Одарка Павлівна й Остап Веремійович...

– Іди ж, – сказала Марта Ярині.

Він стомлено посміхнувся їй, ідучи назустріч, і тихо сказав:

– Спасибі тобі, що приїхала.

Підійшли до ганку.

– Здрастуй, – почув Іван. І війнуло від цього слова чимсь тривожним, напівзабутим і дорогим. Так могла сказати тільки вона, оце "здрастуй".

"Здрастуй", – повторили Мартині очі...

* * *

– Дуже просив Іван Трифонович, щоб ви прийшли, – ще з порога сказала Ольга, ввійшовши до хати, й замовкла: біля столу, схиливши голову на руки, сидів Парамон, Марина й очей не підвела, стояла перед ним, наче прикута провиною. Ольга тихенько причинила за собою двері.

Це мало статися рано чи пізно. Тільки не знали, хто почне цю розмову, – обом тяжко, але зважилася Марина. Все одно не обминути їй своєї долі. Хай хоч син матиме рідного батька. Хіба не зрозуміє Парамон, що інакше не може бути?

– Чого ти мовчиш, Парамоне? – вже вкотре питала Марина, а він неначе онімів.

– Я любив тебе, Марино, – здригнулися Парамонові плечі.

– Знаю... І ти для мене був добрим, тільки що зроблю, коли моє життя таке покручене...

– Мені без тебе порожньо буде на цій землі і... холодно жити.

– Я повинна думати не лише про себе, Парамоне.

– Так, так, – повторив Парамон, – тільки мені нема про кого думати... Бо є тільки ти... Була ти, Марино, і твої діти... як мої... Тепер у мене забрано все... Я піду...

– Не треба так, Парамоне, хай приїдуть діти... Потім підеш...

– Ні. я піду.

Парамон приніс з комори старого солдатського чемодана і почав складати свої пожитки: білизну, дві сорочки, військову форму. У кропив'яний мішок поклав чоботи, куфайку. Постояв, подумав і взяв з мисника ложку й бляшану мисочку.

– Здається, все, – тремтячими руками зав'язав мішок.

– Ще бритву забув, – нагадала Марина. – І рушників візьми...

– У мене є два...

– Куди ж ти підеш, Парамоне? Хату продав, на нас витратився... Ми тобі повернемо згодом, – рвалося Маринине серце. – А все через мене, через мене...

– Те, що я мав з тобою, – не можна купити ні за які гроші, Марино. Мені вже нічого не треба... Жити буду н Івана Запорожного, на Вигонівському кордоні, там є хатина... Не журись... Ну, як кажуть, з богом... Спасибі тобі, Марино, за той шматочок щастя, яке дісталося й мені...

– Хоч би повечеряв, Парамоне... Завтра пішов би... Куди ж ти проти ночі?

– Мені все одно... Зоставайся щаслива, Марино, якщо завинив перед тобою – прости, – Парамон узяв чемодана й мішка і вийшов з хати. У сінях зупинився й сказав: – Там Ілько Сторожук виписав мені сукна на форму, то візьми, Юрасику пошиєш, бо я, значить, обіцяв...

Так і пішов Парамон.

Ішов степом, пробирався через молоденькі лісочки, простуючи до Вигонівського кордону. Весь час стояла перед ним Марина, наче виростала із степу, з лісів, пронизана місячним сяйвом і зорями. Парамон зціловував потрісканими губами зорі з її обличчя, грудей і рук.

Загавкали собаки, і Марина, злякавшись, розтанула.

Парамон набрів на отару, яка ще догризала промерзлий бур'янець.

Біля багаття чиясь згорблена постать кликала собак. Джусуєв – упізнав по голосу Парамон і підійшов..

Джусуєв випростався, схилив голову в поклоні і сказав:

– Прошу до вогню.

– Спасибі, – Парамон поклав свої речі і сів біля вогнища. Пахло вареним баранячим м'ясом.

– Куди йде твоя дорога? – запитав Берик так, як споконвіку питали зустрічних в його степах.

– На Вигонівський кордон... Покуримо й піду...

– Беш-бармак будеш їсти, чай будеш пити, а потім підеш, – сказав Берик, – Такий закон.

– Не хочу їсти.

– Тільки вороги не п'ють з однієї піали і відмовляються від частування, – промовив Джусуєв, наливаючи її бляшану кварту чай.

Треба було б Парамонові вилити на промерзлу землю цей чай, встати й кинути Джусуєву в очі; "Так, ти мій ворог! Ти забрав у мене щастя, мою любов, вигнав мене із затишної хати, як собаку, я не прощаю тобі!"

Але Парамон взяв кварту й сказав:

– Спасибі, Берик... Які ми вороги? Просто в нас було тяжке життя... І ми не можемо бути щасливими усі одразу... Я пішов од Марини...

– Дозволь мені нічого не говорити про це, – відповів Джусуєв.

– Я сказав, щоб ти знав. Вона чекає тебе...

– Але ще не кличе, Парамон-ага... Їж беш-бармак.

Випита остання кварта чаю, викурено ще по одній цигарці.

– Мені пора, – почав збиратися Парамон. – Спасибі за хліб-сіль.

– Хай буде легкою твоя дорога. – Берик провів гостя до загону, відв'язав коня і подав Парамонові повід. – Бери. Дарую тобі коня.

– Та ти що?! Як даруєш, навіщо?

– Такий закон. Я хочу подарувати тобі коня, якщо відмовишся – не буде більшої образи для мого роду. Бери коня. Називай його Артуй...

Джусуєв підтягнув попруги саморобного сідла і приторочив до нього Парамонові речі.

– Якщо такий у вас закон, то візьму, – промовив збентежений Парамон, – але що я подарую тобі?

– Ти подарував свою дружбу, а для джигіта нічого дорожчого нема, – Джусуєв обняв Парамона і притримав стремено, коли той сідав на коня...

* * *

Повечерявши, гості полягали спати. Сергій з Іваном курили на ганку, чекаючи, поки Марта збереться в дорогу.

З Іванової кімнати долітав стомлений голос Яринки:

– А-а-а, коточок,

Вкрав у баби клубочок...

Та й поніс поза ліс,

До Михайлика приніс...

Ольга складала в кошик якесь печиво (почастуєш дівчат) і пошепки допитувала дочку:

– Що йому скажеш?

– Не знаю, мамо.

– Раз чоловік до тебе з уваженієм, то й нам треба так... Кращого й не знайдеш, Марто, в цих степах.

– А-а-а, коточок,

Вкрав у баби клубочок...

– Он Яринка вже колише, щаслива, а ти... Пора й тобі, дочко, про себе подумати... Каже, як тільки ти погодишся, то зразу й розпишеться.

– Хіба в цьому все щастя?

– Ніхто не знає, де воно... Он Марина все життя як риба об лід б'ється та жде... Добре тобі за Сергієм буде, любить він тебе.

– А я?

– Ой дочко, – зітхнула Ольга, – любов,, як той ураган: зірветься – не побачиш і звідки...

– Я знаю звідки...

– І я знаю... Вирвався на нашу голову, баламут проклятий.

– Він не винен, мамо... То все я.

– То що ж ти, в коханки підеш чи... Жінка в нього, дитина...

– А-а-а, люлечки, золотії вервечки...

– Він же завтра поїде... Слова твого чекає, а ти... – діймала Ольга дочку.

– Іване! – прочинила двері Яринка. – Іди його поколиши, бо я вже з ніг валюся...

Марта взяла кошика.

– Ти, мамо, не хвилюйся... Я йому скажу... Трохи подумаю і скажу...

Сергій завів машину, попрощався з Ольгою.

– Не забувайте нас, Сергію, – кінчиком хустки витерла сльозу.

– Я не забуду, аби мене не забули. Поїхали, Марто?

До машини, з сином на руках, вийшов Іван, обнялися з Сергієм.

– Чистого тобі неба, друже!

– А тобі – зеленого лісу.

Осторонь стояла Марта.

– Бувай здорова, Марто, – відчув гарячу руку дівчини Іван.

– Здрастуй, – сказала тихо Запорожному, з-під довгих вій – смуток.

"Прощай", – сказали її очі...

20

Міни залишили фашисти, коли тікали за Дніпро, Смерть причаїлася і лежала тихо-тихо..."

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Мартинюк був обурений.