2013-2015. На межі

Порадив поговорити із сапером Миколою Кошубським.

• Чи змінився я на війні? — перепитує борисполець Олексій Литвиненко, син мами нашої гуманітарної місії. — Так, тут набув життєвого і бойового досвіду, але не став жорстокий і бездушний, хоча бачив смерть, я навчився цінувати час, не перейматися дурницями, бо на тлі біди, яка випала на долю України взагалі і людей на Донбасі зокрема, всі інші проблеми видаються мізерними.
• Оце відносне затишшя дуже тяжко переносити, бо вже знаємо, що таке буває перед бурею. Загалом я негативно ставлюся до перемир'я, ніхто серед нас у нього не вірить. Це шанс для ворога перегрупуватися, доозброїтися. Не можна було зупинятися. Мені здається, наше вище командування не все зробило для перемоги, не відчувалося, що вони мають чіткий стратегічний план, — розмірковує зв'язківець Геннадій Шушковський.
• Сержант Славко Саржан, позивний — Піп, — представився немолодий боєць із борідкою, — бо в цивільному житті я був священиком і психологом із реабілітації нарко— та алкозалежних. Маю п'ятеро дітей.
• То ви тепер прибули лікувати сепаратистів?
• Їхня хвороба і справді психічна, але, на жаль, дуже важко лікується. Треба змалку виховувати патріотизм, прищеплювати європейські погляди, цінності, навчати жити за людськими, а не за блатними поняттями.

Блокпости тримають оборону

Мінометний вогонь сепаратисти ведуть із "газелів" або джипів, у кузові яких — п'ятизарядний російський міномет "Васильок". Під'їжджають уночі до лісосмуги, а вранці смалять. Потім намагаються втекти, але це їм не завжди вдається. Сьогоднішній обстріл був очікуваний, кажуть хлопці. Цілу ніч на околиці міста перегукувалися та блимали ліхтариками ворожі навідники: "ку-ку", "кря-кря", "ме-е-е". Козли! Якщо таке відбувається, то наші вже знають: близько 11-12-ї почнуть свистіти міни. Розташування цього блокпоста зручне тим, що найближча "зеленка" — за кілометр од нього, він на узвишші, тож усе навкруги видно кілометрів за десять. Але водночас — усі бійці під ворожими прицілами, як на долоні. "Щодня на нас полюють, але ж і ми на них. Унадився нещодавно один із гвинтівкою калібру 12,7 — від такої кулі людину буквально розносить, — розказують. — Вчора вбили нашого снайпера "Тигра".

Я звернув увагу, що всі хлопці без бронежилетов. Немає? "Та є, набридли, і нам якось уже по барабану, ми досягли такого стану, що куля нас не бере", — пояснили. Що ж це за стан такий? Невагомості душі, відповідають, коли вона не чіпляється за тіло, відчуваєш презирство до смерті й психічну виснаженість.

Виявляється, хлопці практично не сплять — і від надміру адреналіну, і від випитої кави. "Мене якщо снайпер не покладе, то можу вмерти від інфаркту, бо серце вже не витримує, — говорить Сергій, симпатичний бородань із зовнішністю вчителя історії. — А он, бачите, наші секрети, там хлопці в окопах тижнями лежать, без зміни. Їх би відвести десь у тил на кілька днів і дати виспатися, але замінити ніким — усі на постах і бойових чергуваннях. Вірите, ми припинили стежити за календарем, я навіть не знаю, який сьогодні день".

Виходить, недаремно бунтують солдатські матері й дружини, вимагаючи від генералів ротації бійців і хоч якоїсь раціональної організації служби військових у зоні АТО? Але, схоже, наші вищі командири невиліковно хворі на іловайський синдром. Не хочеться думати, що ставляться до людей, як до витратного матеріалу, але такий висновок напрошується, бо воюють не вмінням, а числом, як за сталінських часів...

Ми із зачудуванням і захопленням стежили за господарями блокпоста: Русланом Діденком із Неграшів Києво-Святошинського району, Олександром Домашенком із Яготина, Олександром Шевченком з Володимирівки, Анатолієм Коштарем із села Дудки Вишгородського району, Юрієм Сем— ченком із Борисполя. Всі вони спокійно займались своїм ділом: хтось чистив зброю, хтось набивав стрічку АГС, хтось підправляв приціл СПГ, а хтось. варив на вогнищі борщ. Чи усвідомлюють ці герої, які своїми тілами прикривають Вітчизну, яку високу місію виконують? Звідки вони взялися в країні, народ якої 23 роки принижували лицеміри і злодії? Дехто тепер каже, що війна з Росією безглузда, а кров лилася даремно, бо Мінські домовленості можуть звільнити сепаратистів од відповідальності і подарувати їм автономію. Не згоден. Ці хлопці відвоювали нашу гідність. Відповіли ляпасом на ляпас. Поставили на місце хама. Нас нарешті стали називати украми, а не хохлами.

— Ліворуч і праворуч по нас постійно ведеться вогонь із мінометів та "Градів", стріляють також із терикону навпроти Фащівки, тільки сьогодні зранку на наше розташування упало близько 15-20 мін, — розповідає командир 11-го блокпоста під селом Фащівка Балу. — Намагаємося не відкривати вогонь у відповідь, робимо це тільки тоді, коли нас атакують. Учора були вимушені наздогнати і знешкодити групу бойовиків, яка вела обстріл із міномета, встановленого на джипі. Тиждень тому у Фащівку зайшло близько ста спецпризначенців російської армії, зірвали свої шеврони і об'єдналися з ополченням, і зараз їх там укупі близько 180 бойовиків, у розпорядженні кілька танків і БТРів. Про яке перемир'я може йтись, якщо вони нас розстрілюють, а ми не можемо адекватно відповісти? Над людьми, які допомагали нам у Фащівці, тепер знущаються. Чекаю на команду зайняти це село, можу зробити це своїми силами. Вважаю, що треба діяти...

Виходить, що перемир'я — не така вже й прямолінійна і однозначна штука, як декому здається. Це досить складний стан, коли воюючі сторони намагаються звикнути жити без війни і... не можуть. А тому тривають взаємні випади, обстріли, снайперські і мінометні дуелі, диверсійні операції. Ініціатива належить бойовикам, наші в стані активної оборони, тобто в зуби ворогові не зазирають. А загалом, ситуація виходить з— під контролю і починається взаємна мочиловка, тобто кривава бійка за принципом: зуб за зуб, око за око. Дуже боюся, що наші солдати, які нічим не зобов'язані цій владі, можуть махнути на її накази і наламати дров. Для багатьох головне — не мир, а помста за друзів, честь і гідність.

До 11-го батальйону того дня так і не вдалося добратися через складний оперативний стан. Іменинник та його друзі, замість того щоб ласувати маминим тортом, відстрілювалися і відступали, наступного дня відвойовували втрачений блокпост. Загинуло кілька хлопців...

Такі реалії перемир'я на Донбасі.

Солдатська правда про Іловайськ

• Яку вам правду? Генеральську, політичну чи солдатську? — з викликом запитує мене боєць батальйону "Донбас" Сергій (позивний "Полтава"), який нині перебуває на лікуванні внаслідок численних поранень.
• Власну, — відповідаю.
• Але вона дуже жорстока. Не для людей зі слабкими нервами. Хочете почути? — Ну то слухайте...

Коридор смерті

• Не зрозуміло взагалі, для чого нас завели в Іловайськ, — обурюється.— Вже наступного дня переконалися, що тут ми нічого не можемо вдіяти з переважаючими силами противника і треба відступати, але відповідного наказу не одержали, натомість нам наказали тримати кругову оборону. А коли нас оточили і всі можливості для організованого відходу були втрачені, сказали: "Тепер треба відступати". Нібито хтось нагорі домовився про "зелений" коридор. Але коли під'їхали до Красносільського, зрозуміли, що ніякого коридору не буде, бо вже тоді почались обстріли. Але нас усе одно вишикували в колону і скомандували: "Вперед!". Будь-який командир зі здоровим глуздом у таких умовах наказав би вийти з машин і рухатись у заданому напрямку своїм ходом, в такому разі могли б реагувати на обстріли, не було б стільки жертв, як тоді, коли люди сидять в автобусах і їх розстрілюють, як у тирі.
• 
  
• Я їхав у машині з боєкомплектом, — продовжує Сергій.