Яблука з райського саду (збірка)

Богдан Жолдак

Сторінка 49 з 56

Вийняв, оновив, поплювавши на скельце – супер!

– Оце син, – гуділо застілля, коли я урочисто вручив батькові годинника.

– Так, – утер тато сльозу, – бо бувають і такі сини, шо дарують татам на празник просту бутиляку.

– Чого, і це діло, – сказала тітка Люда, – треба хорошенько обмить!

Обмивали довго, бо родичі весь час вимагали засвітить обновку, що тато урочисто й радісно робив.

Тепер до будь-яких свят я біг під Гастроном, вичіку­вав хімозного, і знову вражав гостей коштовним дарун­ком, так, що багато хто хизувався непростою обновкою.

– Ти ж гляди, плем'янничку, – гуділа тьотя Люда, – не облажайся на мій самолічний юбілєй.

– Замьотано, – ховав посмішку я, бо щосили боявся, аби не одкрився іншим простий секрет. А, головне, де­шевий.

Я аж три дні ходив до хімозного, доки він, сяючи очи­ма кольору вітрин, не приніс, нарешті, геть розкішні "котли", густо оздоблені, що й обновлять не треба – схожі на тітку Люду.

Всі ахнули, коли я через стола передавав подарунок – це вже в сім'ї ритуал такий, бо кожного разу годинник був кращий, а цей – то перевершив уяву навіть мого батька.

– Ах ти ж падло, – просичала тітка Люда.

Так, що застілля вклякло.

Особливо я. Так і завмер з простягнутою над столом рукою. Особливо батько, який лише вухами подавав оз­наки життя.

– Це ж мої лічно ввєрєнниє мені часи. Я, як сучка пердунова, виставила ювілей на роботі, за що вони предподнесли мені цей подарунок. Читай!

Я автоматично вивільнив ремінець з під денця і про­читав:

"Людмилі Бурчинській на 50-у річницю".

– Ну? Ну? – кричала вона.

Я отетеріло відповів:

– Дак це ж я й вигравірував...

– Вигравірував? А то шо я, як дура, після юбілєя з бу­кетами влізла в тролєбуз, до такої міри, шо тіко на третій зупинці побачила, що часіки – тю-тю, ісчезлі разом з їх гравіровкой!

Застілля ще раз вклякло.

Й німо почало знімати свої годинники й послаблюва­ти під ними ремінці, зазирати.

– Тьотю, це був розіграш, – видавлював я.

– Розіграш? А шо я потом як сучка пердунова, вста­новила тролєбуз і всіх пасажир самолічно провєріла, це був розіграш? І навіть водітіля!

– Тьотю...

– Рідну тьотю – і напозорить їй так, що вона тепер не тіко а тролєбуз стісняється зайтить, а навіть ву трамвай... "Тьотю!"

Родичі тепер німо читали гравірування на своїх го­динниках зі своїми адресними присвятами і отетеріли б вкрай од прочитаних дарчих підписів, – якби тітка Люда не пожбурила в мене подарунком.

Тому всі вмить отямилися і почали жбурляти також.


Без джакузі

– Усе краще я віддала тобі, – казала вона автоматично.

– А все гірше залишила собі, – сказав би я, якби не боявся скандалу, хоча він вже розпочався.

– І молодість, і юність, все принесла, а що отримала у відповідь?

– Мою молодість і юність, – сказав би я, якби не сподівався, що скандал вгамується. – До речі, у нас це твій другий шлюб, – ще не сказав я.

– Що? Що я маю? Оно, Стрижевський був у школі ідіот ідіотом, а зараз його фря їздить у "мерседесі", не ви­лазить з нього. Ще й хвалиться, яке манто привезла з Ма­дагаскару.

– У "ауді", – сказав би я, але почав шукати каву.

– Ти не уникай розмови! Ти набагато розумніший, а що толку? Усі ідіоти обскакали тебе, що соромно на ву­лицю вийти. Та ти б міг за цей час, – і пішли переліки.

Пояснити, що якби я поліз у бізнес, то в нас би одра­зу одписали хату і все життя б я одмотував "лічильни­ки", а не збагачував дружину, це дійсно дивно – скільки я знав розумних людей, але жоден з них не прорвався до збагачення. А от всі тупаки проскочили; і, мало того, по­чали справляти враження інтелектуалів, особливо в галузі живопису та дизайну.

– Ні, я не вимагаю, щоб ти ставав бандюком, але ж усе має межі – не можна так сидіти склавши ручки і жда­ти чого? Що хтось тобі все готовеньке принесе?

Сварки уникнути не вдавалося, тому я бовкнув:

– Ждати, що дружина все готовеньке принесе.

Жінка похлинулася бульйоном, бо цієї миті в двері под­звонили і в хаті, немов на подіумі з'явилася Стрижевська, трясучи усіма мантами та боами. Хоча, чесно кажучи, вра­жала вона не шмотками, а усім іншим, чого за гроші не ку­пиш. Пішли поцілунки, обнімунки, моя тут же перетвори­лася на фею, правда, іноді люб'язно погавкуючи на мене, де­монструючи, що вона теж чимось володіє в цьому житті, яс­на річ, Стрижевська на свого чоловіка погавкнути не могла. Я крадькома милувався її руками – сильними, так, вона ко­лись грала на скрипці; а особливо ногами, хоча вона ніколи ними не торкалася музичного інструменту.

– Як же це вона вберегла молодість і юність? – маракував я, уперто не називаючи іншої причини.

– Ой, я забула, я привезла з Мадагаскару каву – зака­чаєтесь, ви такої зроду не пили, – витягла з сумочки чи­малу упаковку, таку духм'яну, що й заварювати не треба, таку, що на мить здалося, що то духм'яніє гостя, тобто сек­реції буяли, долаючи не лише каву, а й парфуми, хоч во­ни були теж мадагаскарські. Тут мені здалося, що моя за­конна глянула на мене з благанням. За останні п'ять років, бо мала гидку звичку гріти бульйон у джезві, як я не боровся, не доводив про кавову патину, навіть спеціальну їй каструльку купив, словом, я тепер в тій каструльці варив собі каву. Що я вирішив за краще вий­ти на кухню і ретельно однадити курятину од колишньої патини не шкодуючи ні пальців ні соди, щоби напоєм пе­ребити відчуття майбутніх варіантів, сколихнутих Мада­гаскаром, котрий щебетав і цвірінькав голосом екзотич­ної гості.

Скандалу не вийшло.

Вийшла кава, кожен ковток якої породжував геть не аскетичні відчуття, щоразу давалося, що я ковтаю Стрижевську, і тому я ховав носа в філіжанку, аби моя дружи­на не помітила, як зрадливо тіпалися ніздрі.

... От чим цікаві розкішні іномарки, що вони відгуку­ються на найменший порух пасажирів, ресори дуже чутливі на початковій фазі, й тому це додавало жіноч­ності й без того жіночній подрузі, заднє сидіння в ліму­зині для цього має достатньо додаткового місця. Тут ли­ше одна біда – занадто натуральна шкіра оббивки на сідушках може зафіксувати свіжі плями, тому краєчком свідомості треба дбати про охайність. Хоча Стрижевська й виявила не всі спортивні принади, але й цьо­го було досить, що ми обоє були чимало вражені. А от музичні принади виявлялися в дотиках, що іноді ти й сам перетворювався на музичний інструмент, особливо смичок.

– Звиняйте, еслі шо не так, – нарешті прошепотіла вона і пружно зареготала, адже це було особливим шар­мом – підпустити суржикових інтонацій, здавалося б, не­сумісних. Так чи інак, а я спромігся обстежити салон на заплямованість, природжена інтелігентність спонукала до акуратності, тобто до досконалості стосунків. Це було чудо – лежати за геть прозорими вікнами—"хамелеона­ми", знаючи, що з вулиці вони геть непроникні.

– Да-а, – протягнула вона, – я думала, що ваш шлюб непохитний.

– Я також думав, що ваша дружба теж, – видихнув я.

– Але ж я з нею неодружена, – реготнула вона.

– Це твоє найбільше щастя, – мало не вбовкнув я.

Бо ці скандали мене мало не довели вже раз до кризу, хоча з іншого боку, моя фурія навіть гадки не мала, що з шаленим сексуальним стимулом, бувало, як обнімеш Соньку з технічного відділу, і, не зважаючи на запилюжений технічний відділ, то од самої думки, що ставиш роги законній своїй, то підступає такий кайф, що жоден Фройд би не вигадав, та що Фройд, жодна Кама-Сутра не здолала.

Кондиціонер ніжно нашіптував прохолоду, екзотич­на цигарка завтовшки з буддійську паличку змагалася з нею, а я лежав і тужив за своїми терпкими "Прилуками", такими недоречними в цю мить.

– Да, – прошепотіла вона, видихнувши кільцем у вічність, тобто в ароматизатор і знову торкнулася своїм неперевершеним дотиком.

– Скільки можна казати, ну, Боже мій, – намагалася заридати дружина, – у всіх люди, як люди, а ти оно про­кладку поставити півроку не можеш.

– Гігієнічну?

– Гумову, у ванні, а вода натікає, а це ж гроші, а ти їх багато заробив?

Прокладка – це хороша причина, але, якщо її ліквідуєш, то одразу виникне інша, суттєвіша.

– Була у Стрижевських, так у них там джакузі, – зітхала моя, – і ніде ніщо не протікає. А ти вже пів-року...

– Джакузі – це ідея, – вибовкнув вголос я.

– Що? – здивувалася вона.

– Джакузі – це сер'йозно, – і ми з нею обидва поду­мали про геть інші речі.

Мої несміливі натяки Стрижевська рішуче одкинула:

– По перше ти ідіот, бо в Кама-Сутрі нічого про джа­кузі не записано, а по друге, як я тебе проведу в хату повз відеокамеру, і щоб вона не стукнула моєму законному? Ти хочеш легкої смерті? Не певна, що він тобі не влаштує довгу й болючу. Джакузі!

Незважаючи на смерть, ця ідея її зацікавила, адже ви­няткове її здоров'я штовхало до його посилення сполу­чити красиве і корисне, отож ми таємно рушили на таксі в заміську спортбазу, єдину, де не було відеокамер, однак ми затулялися на вході, а коли опинилися у вируючих бульбашках, то почався напад серця, клапан залопотів, не в неї, звісно, а в мене, словом вона урвала од компромату подалі, а я, одхекавшись од удару, трухонув не на жарт, тому, що таємно переодягся вдома в чисті труси, і треба вчасно встигнути з них назад, насилу добирався до хати автостопом.

– Сам винен, – повчала Стрижевська, – збоченець гіпертонічний, що ж ти не попередив про свою болячку? Ти б знав, скільки мені коштувало пригасити скандал, бо тебе б та ще один приступ вхопив.

– Пробач, – сказав я й несміливо гойднув "ауді".

– А що я маю? – раптом пихнула вона димом. – Хоч би сувенір мені який подарував, ну, хоча б книжку яку, альбом, чи що – засумувала, затягуючись. – Що я взагалі знаю в цьому житті? Хіба я не заслужила більшого? – озирнула вона крізь затяжку салон. – Он Жучка на "майбаху" шастає, з Маямі не вилазить, а я от – далі засраного Мадагаскару не потикаюсь.

Бо саме там продавалися несанкціоновані афрозодіаки, наприклад браконьєрські порошки з носорого­вого бивня, і, ясно, не для неї, а для чоловіка, якого здо­ров'я дружини доконало остаточно. Яке вже тут Маямі.

– Хто така Жучка? – зивувався я.

– Жученко, ти хіба не чув? З Монте-Карло не зла­зить. О, де тьолка влаштувалася, одхопила свого ідіота знаєш де? Дізналася, малолєтка, що той таємно має при­страсть до грибів.

46 47 48 49 50 51 52